Карл Бірстоун, відомий також як Чарльз Бернсайд, відомий також як Чаммі Бернсайд, мертвий. Протягом тридцяти секунд нічого навіть не шебернеться. Тайлер Маршалл живий, але спершу він просто висить на лівій руці, що прикута, досі стискає в правій руці петлю кишечника Берні, вхопившись мертвою хваткою. Нарешті до нього починає повертатись свідомість і розуміння. Він підводиться на ноги і намагається вирівнятися, тим самим полегшуючи тиск на ліве плече. Він раптом усвідомлює, що його рука повністю забризкана кров’ю і що він тримає в жмені нутрощі мерця. Він відпускає їх і кидається до дверей, забувши, що все ще прикутий до стіни. Тай смикається і плече знову нагадує про біль.

«Ти молодець, — шепоче голос Джуді-Софі. — Але тобі треба швидко забиратися звідси».

Сльози знову котяться по брудному, блідому обличчю, і Тай починає кричати що є духу.

— Допоможіть! Хто-небудь, допоможіть мені! Я В ХЛІВІ!

Перед «Сенд Бар» Док досі сидить на заведеному мотоциклі, а Шнобель глушить свій, кладе його на підніжку і йде до Джека, Дейла і Фреда. Джек видер загорнений предмет, який батько Тая привіз з собою. Фред тим часом хапається за сорочку Джека. Дейл намагається приборкати чоловіка, але Фред Маршалл так захопився, що для нього на ввесь світ залишились тільки двоє людей: він і Голлівуд Джек Сойєр.

— Це був він, чи не так? Це був Тай. Це був мій хлопчик, я чув його!

— Так, — каже Джек. — Так, це справді був він і ти справді чув його.

Шнобель бачить, що хоча Джек значно зблід, проте досі спокійний. Його аж ніяк не хвилює, що батько зниклого хлопчика витягнув його сорочку зі штанів. Ні, його увага зосереджена на згорненому пакунку.

— Що, заради Бога, тут відбувається? — жалібно запитує Дейл. Він дивиться на Шнобеля. — Ти знаєш?

— Дитина десь у хліві, — каже Шнобель. — Правильно?

— Так, — відповідає Джек.

Фред різко відпускає сорочку Джека і, похитуючись та схлипуючи, відходить назад. Джек не звертає на нього уваги і навіть не намагається заправити зім’яту сорочку. Він досі дивиться на пакунок. Можна навіть сказати, що він очікує побачити марки, вирізані з пакетиків з-під цукру, але ні, на ньому лише звичайний поштовий штамп. Хай би що то було, воно було адресовано особисто містеру Тайлеру Маршаллу, який живе за адресою: Френч Лендінґ, Робін Гуд Лейн, 16; у тому місці, де мала б бути адреса, стояв червоний штамп: Містер Джордж Ретбун, KDCU, Пенінсула-драйв, 4, Френч Лендінґ. А під штампом великі чорні літери.

— Генрі, ти ніколи не здасися, чи не так? — бурмоче Джек.

На очах з’являються сльози. Думка про життя без його старого друга вражає знову і знову, залишаючи відчуття безпорадності, втрати, тупості і болю.

— Який ще дядько Генрі? — запитує Дейл. — Джеку, дядько Генрі мертвий.

Проте Джек у цьому вже не такий упевнений.

— Поїхали, — каже Шнобель. — Ми маємо знайти цю дитину. Хлопчик живий, але він у небезпеці. Це ясно як білий день. Поїхали. Решту зможемо з’ясувати пізніше.

Але Джеку — який не лише чув крик Тайлера, а якусь мить дивився очима Тайлера — залишилося вже не так-то й багато з’ясовувати. Фактично зрозуміти залишилось одну-єдину річ. Ігноруючи Шнобеля і Дейла, він крокує до заплаканого батька Тая.

— Фреде.

Фред, похитуючись, продовжує схлипувати.

— Фреде, якщо ти хочеш ще коли-небудь побачити свого хлопчика, то візьми себе в руки і послухай мене.

Фред здіймає погляд, у нього на голові досі безглузда маленька бейсбольна кепка.

— Що це, Фреде?

— Це, мабуть, приз за участь у змаганні, які проводяться щоліта, — Пивний Конкурс. Але я не знаю, як Тай міг виграти перший приз. Кілька тижнів тому він повторював безупинно, що забув подати дані, він навіть запитав, чи я не зареєстрував його, а я, а я… ну, я гаркнув на нього. — Від цих спогадів, сльози починають бігти щоками, що заросли щетиною. — Це було приблизно в той час, коли Джуді ставала… дивною… я хвилювався за неї і просто… накричав на нього. Розумієте? — Груди Фреда здіймаються. Він ковтає сльози, і його адамове яблуко бігає вгору-вниз. Він витирає рукою очі. — А Тай… все, що він сказав: «Усе гаразд, татку». Він не розсердився на мене і не образився. Тому що він такий хлопчик, ось так.

— Як ти знав, що це треба принести мені?

— Твій друг подзвонив, він сказав мені, що листоноша приніс мені те, що я маю віднести тобі сюди. Перш ніж ти поїдеш. Він назвав тебе…

— Він назвав мене «Джек-Мандрівник»?

Фред Маршалл з подивом дивиться на нього.

— Саме так.

— Гаразд, — говорить Джек м’яко, майже розсіяно. — Ми збираємося врятувати твого хлопчика.

— Я зараз. У мене в пікапі гвинтівка…

— І там вона і залишиться. Їдь додому. Підготуй йому кімнату. Підготуй кімнату для своєї дружини. І дай нам спокійно зробити те, що ми маємо зробити. — Джек спочатку дивиться на Дейла, тоді на Шнобеля. — Давайте, — каже він. — Поїхали.

Вже за п’ять хвилин авто капітана ВПФЛ поспішає на захід по Шосе-35. Просто перед ними, як почесний караул, — Шнобель і Док їдуть пліч-о-пліч, сонце відбивається від хромованої сталі на їхніх байках. Густе листя дерев нахилилось з обох боків дороги.

Наближення до Чорного Дому означено посиленням гудінням, яке чує Джек. Він навчився відсторонюватися від будь-якого шуму, щоб той не впливав на процес мислення. Але все одно він страшенно неприємний.

Дейл дав йому «Руґер-357» — службову зброю відділку поліції, — який він встромив за пояс джинсів. Джек був здивований, наскільки легко йому було тримати його в руці, неначе він був його власний. Зброя навряд чи знадобиться їм у світі за Чорним Домом, але спершу їм треба туди дістатись, чи не так? Зі слів Шнобеля і Дока зрозуміло, що дійти туди буде не так-то вже й легко.

— Дейле, в тебе є кишеньковий ніж?

— У бардачку, — каже Дейл. Він дивиться на довгий пакунок на колінах Джека. — Я так розумію, ти хочеш розпечатати його.

— Правильно розумієш.

— Можеш тим часом пояснити кілька речей? Наприклад, коли ми дістанемося до Чорного Дому, то нам варто очікувати, що Чарльз Бернсайд вискочить із потайних дверей із сокирою в руках і почне…

— Дні, коли Чаммі Бернсайд кидався на людей, — у минулому, — каже Джек. — Він мертвий. Тай Маршалл убив його. Саме це ми і відчули перед «Сенд Бар».

Авто шефа так сильно вихляє по всій дорозі, що Шнобель озирається, дивуючись з того, що бачить у дзеркалі заднього виду. Джек різко і швидко махає йому — їдь далі, не хвилюйся за нас — і Шнобель знову дивиться вперед.

— Що? — Дейл задихається

— Хоча старий був поранений, Таю, чорт забирай, все одно довелось застосувати чималу сміливість. Сміливість і спритність водночас. — Джек вважає, що Генрі ослабив Бернсайда, а Тай прикінчив його. Джордж Ретбун, безсумнівно, назвав би це «подвійним аутом».

— Як…

— Витягнув з нього нутрощі. Голими руками. Рукою. Я більше ніж переконаний, що одна його рука, так чи інакше, прикута.

Якусь мить Дейл мовчить. Він спостерігає, як мотоциклісти попереду звертають і вітер розвіває волосся, що виглядає з-під шоломів — обов’язкових аксесуарів за законами штату Вісконсин. Джек тим часом розрізає коричневий обгортковий папір і бачить, що під ним ховалася біла картонна коробка. Всередині щось совається туди-сюди.

— Тобто десятирічний хлопчик витягнув кишки серійного вбивці. Серійного канібала. І ти в цьому переконаний.

— Так.

— Як на мене, то в це дуже важко повірити.

— Якщо порівнювати з батьком, то думаю, я тебе розумію. Фред… — Йому на думку спадає слово «слабак», але це нечесно і неправильно. — Фред добросердечний, — каже Джек. — Проте, Джуді…

— Має твердий характер, — каже Дейл. — Мені розповідали.

Джек сухо посміхається. Гудіння, що прикуте до маленької частини його мозку, верещить, як пожежна сирена. Вони вже майже на місці.