Берні дивиться на свого спільника з надією в очах. Знову проводить руками по твердому і горбкуватому животі. Він підозрює, що горбочки — це згустки. Його так сильно поранили! Такого ніколи не мало статися! Його мали оберігати! Його мали…
— Нафіть сілком мошлифо, — каже містер Маншан, — шо топі там пофехнуть молоті хоки.
— Бути знову молодим, — каже Берні і різко, грубо зітхає. Його подих смердить кров’ю. — Так, я хочу цього.
— Сфишайно, і се мошлифо, — каже містер Маншан, киваючи своїм абсурдно нестабільним обличчям, — мошлифо, аббала і сгобить потагунок. Цьохо я не мошу опіцяти, мій дгуше. Але дешо я мошу поопіцяти.
Істота в чорному вечірньому костюмі й червоній краватці з неймовірною жвавістю проходить уперед і знову встромляє руку крізь сорочку Чаммі Бернсайда, цього разу стиснувши її в кулак, що спричиняє біль, про який старий монстр навіть не здогадувався все своє життя… хоча завдавав такого і навіть більшого невинним жертвам.
Смердюче обличчя містера Маншана наближається до Берні. Одне око яскраво світиться.
— Ти фітшуфаєш фсе се Бегні? Ти шалюхітна тогба бгуту і хоря? Хо-хо, ха-ха, сфишайно фітшуфаєш! Се тфій ки-шеш-них, я тгимаю йохо в гуці! І яхшо ти сарас не пітеш, сопаший фиротку, то я фирфу йохо с тфохо сакрифафленохо тіла, хо-хо, ха-ха, і опмотаю нафколо тфоєї шиї! Ти путеш помихати, снаюши, шо тепе тушать фласні хишхи! Сьохо я сам нафшифся від Фріца, Фріц Хаарман пуф молотим і милим! Сарас! Шо ти кашеш? Ти пгифетеш йохо, ши тепе сатушити?
— Я приведу його! — скрикує Берні. — Я приведу його, лише припиніть, припиніть, ви рвете мене на частини!
— Пгифети йохо на стансію. На стансію, Берн-Берн. Фін не тля пасючих схованок і лисяших ніх — не тля Ком-пін-ас-ій. Тайлег не тля сахрифафлених нішок; фін тля аббала. — Довгий палець із жахливим чорним нігтем торкається чола і постукує ним над очима (на якусь мить Берні бачить два ока, а тоді друге зникає). — Зрозумів?
— Так! Так!
Його нутрощі горять. Рука досі стискає їх. Величезне обличчя містера Маншана зависло над ним.
— На стансію — куди ти приводив інших осоплифих.
— ТАК!
Містер Маншан відпускає його. Він відступається. На щастя Берні, він знову починає ставати прозорим, дематеріалізується. Пожовклі вирізки з газет пролітають не позаду нього, а крізь нього, одне око висить у повітрі над прямокутною плямою аскотської краватки.
— Перехонайся, ши фін отяхнений ф хепху. Сей осоплифий має пути отяхнений в хепху.
Бернсайд енергійно киває. Він досі трохи пахне парфумами «Мій гріх».
— Кепка, так, я маю кепку.
— Путь оперешний, Берні, ти старий і поранений. Хлопець молотий і тофетений до фітшаю. Шфитко піхає. Якшо ти тосфолиш йому фтехти…
Попри біль, Берні посміхається. Хіба досі тікала від нього бодай одна дитина! Навіть якщо ця дитина особлива! Про що йдеться?!
— Не хвилюйтеся, — каже він. — Якщо ви говоритимете з ним… Аббала-дун… скажіть йому, що я ще тримаюсь. Якщо він зцілить мене, то не пошкодує про це. І якщо він зробить мене знову молодим, я приведу йому тисячу молодих. Тисячу Руйнівників.
Тепер містер Маншан тьмяніє і знову має вигляд прозорого, трохи бурхливого повітря у вітальні Берні в глибині дому, який він покинув лише, коли усвідомив, що потребує, щоб хтось піклувався про нього на старості літ.
— Приведи саме йохо, Берн-Берн. Прифеди йохо, і тепе путе нахоротшено.
Містер Маншан зник. Берні стоїть, схилившись над диваном, наповненим кінською шерстю. Живіт стискається, і зрештою біль змушує його кричати, але він не зупиняється, прямує в темряву і витягує чорний пошарпаний шкіряний мішечок, хапає його і залишає кімнату, накульгуючи і хапаючись за закривавлений роздутий живіт.
А як же Тайлер Маршалл, який існував на всіх цих сторінках переважно в устах інших людей? Як сильно він постраждав? Наскільки він наляканий? Чи залишився він при здоровому глузді?
З приводу його фізичного стану, то в нього струс, але він одужує. Рибак лише погладжував його по руці і сідницях (моторошний дотик, який змусив Тайлера згадати відьму в «Гензель і Ґретель»). Психологічно… ви будете шоковані це почути, але доки містер Маншан підганяє Берні, хлопчик Джуді і Фреда щасливий. Так і є, він щасливий. А чому би і ні? Він у Міллер-Парку.
«Мілуокі Брюерс» збентежили цього року усіх знавців, усіх песимістів, які говорили, що вони не дотягнуть навіть до четвертого липня. Ну, висновки робити рано, але четверте настало і вже минуло, а «Брю Крю» повернулись до Міллера, щоб боротися за перше місце з Цинциннаті. Вони ведуть гру значною мірою завдяки Ричі Сексону, котрий перейшов до Мілуокі з «Клівленд Індіанс» і котрий, як сказав би Джордж Ретбун, справжній профі.
Вони ведуть гру, і Тай — на грі! ЧУДОВО! Він не просто на грі, він у першому ряду. Поруч з ним — великий, спітнілий, червонолиций — сам Великий Джордж репетує щодуху, в одній руці, тримаючи пиво, другою обіпершись на спинку сидіння. Джеромі Берніц із «Крю» швидко біжить на першу базу, і як немає сумнівів, що шорт-стоп Цинциннаті впіймає м’яч і швидко позбудеться його, так само немає сумнівів (принаймні у Джорджа Ретбуна), що до того часу Берніц уже буде в безпеці! Від хвилювання Ретбун зривається, його лисина виблискує під ніжним небом кольору лаванди, пінява цівка пива стікає аж до ліктя по підведеній руці, блакитні очі мерехтять (можна сказати, що цими очима він бачить не просто багато, а абсолютно все), і Тай чекає, всі чекають, і ось воно, уособлення літа в Кулі Кантрі, дивовижне ревіння, яке означає, що все гаразд, страх відходить, невезіння скасовано.
— СУДДЯ, НУ Ж БО, ДАВАЙ! НУ-У-У-У Ж БО-О-О! НАВІТЬ СЛІПОМУ ОЧЕВИДНО, ЩО ВІН БУВ У БЕЗПЕЦІ!
Натовп поруч із першою базою божеволіє, чуючи цей крик, а найбільше тих чотирнадцятеро людей, які сидять із плакатом: «МІЛЛЕР ПАРК РАДО ВІТАЄ ДЖОРДЖА РЕТБУНА І ЦЬОГОРІЧНИХ ПЕРЕМОЖЦІВ ПИВНОГО КОНКУРСУ НА КDSU». Тай якийсь час вистрибує і сміється, розмахуючи кепкою з написом: «Брю Крю». Він думав, що забув ввести дані цього року, тож припускає, що батько (або, можливо, мати) зробили це за нього і він виграв! Не головний приз, який передбачав бути бет-боєм від команди «Брю Крю» під час усієї гри із Цинциннаті, але те, що він отримав (чудове місце поруч із іншими переможцями), — це, на його думку, навіть краще. Звичайно, Ричі Сексон — це не Марф Мак-Ґір — ніхто не може лупанути по м’ячу так, як Біг Мак, — але круто, що Сексон грає за «Брюерс» цього року, просто круто, що Тайлер Маршалл виграв…
Хтось трясе його за ногу. Тай намагається забрати її, не бажаючи втрачати цей сон (цієї найкращої втіхи серед тих жахів, які звалилися на нього), але рука безжалісна. Вона трясе. Вона трясе і трясе.
— Фста-фай, — бурчить голос, і сон починає затьмарюватись.
Джордж Ретбун повертається до Тая, і хлопчик бачить дивовижну річ: його очі, які були проникливими і виразними всього кілька секунд тому, стали тьмяними і затьмареними. «Господи, він сліпий, — думає Тай. — Джордж Ретбун насправді…»
— Фста-фай, — кричить голос.
Тепер він ближче. Ще мить, і сон геть розтане. Але до того Джордж говорить із ним. Голос тихий, зовсім не схожий на звичний голос коментатора спортивних новин.
— Допомога вже на підході, — каже він. — Будь спокійний, котику. Будь…
— Фста-ФАЙ, ти, гімнюк!
Рука на щиколотці тисне, паралізує. З криком Тай розплющує очі. Таким чином він повертається у світ і до нашої розповіді.
Він миттєво згадує, де він. Це камера з рудувато-сірими залізними ґратами, що розташована посередині кам’яного, запавутиненого, освітленого електричними лампочками коридору. В одному з кутків стоїть якась їжа, щось схоже на тушковане м’ясо. В іншому — відро, в яке він мав пісяти (або какати, що, дякувати Богу, йому не кортіло робити). У кімнаті є ще лише порваний, зношений матрац, з якого Берні зараз його і стягує.
