В іншому світі, звичайно, вона була королевою, а що б вона була за королева без вірного почту?

Джек Сойєр дивиться на величезну хмару бджіл — їх мільйони, можливо, навіть мільярди; кожен вулик на Середньому Заході, мабуть, порожній сьогодні вдень — і посміхається. Це змінює форму його очей і сльози, які там накопичувалися, стікають щоками. «Привіт, — думає він. — Привіт, друзі».

Немов у відповідь низьке приємне гудіння бджіл, здається, змінилося. Можливо, це відбивається лише в його уяві.

— Чому вони тут, Джеку? — запитує Шнобель голосом, сповненим благоговіяння.

— Я точно не знаю, — каже Джек. Він повертається спиною до дверей, піднімає біту і сильно стукає нею по деревині. — Відчиняйтесь! — кричить він. — Я наказую вам іменем королеви Лаури Делосіан! І ім’ям своєї матері!

З’являється пронизливий тріск, такий гучний і різкий, що Дейл і Шнобель були змушені, скривившись, відступити назад. Шнобель навіть затуляє вуха руками. Над дверима з’являється щілина, що рухається зліва-направо. В горішньому правому кутку дверей щілина звертає і стрімко опускається вниз, утворюючи проріз, з якого несе затхлістю. Джек уловлює запах чогось огидного і знайомого водночас: запах смерті, який вони спершу зустріли в «Смачно в Еда».

Джек простягає руку до клямки і смикає її. Вона легко провертається, і він відчиняє шлях до Чорного Дому.

Але спершу запрошує всіх усередину, Док Амберсон починає кричати.

Хтось — можливо, Еббі, можливо, Ті Джей, можливо, дурнуватий Ронні Мецгер — смикає Тая за руку. Йому страшенно боляче, але це не найгірше. Той, хто смикає його за руку, дуже сильно гудить і утворює шум глибоко в його голові. Також чується брязкання (Великої Комбінації, ох, ця Велика Комбінація), але цей гул!.. Господи, цей гул, боляче пронизує його.

— Припини, — бурмоче Тай. — Припини, Еббі, або я…

Крізь електричне дзижчання доносяться слабкі крики, і Тай Маршалл розплющує очі. На жаль, не настає милосердна мить благодаті від непевності, де він перебуває і що з ним сталося. Він все згадує з такою ж силою, з якою згадують жахливу картину — автомобільну аварію, у результаті якої скрізь лежать мертві тіла, — яку згадуєш, навіть не роззираючись навколо.

Він тримався, аж поки старий не помер, слухався голосу своєї матері і зберігав спокій. Але щойно почав кликати на допомогу, страх поглинув його. Чи, можливо, то був шок. Чи і те і інше. У будь-якому разі він знепритомнів, коли кликав на допомогу. Як довго він тут провисів на прикутій лівій руці без свідомості? За освітленням, яке надходить з дверей хліва, важко сказати, оскільки воно, здається, не змінилося. Так само, як брязкання і скрегіт величезних машин. Тай розуміє, що ці звуки безперервні, як і крики дітей та ляскання батогів охоронців, що стежать за роботою. Велика Комбінація ніколи не припиняє роботу. Вона не знає спочинку, до того ж працює, наповнюючись кров’ю і жахом.

Але цей гул — цей насичений електричний гул, неначе найбільша у світі електрична бритва «Норелко», — то що ж це, в біса, таке?

«Містер Маншан відправився за моно. — У голові чується голос Берні. Огидний шепіт. — Моно кінцевого світу».

Страшна тривога закрадається в серце Тая. Він не має ніяких сумнівів, що чує саме цей монопоїзд, який зараз тягнеться під навісом наприкінці станції Гауз-роуд. Містер Маншан виглядатиме свого хлопчика, свого осоплифохо хлопшиха, і коли побачить, що його немає (як і Берн-Берна), чи буде він шукати?

— Звичайно, що буде, — бурчить Тай. — О хлопчику. Посмокчеш у Ельфа.

Він здіймає погляд і дивиться на ліву руку. Якби не наручник, він би легко витягнув її із завеликих кайданів. Тай усе одно кілька разів смикає руку вниз, але наручник лише дзенькає кайданами. Інший наручник, до якого тягнувся Берні, коли Тай спіймав його за яйця, смикається і погойдується, нагадуючи хлопчику шибеницю на початку станції Гауз-роуд.

Гул, від якого на очі навертаються сльози і деренчать зуби, раптом обривається.

«Він заглушив його. Зараз він буде шукати мене на станції і переконається, що мене там немає. А що тоді? Він знає про це місце? Звичайно, знає».

Тривога Тая перетворюється на крижаний холод жаху. Берні заперечив би це, сказавши, що ця халупа, яка розташована внизу, у висохлому руслі, — це його таємне, його особливе місце. У своїй безрозсудній зарозумілості він ніколи б не міг подумати, як добре ця помилкова думка служить задуму його псевдо-друга.

Тай чує в голові голос матері, і цього разу абсолютно впевнений, що цей голос належить саме їй. «Ти більше не можеш сподіватися ні на кого. Вони можуть встигнути, а можуть і ні. Розраховуй на те, що не встигнуть. Ти маєш вибиратися сам».

Але як?

Тай дивиться на тіло старого, яке лежить на закривавленій землі і голова якого майже за дверима. Його починає займати думка, про містера Маншана, друга Берні, який зараз поспішає до станції Гауз-роуд (можливо, на своєму власному «І-Зет-Ґоу» гольф-карті), щоб схопити його і відвести до аббала. Тайлер відкидає цю думку. Вона ледь не доводить його до паніки, а він не може цього дозволити. У нього надто мало часу.

— Я не можу до нього дотягнутися, — каже Тай. — Якщо ключі в нього в кишені, то мені кінець. Справу закрито, гру закінчено, застебніть…

Він зосереджує погляд на тому, що лежить на підлозі. Це мішечок, який приніс старий. У якому була кепка. І наручники.

«Якщо наручники були в ньому, то, можливо, ключі також там».

Тай протягає вперед ліву ногу, натягаючись так сильно, як може. Але цього недостатньо. Він не може дотягнутися до мішечка. Йому бракує щонайменше чотирьох дюймів. Бракує чотирьох дюймів, і містер Маншан наближається, наближається.

Тай майже відчуває його запах.

Док верещить і верещить, далеко чує, як інші кричать йому припинити, кричать, що все в порядку, що немає чого боятись. Він, хоча й невиразно, та все ж усвідомлює, що від вереску в нього болить горло, і воно, мабуть, уже кровоточить. Але все це не має значення. Важливо лише те, що коли Голлівуд навстіж відчиняє вхідні двері до Чорного Дому, то перед його зором постає офіційний представник.

Офіційним представником є Дейзі Темперлі, кароока дівчинка. Вона одягнена в приєму рожеву сукню. Її шкіра така ж бліда, як чистий аркуш паперу, окрім правого боку лоба, де клапоть шкіри випав і тепер в тому місці видно червоний череп.

— Заходь, Доку, — каже Дейзі. — Поговоримо, як ти мене вбив. І ти заспіваєш мені. Ти зможеш заспівати мені. — Вона посміхається. Її посмішка переходить у вишкір. Вишкір оголює повний рот випнутих зубів упиря. — Ти зможеш співати мені вічно.

Док ступає крок назад, повертається, щоб втекти, але Джек хапає його і починає ним трясти. Док Амберсон — здоровань у двісті шістдесят фунтів, коли виходить з душу, і в понад двісті вісімдесят, коли в усьому обмундируванні воїна дороги, — але Джек легко трясе ним, хитаючи його головою туди-сюди. Довге волосся Дока розлітається.

— Це все ілюзія, — каже Джек. — Картинки, спеціально створені для небажаних гостей, таких, як ми. Я не знаю, що ти бачиш, Доку, але його тут немає.

Док дивиться через плече Джека. Якусь мить він бачить рожевий вихор, який зменшується — так само, як з’являвся диявольський пес, лише навпаки, — після чого він зникає. Він здіймає погляд на Джека. Сльози повільно котяться його засмаглим обличчям.

— Я не хотів убивати її, — каже він. — Я любив її. Але тієї ночі я був утомлений, дуже втомлений. Ти знаєш, що таке бути втомленим, Голлівуде?

— Так, — каже Джек. — І якщо ми звідси виберемось, я просплю, мабуть, з тиждень. Але зараз… — Він переводить погляд з Дока на Шнобеля. Зі Шнобеля на Дейла. — Нам багато чого доведеться тут побачити. Цей будинок використає проти нас найгірші спогади: про речі, які ми зробили не так, про людей, яким ми зробили боляче. Але в цілому, я маю надію, що багато отрути покинуло це місце, коли помер Берні. Усе, що нам потрібно зробити, це знайти шлях до іншого виходу.