ПРИВІТ, ГОЛЛІВУДЕ, ДАВАЙ ДІСТАНЬ МЕНЕ!

БК БК БК БК

Але Багряний Король не писав своїх ініціалів, і Чарльз Бернсайд теж, їх написав хазяїн Рибака, чиє ім’я для нашого слуху звучить, як містер Маншан.

«Не хвилюйся, я прийду зовсім скоро», — думає Джек.

У цей момент його ніхто б не засуджував, якби він вийшов надвір, де в повітрі не тхне кров’ю і парфумами, щоб зателефонувати з мобільного на Саммер-стрит. Можливо, на чергуванні залишився Боббі Дюлак, навіть Дейл іще може бути у відділку. Щоб виконати свій громадянський обов’язок, йому достатньо сказати лише вісім чи дев’ять слів. Після чого він зможе поставити мобільний у кишеню, сісти на східці перед будинком Генрі і сидіти там, аж доки слуги закону і порядку швидко здолають довгий шлях. Їх буде багато, щонайменше чотири авто, можливо, п’ять. Дейл буде змушений зателефонувати поліцейським Брауну і Блеку, котрі, у свою чергу, будуть змушені зателефонувати у ФБР. Десь за сорок п’ять хвилин вітальня Генрі буде заповнюватися людьми, які вимірюватимуть, записуватимуть у блокноти, підписуватимуть речові докази, фотографуватимуть плями крові. Тут будуть медичні експерти і фургон для зібрання доказів і, коли перший етап цих робіт сягне кінця, двоє людей в білих халатах занесуть ноші через вхідні двері і завантажать на них те, заради чого вони приїхали.

Джек розглядає цей варіант не довше ніж кілька секунд. Він хоче подивитися, що Рибак і містер Маншан зробили з Генрі, — він мусить це побачити, у нього немає вибору.

Його невблаганний сум вимагає цього, і якщо Джек не підкорятиметься командам своєї печалі, то ніколи не почуватиметься так, як раніше. Сум, який, неначе металевий сейф, заховав у себе любов до Генрі, веде його вглиб кімнати. Джек рухається повільно, вибираючи шлях, неначе людина, що переходить потік і переступає з каменя на камінь. Він шукає чисті місця, де можна поставити ногу. З іншого кінця кімнати червоні літери, заввишки приблизно у вісім дюймів, насмішливо спостерігають за ним. До них ведуть червоні краплі на стіні.

ПРИВІТ, ГОЛЛІВУДЕ

Підморгує, неначе неонова вивіска. ПРИВІТ, ГОЛЛІВУДЕ. ПРИВІТ, ГОЛЛІВУДЕ.

ДАВАЙ ДІСТАНЬ МЕНЕ!

ДАВАЙ ДІСТАНЬ МЕНЕ!

Він хоче вилаятись, але сум не дає йому вимовити слова, що виринають у голові. На початку коридору, що веде до студії та кухні, Джек переступає довгий кривавий слід і повертається спиною до вітальні та спалахів неону, що відвертають увагу. Світло в коридор проникає лише на три чи чотири фути. У кухні — абсолютна непроникна темрява. Двері студії напіввідчинені, м’яке світло відбивається в шибці.

У коридорі на підлозі скрізь розбризкані сліди крові. Він більше не може не наступати на них і йде коридором, зосередивши погляд на прочинених дверях студії. Генрі Лайден ніколи не залишає прочинені двері в коридор, вони завжди замкнені. Генрі був чепуруном. Він був змушений бути таким: якби він залишив двері студії відчиненими, то наступного разу, йдучи на кухню, обов’язково зіштовхнувся б із ними. Безлад і гармидер, який залишив убивця Генрі, непокоїть Джека більше, ніж йому того хотілося б, можливо, навіть більше, ніж він це усвідомлює. Безлад надзвичайно обурює Джека: як він насмілився посягнути на його друга?

Він доходить до дверей, торкається їх, відчиняє ширше. У повітрі висить концентрований запах парфумів і крові. У студії майже так само темно, як на кухні. Тут можна розгледіти лише нечіткий обрис приймача і темні прямокутники колонок, що прикріплені до стіни. Вікно в кухні непомітне через чорну пелену надворі. Джек досі тримає руку на дверях, підходить ближче і думає, що бачить спинку високого стільця і постать, яка звалилась на стіл перед приймачем. Тільки тепер він чує безкінечний звук з програвача який повідомляє, що на бобіні закінчилася плівка.

— Омійбоже, — каже Джек одним словом.

Неначе увесь цей час він очікував побачити щось інше, а не те, що перед ним. Звук стрічки з жахливою наполегливою впевненістю доводить той факт, що Генрі мертвий. Сум Джека бере гору над безглуздим бажанням вийти з будинку і зателефонувати всім копам штату. Він змушує його намацати вимикач електричного струму. Він не може піти; він має засвідчити те, що сталося, так само, як і з Ірмою Френо.

Він проводить пальцями по пластиковому вимикачу і затримується на ньому. До горла підступає нудота. Він клацає вимикачем і в студії спалахує світло.

Тіло Генрі лежить у високому шкіряному кріслі, руки зіперлися на стіл, тримаючись з обох боків за раритетний мікрофон, обличчя повернене ліворуч. Він досі в сонцезахисних окулярах, але одна із тонких металевих дужок зігнута. Спершу здається, що все пофарбовано в червоний колір, тому що стіл геть залитий кров’ю Очевидно, деякий час кров крапала на коліна і стегна Генрі. Усе обладнання забризкане кров’ю. Частина щоки Генрі відкушена. Також на руці Генрі не було двох пальців. Джек, котрий фіксує в кімнаті всі деталі, помічає, що найбільше крові Генрі втратив через рану на спині. Під просоченим кров’ю одягом знаходиться травма, але кров краплями стікає по спинці стільця і зі столу. Рибак, очевидно, зачепив якийсь внутрішній орган, або розрізав артерію.

Дуже мало крові, незважаючи на невеликі краплі на кнопках керування, потрапило на магнітофон. Джеку важко пригадати, як працює цей механізм, але він бачив, як Генрі змінював бобіни, досить часто, щоб мати уявлення, що потрібно робити. Він вимикає магнітофон і просовує кінець стрічки до порожньої котушки. Тоді вмикає механізм і натискає клавішу «ПЕРЕМОТКА», стрічка легко рухається голівками і перемотується з однієї бобіни на другу.

— Ти зробив запис для мене, Генрі? — запитує Джек. — Мабуть, так, але я сподіваюся, ти не помер, говорячи мені те, що я вже знаю.

Зупинившись плівка клацає. Джек натискає кнопку увімкнення і затамовує подих.

Товстошиїй, червонолиций, славетний Джордж Ретбун гримить із колонок.

— Кінець дев’ятого і господарів поля відправили в душ, друже, але гру не ЗАКІНЧЕНО, доки останній СЛІПИЙ ЖИВИЙ!

Джек обпирається на стіну.

Генрі Шейк заходить у кімнату і каже йому зателефонувати в притулок Макстона, Вісконсинський Щур простромлює голову і кричить про Чорний Дім, Шейк, Шейх, Шейк і Джордж Ретбун провадять короткі дебати, в яких перемагає Шейх. Джеку цього більше ніж достатньо, він не може зупинити сльози, та він і не намагається, нехай собі течуть. Останній виступ Генрі його вкрай зворушує. Це так чудово, так бездоганно — так бездоганно схоже на Генрі. Генрі Лайден тримається в живих, говорячи голосами всіх своїх персонажів, що виконали свою роботу. Вони були надійною командою, Джордж, Шейх і Щур, а тепер пішли на дно разом із кораблем, адже в них не було іншого вибору. Знову з’являється Генрі Лайден, і голос, який слабшає з кожною фразою, каже, що Джек може подолати дурного і тупого. Генрі помираючим голосом промовляє, що прожив неймовірно прекрасне життя. Його голос переходить на шепіт і він додає три слова, сповнені приємного зачарування: О Жайворонку, привіт. Джек відчуває в цих словах усмішку.

Плачучи та похитуючись, він виходить зі студії. Йому хочеться впасти в крісло і плакати, аж доки не виплаче всіх сліз, але він не може так сильно підвести ні себе, ні Генрі. Він проходить коридором, витирає сльози, чекає, коли невблаганний сум допоможе йому впоратися з горем. Це допоможе йому також і в Чорному Домі. Печаль неможливо зупинити або відхилити; вона неначе сталева вісь у його хребті.

Примара Генрі Шейка шепоче: «Джеку, ця печаль ніколи не покине тебе. Ти проти?»

— Я тільки за.

«Це назавжди. Хай би куди ти йшов, хай би що ти робив. Крізь які б двері не проходив. Хай би з якою жінкою був. Якщо в тебе будуть діти — з твоїми дітьми. Ти будеш чути це в музиці, яку слухатимеш, і бачитимеш в книжці, яку читатимеш. Це буде частиною твоєї їжі, яку ти споживатимеш. Це назавжди. У всіх світах. У Чорному Домі».