Цікаво, як довго Морріс Роузен зможе зберігати таємницю? Ну, Генрі сподівається, що він це з’ясує. Йому надто подобається Щур, щоб відмовитися від нього, хоча, очевидно, буде змушений, це вже незаперечний факт.

— Дін Кіссінджер, — бурмоче він. — Генрі Ачесон. Акі-Дакі. Господи, спаси нас.

Він затягується ще раз і викидає сигарету у відро з піском. Час повертатись усередину, час повтору хоум-рану Марка Лоретта, час приймати дзвінки від палких уболівальників спорту, жителів Кулі Кантрі.

І нам пора. Сьома година — б’ють у дзвіниці лютеранської церкви.

У Френч Лендінґу життя починає вирувати із шаленою швидкістю. У цій частині світу ніхто довго не вилежується, і нам теж треба поквапитися, щоб якомога швидше дістатися до кінцевої зупинки нашої подорожі. Невдовзі відбуватимуться події, і відбуватимуться вони дуже стрімко. Все-таки ми молодці, нам залишилася ще лише одна зупинка до крайнього пункту призначення.

Ми злітаємо в тепле, нагріте сонцем повітря і мить кружляємо над вежею KDCU (ми настільки близько, що чуємо «тік-тік-тік» маяка і низький, а точніше сказати, зловісний гул електрики), дивимося на північ і спрямовуємо свій орієнтир. Вісім миль угору по річці — місто Ґрейт Блеф, назване так через оголене вапнякове урвище. Вважається, що над проваллям витають привиди, тому що 1888 року вождь племені індіанців Фокс (його звали Далеке Око) зібрав усіх своїх воїнів, шаманів, жінок і дітей і наказав їм стрибнути назустріч смерті, щоб урятуватися від страшної долі, яку він мигцем побачив уві сні. Усі стрибнули слідом за Далеким Оком, як за Джимом Джонсом, зробили так, як наказано.

Але ми не будемо заходити настільки далеко; примар нам вистачає тут, у Френч Лендінґу. Замість того давайте знову помандруємо Нейлгауз-роу («гарлеї» вже поїхали, на чолі зі Шнобелем Сент-Пір вони відрядилися на денну зміну до пивоварні), уздовж Квін-стрит, повз «Притулок для старих Макстона» (унизу Берні, він досі дивиться у вікно — ах), до Блеф-стрит. Це вже майже сільська місцевість. Навіть тепер, у ХХІ столітті, міста в Кулі Кантрі швидко поступаються лісам і полям.

З Блеф-стрит ми завертаємо ліворуч, на Герман-стрит, район чи то міський, чи то сільський. У міцному цегляному будинку, що стоїть за півмилі від незайманого забудовниками лугу (навіть тут є кілька забудовників, невідомих агентів невезіння) живе Дейл Ґілбертсон із дружиною Сарою і шестирічним сином Девідом.

Ми не можемо залишатися надовго, і з подихом вітру проникаємо крізь кухонне вікно. До того ж воно відчинене, також є вільне місце для нас — якраз на робочому столі, між сковорідкою «Сілекс» і тостером. За кухонним столом сам шериф Ґілбертсон читає газету й закидає до рота пластівці, навіть не відчуваючи їхнього смаку (він забув і про цукор, і про нарізаний скибками банан: ще одна стаття під авторством Венделла Ґріна на першій сторінці «Вісника» спричинила в нього стрес). Цього ранку він поза сумнівом найнещасніша людина у Френч Лендінґу. Скоро ми зустрінемось з єдиним його суперником на це звання, але ще мить побудемо з Дейлом.

Рибак, — похмуро думає він. Щодо цього в нього такі ж міркування, як у Боббі Дюлака і Тома Лунда. — Чому ти не назвав його якось так, щоб більше відповідало межі століть, набридливий трахнутий писако? Щось більш місцеве? Дамербой, мабуть, те що треба.

А Дейл знає чому. Схожість між Альбертом Фішом, який робив свою справу в Нью-Йорку, і їхнім убивцею тут, у Френч Лендінґу, надто вдала, надто смачна, щоб проігнорувати її. Усі жертви Фіша було задушено, як і Емі Сент-Пір та Джоні Іркенхема; Фіш поїдав своїх жертв, тіла обох наших жертв, дівчинки і хлопчика, теж були, очевидно, частково з’їдені; обоє, Фіш і наш убивця, показали, що їм особливо смакує… ну, задня частина по анатомії.

Дейл дивиться на свої пластівці, занурює ложку в кашу й відсуває тарілку рукою.

А листи. Він не може забути листи.

Дейл дивиться вниз, на свій портфель, що притулений до стільця, як вірний собака. Там лежить папка, яка притягує його, мов хворий ниючий зуб притягує язик. Можливо, він і може не брати справу до рук, принаймні доки він удома, де грає в м’яча із сином і кохається з дружиною, проте не брати до голови… це вже зовсім інша річ, як вони кажуть у таких випадках.

Альберт Фіш написав довгого жахливого відвертого листа матері Ґрейс Бадд, жертві, яка нарешті відправила старого канібала в останню подорож — на електричний стілець. («Який буде кайф від електрошоку!» — Фіш говорив це тюремникам. — «Це єдине, чого я ще не пробував!») Нинішній діяч написав схожі листи, один було адресовано Гелен Іркенхем, а інший — батькові Емі, жахливому (але щиро вбитому горем, на думку Дейла) Арманду Шнобелю Сент-Пір. Було б чудово, якби Дейл міг повірити, що ці листи були написані якимось баламутом, який ніяк не пов’язаний із убивствами, але обоє вони містили інформацію, приховану від преси, інформацію, яку, очевидно, лише вбивця міг знати.

Дейл нарешті підкоряється спокусі (це добре зрозумів би Генрі Лайден) і піднімає свій портфель. Він відкриває його, дістає товсту папку і кладе на те місце, на якому нещодавно стояла тарілка з пластівцями, портфель кладе знову біля стільця, розгортає папку (підписану СЕНТ-ПІР — ІРКЕНХЕМ, а не РИБАК). Він гортає останні шкільні фотографії, які призводять до глибокого суму. На них — двоє усміхнених, з рідкими зубами дітей. Висновок державного судмедексперта надто жахливий, щоб читати, а фотографії з місця злочину надто моторошні, щоб дивитися. (Ох, але ж він змушений переглядати їх знову і знову, змушений дивитися на закривавлені ланцюги, мухи, розплющені очі.) Тут також є різні витяги, найдовше інтерв’ю зі Спенсером Гоудалом, котрий знайшов хлопчика Іркенхема, і деякий час його вважали підозрюваним.

Далі йдуть ксерокопії трьох листів. Один був надісланий Джорджу і Гелен Іркенхемам (підписано лише Гелен, якщо це має значення). Другий — Арманду Шнобелю Сент-Пір (підписаний саме таким чином, із прізвиськом і т. д.). Третій був надісланий матері Ґрейс Бадд до Нью-Йорка вбивцею її дочки наприкінці весни 1928 року.

Дейл кладе їх усі три один біля одного.

Грейс сіла мені на коліна й поцілувала мене. Я зважився з’їсти її. — Це Фіш написав до місіс Бадд.

Емі сіла мені на коліна й обняла мене. Я зважився з’їсти її. — Написано Шнобелю Сент-Пір, то що ж тут дивного, що він погрожує спалити поліцейський відділок Френч Лендінґа дотла? Дейл не любить сучого сина, але має зауважити, що відчував би те ж саме, якби був на місці Шнобеля.

Я пішов нагору й зняв увесь одяг, бо знав, що якщо цього не зробити, то можу забруднити його кров’ю, — пише Фіш до Місіс Бадд.

Я обійшов курник ззаду й зняв увесь свій одяг, щоб не забруднитися кров’ю, — анонім до Гелен Іркенхем.

І постають питання: як може мати, яка отримала такого листа, залишатися при здоровому глузді? Хіба це можливо? Дейл думав, що ні. Гелен відповіла на запитання з логічною послідовністю, навіть запропонувала йому чаю, коли він востаннє заходив до них, але її скляні ошелешені очі натякали на те, що вона постійно на препаратах.

Три листи: два нових, одному майже сімдесят п’ять років. До того ж усі три такі схожі. Листи до Сент-Пір та Іркенхем написані від руки шульгою, як вважають державні експерти. Папір звичайний, білий, мімеографічний, фірми «Хаммерміль», доступний у кожному канцелярському магазині Америки, такому, наприклад, як, «Офіс Діпо» чи «Стейпл». Ручкою, мабуть, кульковою, фірми «Бік» — от тобі й зачіпки.

Фіш до місіс Бадд 28-го: Я її не трахав, хоча міг би, якби захотів. Вона вмерла незайманою.

Анонім до Шнобеля Сент-Пір: Я її НЕ трахав, хоча міг би, якби захотів. Вона вмерла НЕЗАЙМАНОЮ.

Анонім до Гелен Іркенхем: Можливо, це заспокоїть тебе — я його НЕ трахав, хоча міг би, якби захотів. Він вмер НЕЗАЙМАНИМ.