Коли двері зачиняються, Живчик здіймає погляд на несподіваний сюрприз і вдивляється у фігуру перед собою. Його ставлення одразу змінюється на хитру неприємну добросердечність, яку він вважає роззброювальною.

— Хіба там, звідки ти родом, не стукають у двері, містере Бернсайд? Просто отак вдираються?

— Просто отак вдираються, — каже гість.

— Пусте. Правда в тому, що я хотів поговорити з тобою.

— Поговорити зі мною?

— Так. Може, ти зайдеш? Сідай. Боюсь, у нас можуть виникнути проблеми, і я хочу оцінити можливості.

— О, — каже Берні. — Проблема. — Він відтягує сорочку, що прилипла до грудей, і, човгаючи ногами, йде вперед, залишаючи позаду себе значно тьмяніші сліди, тож Макстон їх не бачить.

— Сідай на стілець, — каже Живчик, показуючи рукою на стілець перед столом, — піднімай кнехт і розслабся. — Цей вислів прийшов від Френкі Шелбарґера, співробітника кредитного відділу «Першого Фермерського банку», який часто каже так на місцевих торгових зустрічах, і хоча Живчик Макстон навіть не уявляє, що таке кнехт, сам вислів йому подобається. — Старий, нам треба поговорити щиро.

— О, — каже Берні і сідає, через ножиці його спина неймовірно пряма. — Щиро.

— Так, це ідея. Агов, у тебе мокра сорочка? Так і є! Ми не можемо цього допустити, старий друже, — ти можеш застудитися і померти, а цього не хочеться жодному з нас, чи не так? Тобі потрібна суха сорочка. Давай подивимось, що я зможу зробити.

— Не переймайся, клята мавпо.

Живчик Макстон підводиться і заправляє сорочку. Після слів Берні застигає на місці. Він оговтується, посміхається і каже:

— Ані руш, Чикаґо.

Хоча згадка про рідне місто породжує відчуття холодку по спині, та Бернсайд нічого не відповідає, коли Макстон проходить повз край столу і перетинає кабінет. Він бачить, що директор залишає кімнату. Чикаґо. Де жили і померли Пустун Флаглер, Семі Хутен, Фред Броґан і всі інші, Господи, благослови їх. Ці соломинки, ці травинки такі брудні, такі прекрасні, такі привабливі. Зі своїми посмішками, зі своїми криками. Вони були схожими на білих дітей з брудних завулків. Неймовірну білизну їхньої шкіри вкривала кірка бруду, і підозріла білизнá міської бідноти скоро зникала зовсім. Тонкі кісточки лопаток стирчали, неначе хотіли пробитись крізь тонкий шар плоті. Старий член Берні ворушиться і напружується, неначе згадує витівки минулих років. «Тайлер Маршалл, — наспівує він собі, — милий, маленький Тай, ми розважимось трохи, перш ніж віддамо тебе босу, так, так, безперечно, так, так».

Позаду нього хряскають двері, будячи його від еротичних мрій, але його старий жеребець не спить, він у повній бойовій готовності, нахабний і зухвалий, як у далекі славетні дні.

— У вестибюлі нікого немає, — висловлює невдоволення Макстон. — Та стара баба, як там її звати, Портер, Жоржетта Портер, пішла на кухню набивати щоки, можу закластися, а Буч Єркса міцно спить на стільці, то що, я мав обшукувати кімнати, щоб знайти суху сорочку?

Він великими кроками проходить повз Берні, розводить руками і падає у своє крісло. Це все спектакль, але Берні бачив і кращі. Живчик не може залякати Берні, навіть якщо знає кілька речей про Чикаґо.

— Мені не потрібна нова сорочка, — каже він. — Підтирайло.

Живчик відкидається в кріслі й закладає руки за голову, він посміхається: цей пацієнт таки справжній дивак.

— Гаразд, гаразд. Не треба обзиватися. Ти більше мене не надуриш, старий, я не куплюсь на твої альцгеймерівські витівки. Фактично, ніколи і не куплявся.

Він милий і спокійний і випромінює впевненість картяра з чотирма тузами. Берні усвідомлює, що Живчик просто створений для шахрайства та шантажу, і це робить даний момент ще чарівнішим.

— Хоча я маю тобі сказати, — веде далі Живчик. — Ти дурив усіх, враховуючи мене. Треба бути неймовірно дисциплінованим, щоб удавати останню стадію хвороби Альцгеймера. Незграбно пересуватись на візку, їсти дитяче харчування, валити в штани. Прикидатись, що не розумієш, що говорять люди.

— Я не прикидався, ти, йолопе.

— Воно й не дивно, що ти вилікувався, — коли це сталося, приблизно рік тому? Я б зробив так само, я маю на увазі, одна річ — працювати під прикриттям, але зовсім інша — бути овочем. Тож у нас відбувається диво, чи не так? Наша хвороба Альцгеймера поступово сама по собі відходить, прийшла і пішла, як звичайна застуда. У тебе все добре, ти починаєш ходити, давати собі раду і персоналу менше роботи. Ти досі один із моїх улюблених пацієнтів, Чарлі. Чи я мав би називати тебе Карлом?

— Мені до дупи, як ти мене називатимеш.

— Але Карл — це твоє справжнє ім’я, чи не так?

Берні навіть не знизує плечима, він сподівається, що розправиться з Живчиком ще до того, як Буч Єркса прокинеться, помітить криваві сліди і знайде тіло Жоржетти Портер. Хоча він і зацікавлений розповіддю Макстона, проте дістатись до Чорного Дому йому хочеться без надто особливих перешкод. А Буч Єркса неодмінно зчинить справжню бучу.

Під ілюзією, що він грає гру «Кіт і миші», у якій він кіт, Живчик посміхається до старого в мокрій рожевій сорочці і неухильно провадить далі.

— Детектив поліції штату телефонував мені сьогодні і сказав, що з ФБР надійшли результати відбитків пальців. Вони належать поганому, поганому чоловіку Карлу Бірстоуну, якого розшукують уже майже сорок років. 1964 року його було засуджено до смертної кари за вбивство кількох дітей, але він зник з авто, у якому його везли до в’язниці, — вбив двох охоронців голими руками, з того часу — ніяких слідів. Йому на сьогоднішній день мало б бути вісімдесят п’ять. І детектив думає, що Бірстоун може бути одним із наших мешканців. Що скажеш, Чарлі?

Звичайно, нічого.

— Імена Чарльз Бернсайд і Карл Бірстоун досить схожі, чи не так? До того ж у нас взагалі жодної інформації про тебе немає, що робить тебе унікальним мешканцем тут. Для всіх інших ми можемо навіть скласти родове дерево, а ти ніби з неба звалився, єдине, що ми про тебе знаємо, це твій вік. Коли ти 1996-го прийшов до госпіталю в Ла-Рів’єр, то стверджував, що тобі сімдесят вісім, тож зараз ти того ж віку, що той утікач.

Бернсайд досить тривожно посміхається.

— Я так припускаю, тоді я ще й Рибак.

— Тобі вісімдесят п’ять років. Не думаю, що ти в змозі тягатися з дітьми по всьому окрузі, але я справді думаю, що ти Карл Бірстоун, і копи досі хочуть упіймати тебе, тож думаю, варто поговорити про лист, який надійшов кілька днів тому. Я хотів поговорити з тобою про нього, але ти ж знаєш, який я тут заклопотаний. — Він відсовує шухлядку в столі і витягує один аркушик із жовтого записника. На ньому акуратно надруковано коротке повідомлення.

— «Де Пір, Вісконсин», — написано тут. Дати немає. «Тому, кого це стосується. На жаль, я маю вам повідомити, що більше не в змозі продовжувати щомісячний платіж за свого племінника Чарльза Бернсайда». Ось так. Замість написання ініціалів вона написала ім’я — «Алтея Бернсайд».

Живчик кладе жовтий клаптик паперу перед собою і складає руки на ньому.

— Що це означає, Чарльзе? В Де Пір не живе ніяка Алтея Бернсайд, я це знаю точно. І вона не може бути твоєю тіткою. Скільки їй би тоді було? Щонайменше сто, а можливо, й сто десять. Я не вірю в це. Але ці чеки надходили регулярно з першого місяця твого перебування тут, у притулку Макстона. Якийсь друг, якийсь твій давній партнер піклувався про тебе, мій друже, і ми хочемо, щоб він це продовжував і надалі.

— Мені все одно, підтирайло. — Але це не так. Усе, що Берні знає про щомісячні платіжки, — це те, що містер Маншан організував їх давно, і ця оплата припинилася, гаразд… що, врешті-решт, буде з ними?

Адже він і містер Маншан — це єдине ціле, чи не так?

— Ну ж бо, друже, — каже Живчик. — Ти можеш більше. Я лише прошу про маленьку співпрацю. Я впевнений, що ти не хочеш, щоб тебе взяли під варту, брали відбитки пальців, ще невідомо, що станеться після того. Особисто я не хотів би, щоб тобі довелося все це пережити. Тому що справжній зрадник тут лише твій друг. Мені здається, що хай би хто він був, але забув, що ти не один рік покривав його, правда? І він вирішив, що більше не змушений надавати тобі підтримку. Але це неправильно. Я вважаю, що ти маєш поставити цього типа на місце, змінити його погляд на ситуацію.