Поруч із вежею радіостанції, в індустріальному парку з південного боку від «Пенінсула-драйв», побудовано будівлю з блоків. Біля неї припарковано півдюжини автомобілів, патрульний фургон округу Кулі, старий «Форд Еколайн», пофарбований у карамельно-рожевий колір. Коли день закінчується й починається вечір, циліндричні тіні шести резервуарів падають спочатку на знак, який стоїть на убогому газоні біля дороги, відтак на будівлю, а тоді на автостоянку. На знаку написано: «KDCU-AM, ТВІЙ ГОЛОС ЗВУЧИТЬ НА ВСЮ КУЛІ КАНТРІ». Навпроти, на патрульному фургоні рожевою фарбою з балончика — надихаюча заява: «ТРОЙ ЛЮБИТЬ МЕРІАН! ТАК!», — яку пізніше Гові Соул, інженер команди Ю, зітре (мабуть, під час шоу Раша Лімбо, оскільки воно супутникове і повністю автоматизоване). Напис говорить нам про любов середньої Америки в маленькому місті. Здається, нарешті ми знайшли щось приємне.
Коли ми прибуваємо до радіостанції, з бокових дверей виходить худорлявий чоловік, одягнений у «докерси» кольору хакі, білу сорочку з єгипетської бавовни без краватки, із застебненими ґудзиками аж під шию, бордовими підтяжками (вони надто тонкі, як і він сам; підтяжки — це щось надто вульгарне, і носити їх мають такі створіння, як Живчик Макстон і Сонні Хартфілд, працівник похоронного бюро). Це чоловік зі сріблястим волоссям, в елегантному солом’яному капелюсі, старомодному, проте досі гарному. Бордова стрічка на капелюсі пасує до його підтяжок. Авіаторські окуляри затуляють очі. Він стоїть на траві, ліворуч від дверей, під розбитим гучномовцем, що посилює звук трансляції місцевих новин KDCU. Після цього з доповіддю виступатимуть представники ферми міста Чикаґо, і це дає йому десять хвилин, перш ніж він знову сяде за мікрофон.
Ми ніяково спостерігаємо, як він витягує пачку сигарет «Амерікен Спірит» із кишені на сорочці й підпалює одну золотою запальничкою. Звичайно, цей елегантний чоловік у підтяжках, «докерсах» і «батвідженсах» не може бути Джорджем Ретбуном. У своїй уяві ми вже змалювали образ Джорджа. Він має виглядати зовсім інакше. Ми уявляємо типа з великим животом, що звисає над білим ременем його штанів (це все сардельки), цегляно-червоним обличчям (це все пиво, не говорячи вже про крик у спортивних коментарях), товстою короткою шиєю (мають же десь поміщатися його залізні голосові зв’язки). Джордж Ретбун у нашій уяві й уяві всієї Кулі Кантрі — витрішкуватий, з широкою дупою, скуйовдженим волоссям, залізним горлом, що ковтає таблетки, який ганяє автомобілем, голосує за республіканців, щомиті чекає серцевого нападу, любить перебільшувати спортивні подробиці, шалений ентузіаст, божевільний забобонник, з високим рівнем холестерину.
Цей тип — не він. Цей тип рухається, як танцюрист. Цей тип — холодний чай спекотного дня, холоднокровний, як піковий король.
Але скажіть, чи це жарт, чи що? Еге ж. Жарт гладкого діджея з миршавим голосом, тільки навпаки, у найпрямішому розумінні. Джорджа Ретбуна не існує взагалі. Він лише хобі в дії, фантастика в плоті й лише один із образів стрункої особистості. Люди з KDCU думають, що знають його справжнє ім’я, і думають, що в курсі цього жарту (вони знають, що висловлення про сліпих — це коронний номер товстуна-коротуна Джорджа), але вони не знають і половини. Вони знають рівно одну третину, тому що чоловік у «докерсах» і солом’яному капелюсі — це насправді чотири людини.
У будь-якому разі, Джордж Ретбун був порятунком KDCU, остання вціліла АМ-станція на жорстокому ринку FM. П’ять днів на тиждень, тиждень за тижнем він успішно веде ранкову передачу. У-команда (як вони самі себе називають) любить його до смерті.
Над ним з гучномовця чути балаканину:
— Досі жодних зачіпок, за словами капітана поліції Дейла Ґілбертсона, який назвав репортера «Вісника» Венделла Ґріна страшенним панікером, що більше зацікавлений у продажу газет, ніж у справах Френч Лендінґа.
— Тим часом в Ардені пожежа в будинку забрала життя літнього фермера та його дружини. Хорст П. Лепплемір і його дружина Ґертруда обоє вісімдесятидворічні…
— Хорст П. Лепплемір, — сказав худий чоловік, затягуючись із великим задоволенням. — Спробуй повторити це швидко десять разів, ти, дурню.
Позаду нього, праворуч, двері знову відчиняються, і хоча курець стоїть саме під гучномовцем, він чудово чує скрип дверей. Очі за авіаторською оправою були мертві все його життя, але слух у нього гострий.
Блідолиций новоприбулий моргає від вранішнього сонця, як дитинча крота, яке щойно вилізло зі своєї схованки, злякавшись леза плуга. Його голова поголена, окрім ірокезу, який простягається центром голови, й кіски, що починається на потилиці, трохи вище від шиї, та тягнеться до лопаток. Ерокез пофарбований в яскраво червоний колір, а кіска — у колір електрик. З однієї мочки вуха звисає сережка у формі блискавки, що має підозрілий вигляд, мов нацистський знак чи ісіґнія[2]. Він одягнений у порвану чорну футболку з логотипом «СНІВЕЛІН ШІТС ‘97: МИ НА ВАЖКОМУ ШЛЯХУ ДО ІСУСА». В одній руці цей цікавий хлопець тримає футляр для компакт-диска.
— Привіт, Моррісе, — каже худий чоловік у солом’яному капелюсі, досі не повертаючись.
Морріс затамовує легкий подих і у своєму здивуванні скидається на хорошого єврейського хлопчика, яким він і є насправді. Морріс Роузен — інтерн на літній період У-команди філії Ошкош університету Вісконсину.
— Блін, мені подобається ця неоплачувана праця, — зазвичай каже менеджер станції Том Віґґінс, потираючи руки.
Ніколи чекова книжка не охоронялась так добросовісно, як Віґґі охороняє чекову книжку KDCU. Він неначе дракон Смауґ, що валяється на своїй купі золота (там і рахунків таких не було в ‘DCU, щоб було на чому валятися; кажуть, що станції АМ просто щастить, що вона виживає).
Погляд Морріса здивований, навіть не просто здивований — він розчиняється в усмішці.
— Йой, містере Лайден! Нічого собі! Оце так вуха!
Він супиться. Навіть якщо містер Лайден, що стоїть якраз під гучномовцем, почув, що хтось виходить, як, чорт забирай, він зрозумів, хто це був?
— Як ви дізналися, що це я? — запитує він.
— Лише від двох людей тут пахне марихуаною зранку, — каже Генрі Лайден. — Запах диму, що поширюється від одного з них, перебивається ароматом зубної пасти, а від другого — це від тебе, Моррісе, — різко віє ним.
— Агов, — шанобливо каже Морріс, — це феноменально.
— Я взагалі феноменальний, — погоджується Генрі. Він говорить тихо й задумливо: — Це важка робота, але хтось має її виконувати. Що ж до твого ранкового рандеву з безсумнівно смачною тайською паличкою, можна, я запропоную тобі афоризм апачі?
— Ушкварюй, чуваче.
Це перша справжня розмова між Моррісом і Генрі Лайденом — цілком таким, як про нього розповідали Моррісу. І навіть більше. Тепер уже не так важко повірити, що він може мати іншу особистість… Секретну особистість, таку, як Брюс Вейн… це якось так таємничо.
— Те, що ми робимо в дитинстві, формує наші звички, — каже Генрі, достоту не голосом Джорджа Ретбуна, — це моя порада тобі, Моррісе.
— Саме так, — каже Морріс, навіть не уявляючи, про що говорить містер Лайден, а тоді повільно й тихо простягає футляр із компакт-диском.
Генрі не робить жодних рухів, щоб узяти диск. Морріс почувається ніяково. Раптом йому здається, що він знову семирічний хлопчик, намагається привернути увагу завжди заклопотаного батька картинкою, яку півдня малював у кімнаті. Він же сліпий, дурню. Він може відчути запах гашишу у твоєму подиху й мати вуха, як у кажана, але як він має знати, що ти тримаєш цей довбаний диск?
Вагаючись, трохи налякавшись своєю власною нерозсудливістю, Морріс бере Генрі за зап’ястя. Він відчуває, що змусив чоловіка трохи злякатися, але Лайден веде рукою до тонкої коробки.
— О, диск, — каже Генрі. — І що там?
— Я хотів би, щоб ви увімкнули сьомий трек сьогодні в нічному шоу, — сказав Морріс, — будь ласка.
Спершу Генрі, здається, стривожився. Він затягується і викидає сигарету (навіть не глянувши, звичайно, ха-ха) в пластикове відро, заповнене піском, що стоїть біля дверей.
