Ковдра вкриває його аж до шиї. Чоло і щоки, де немає бороди, що випадає, — пастоподібні. Очі заплющені. Губи розтягнулися і оголюють вражаючу білизну зубів.

— Він… — починає Джек, а тоді Мишеня розплющує очі.

Хай би що Джек хотів запитати в ту мить, думки залишають його голову. Білки навколо карих очей Мишеняти забарвила тривожна мінлива червона пелена. Здається, що він дивився на жахливий радіоактивний захід сонця. З внутрішніх куточків очей точиться якийсь чорний слиз.

— Книга з філософії про трансформації орієнтована на більш сучасних діалектиків, — каже Мишеня, говорячи м’яко і чітко. — Макіавеллі також торкається цих питань. — Джеку здається, що він неначе говорить у лекційній залі, а тоді помічає, що зуби Мишеняти починають клацати.

— Мишеня, це Джек Сойєр. — Його дивні червоно-карі очі нічого не виражають. Але чорний гній у кутиках очей ворушиться, підтверджуючи, що він при свідомості. Він слухає.

— Це Голлівуд, — бурмоче Шнобель. — Коп, пам’ятаєш?

Одна рука Мишеняти лягає на ковдру. Джек подає йому руку у відповідь і його душить крик здивування, коли той стискає її з неймовірною силою. Рука гаряча. Така ж гаряча, як бісквіт, щойно витягнений з печі. Мишеня випускає довге судомне зітхання, яке супроводжується смердючим запахом зіпсованого м’яса і зогнилих квітів. «Він гниє, — думає Джек, — гниє зсередини. Боже, допоможи мені це пережити».

Можливо, Господь і не може допомогти, а от спогад про Софі, допомагає. У спогадах Джек намагається зосередитись на її очах, прекрасному, спокійному, ясно-синьому погляді.

— Слухай, — каже Мишеня.

— Я слухаю.

Мишеня, здається, збирається з силами. Під ковдрою його тіло ритмічно вібрує, Джек розцінює це як черговий напад. Десь цокає годинник. Десь гавкає пес. Чути гудки кораблів на Міссісіпі. Чується те, що зовсім відрізняється від цих звуків, — тиша. Одного разу Джек уже відчував щось подібне, коли, здавалося, життєво важливі проблеми на якийсь час зникли. Це було в лікарні в Беверлі-Гіллз, коли він чекав завершення тривалого процесу вмирання його матері. Десь Тай Маршалл чекає на порятунок. Принаймні сподівається на порятунок. Десь важко працюють Руйнівники, намагаючись зруйнувати вісь, яка з’єднує все існуюче. Тут же лише проклята кімната з не надто потужними вентиляторами і отруйними випарами.

Мишеня заплющує, а тоді знову розплющує очі. Він зосереджує їх на своєму гостеві, і Джек раптом розуміє, що він збирається сказати якусь страшну правду. Кубик льоду вже розтанув у роті; Джек припускає, що він схрумав його і проковтнув, навіть не усвідомлюючи цього, проте не насмілився взяти ще один.

— Веди далі, друже, — каже Док. — Коли ти скажеш усе, що хотів, я вколю тобі ще одну дозу. Це хороша штука. Може, ти заснеш.

Мишеня не зважає. Він не відводить очей від Джека. Його рука все дужче стискає руку Джека, який уже відчуває, що кісточки його пальців ледь не трощаться одна об одну.

— Не… купуй першокласного обладнання, — каже Мишеня і знову видихає болісно-смердюче повітря зі своїх гниючих легень.

— Не?..

— Більшість людей відмовляться від варіння пива через… рік чи два. Навіть віддані… віддані шанувальники. Варіння пива не… не для гноєподібних.

Джек оглядається на Шнобеля, який дивиться незворушно.

— Він і тут і там. Потерпи. Зачекай на нього.

Мишеня стискає його руку ще сильніше, а тоді відпускає саме в той момент, коли Джек думає, що більше не може витримати.

— Візьми великий казанок, — радить йому Мишеня. Його очі збільшуються. Червонуваті тіні з’являються і зникають знову і знову. Вони швидко пересуваються вигнутим полем рогівки його ока, і Джек думає: «Це його тінь, тінь Багряного Короля. Мишеня вже стоїть одною ногою в його дворі». — П’ять галонів… хоча б. Ти зможеш знайти їх у… магазині морепродуктів, а для бродіння посудина… пластикові кулери для води, чудово підійдуть… вони легші, ніж скло і… я горю. Господи, Шнобелю, я горю!

— До біса все це, я зроблю йому укол, — каже Док, і моментально розкриває сумку.

Шнобель хапає його за руку.

— Ще ні.

Криваві сльози починають текти з очей Мишеняти. Чорний слиз формується в дрібні закрутки і ніби намагається дотягнутися до вологи, щоб випити її.

— Стопер і затичка бродіння, — шепоче Мишеня. — Томас Мертон — лайно, ніколи не слухайте, якщо хтось казатиме інше. То все брехня. Ти маєш випустити гази, доки виходить пил. Джері Ґарсія не був Богом. Курт Кобейн не був Богом. Запах парфумів, які він відчуває, надходять не від його мертвої дружини. Він впав в око Королю. Ґорґ-тен-аббала, еє-леє-леє. Опопанакс мертвий, хай живе опопанакс.

Джек нахиляється, глибше занурюючись у запах, який надходить від Мишеняти.

— Хто відчуває запах парфумів? Хто впав в око Королю?

— Навіжений Король, поганий Король, сумний Король. Рін-дін-дін, Короля вітають усі.

— Мишеня, хто впав в око Королю?

Док каже:

— Я думав, ви хотіли знати про…

— Хто?

Джек навіть не уявляє, чому це здається йому таким важливим, але чомусь так. Можливо, просто хтось щось йому нещодавно сказав? Дейл? Тенсі? Спаси Господи, Венделл Ґрін?

— Цідильна трубка і шланг, — каже Мишеня неначе по секрету. — Це те, що тобі знадобиться після бродіння! І не розливай пиво в пляшки, які закупорюються пробкою. Ти…

Мишеня відвертає голову від Джека, кладе її на плече і блює. Ведмедиця скрикує. Блювотина — жовтий гній із чорними цятками, такими ж, як слиз у куточках очей Мишеняти. Вони живі. Шнобель поспішає залишити кімнату, ледь не біжить. Джек, як може, закриває Мишеня від відблиску сонячного світла, що надходить з кухні. Рука, що тримає руку Джека, слабшає. Джек повертається до Дока.

— Думаєш, він відходить?

Док хитає головою.

— Знову вирубився, бідний старий Мишеня. Бідному Мишеняті не так легко відійти. — Він кидає на Джека похмурий пронизливий погляд. — Це варто того, містере поліцейський. Бо якщо ні, вам буде непереливки.

Шнобель повертається з величезною зв’язкою ганчір’я, на руках у нього зелені кухонні рукавички. Він мовчки витирає калюжу блювотини між плечем Мишеняти і спинкою дивана. Чорні цятки вже не рухаються, і це добре. Якби ще не бачити, що вони спершу рухались, було б краще. Джек із жахом помічає, що блювотина виїла обшивку дивана, як кислота.

— Я хочу зняти ковдру на кілька секунд, — каже Док, і Ведмедиця одразу ж підводиться, досі тримаючи миску з розтопленим льодом. Вона з трепетом відходить до однієї з книжкових полиць і стоїть там, повернувшись спиною.

— Доку, там щось, що мені треба обов’язково побачити?

— Думаю, так. Навряд чи ти знаєш, із чим маєш справу, навіть зараз. — Док береться за ковдру і повільно витягує її з-під кволої руки Мишеняти. Джек бачить, що ще більше чорного гною почало просочуватись з-під нігтів помираючого. — Пам’ятаєте, це сталося всього кілька годин тому, містере поліцейський.

Він стягує ковдру. Відвернувшись до них спиною, Сюзен Ведмедиця Осґуд, стоїть обличчям до великих робіт західних філософів і мовчки плаче. Джек намагається стримати крик, але не може.

Генрі розраховується за таксі, йде в дім, робить глибокий і заспокійливий вдих холодного повітря, яке панує в будинку завдяки кондиціонеру. Він відчуває незначний, солодкий аромат і каже сам собі, що це лишень свіжозрізані квіти, одна зі звичок місіс Мортон. Він знає краще, але більше не хоче мати справу з привидами. Йому вже краще, і він думає, що знає чому: він сказав типу з ESPN узяти свою роботу і встромити її собі в зад. Більше нічого не потрібно для чудового дня, особливо, якщо ти маєш високооплачувану роботу, дві кредитні картки, на яких ніколи не закінчуються гроші, й кухоль холодного чаю в холодильнику.

Генрі прямує на кухню, він йде коридором з простягненою перед собою однією рукою, щоб перевіряти чи немає на шляху перешкод. Ні звуку, тільки шепіт кондиціонера, гудіння холодильника, стукіт його каблуків дерев’яною підлогою…