Адамберґ швидко крокував вулицями у великому плащі нормандця. У нього мерзли руки. Він добре знав Каміллу. Вона втече, і швидко. Коли Камілла мала намір змінити атмосферу, зупинити її було не легше, ніж зловити надуту гелієм кульку, ніж упіймати її матір, Королеву Матільду, коли та пірнала в океан. Камілла мандрувала своїми власними широтами, де перебивалася випадковими заробітками, вислизаючи із незграбно переплетених шляхів. У цю саму мить вона мала взувати черевики, упаковувати синтезатор, закривати футляр з інструментами. Камілла дуже покладалася на цей футляр, за допомогою якого заробляла на життя, покладалася значно більше, ніж на самого Адамберґа, і це заслужено.

Адамберґ повернув на розі вулиці й підвів очі до вікон її помешкання. Темно. Важко дихаючи, комісар усівся на капот якоїсь машини і схрестив руки на животі. Камілла не заходила до себе і, можливо, зникне, так і не повертаючись. Так воно і бувало, коли Камілла вирушала в мандри. І хтозна, коли він тепер побачить її. Може, через п'ять років, може, через десять, а може, й ніколи.

Пригнічений Адамберґ повільним кроком повернувся до себе. Якби сіяч не панував у його думках, такого б не трапилося. Втомлений, він мовчки впав на своє ліжко, доки схвильована дівчина знову бралася ставити свої запитання.

— Будь ласка, замовкни, — сказав він.

— Це не моя провина, — обурилася вона.

— Це моя провина, — відповів Адамберґ, заплющуючи очі. — Але замовкни або забирайся геть.

— Тобі байдуже?

— Мені до всього байдуже.

О дев'ятій ранку трохи знервований Данґлар зайшов у кабінет Адамберґа. Він чудово знав, що абсолютно ніщо не здатне виправити легковажну натуру комісара, нітрохи не пов'язану з реальністю. Адамберґ сидів за столом і гортав стос газет із жахливими заголовками, однак це його, здається, не надто хвилювало. Його обличчя було, як і завжди, спокійним, хіба що, можливо, трішки більше замисленим.

— Розмальовано вісімнадцять тисяч будинків, — сказав Данґлар, кладучи йому звіт на стіл.

— Гаразд, Данґларе.

Данґлар мовчки стояв на місці.

— Учора там, на майдані, я майже впіймав того типа, — трохи згаслим голосом сказав Адамберґ.

— Сіяча? — вражено запитав Данґлар.

— Так, сіяча власною персоною. Але він вислизнув від мене. Все вислизає від мене, Данґларе, — додав він, підвівши очі й на мить перетнувшись поглядом із заступником.

— Ви щось побачили?

— Ні, насправді нічого.

— Нічого? Як же ви можете говорити, що майже впіймали його?

— Я відчув його.

— Що ви відчули?

— Не знаю, Данґларе.

Данґлар утримався від коментарів і вважав за краще лишити Адамберґа самого, коли той рушав на свої непевні території і гуляв болотистим узбережжям, де вода з'єднувалася з землею. Він пішов аж до головного входу, щоб зателефонувати Каміллі, долаючи соромливе відчуття, ніби він шпигун, що проник у відділок.

— Ти можеш піти туди, — тихо сказав Данґлар. — Він тут, і роботи в нього хоч греблю гати.

— Дякую, Адріане. До побачення.

— До побачення, Камілло.

Данґлар із сумом поклав слухавку і повернувся за свій стіл. Механічно увімкнув комп'ютер, який надто радісно дзижчав, відлунюючи в його похмурих думках. Ох, цей комп'ютер. До всього йому байдуже. За півтори години він побачив, як Адамберґ швидким кроком пройшов повз нього. Він знову зателефонував Каміллі, щоб попередити про можливий візит. Але Камілла вже вирушила у мандри.

Адамберґ знову натрапив на зачинені двері, але цього разу не вагався. Він витягнув відмичку і потрапив усередину. Варто було раз поглянути на майстерню, аби зрозуміти, що Камілла зникла. Її синтезатор зник разом із футляром сантехніка і рюкзаком. Ліжко — застелене, холодильник — звільнено, електрику — відключено.

Адамберґ усівся на стілець, щоб подивитися на цей спорожнілий дім і поміркувати. Він дивився, але не міркував. За сорок п'ять хвилин його вивів із заціпеніння дзвінок мобільного.

— Щойно телефонував Масена, — сказав Данґлар. — У них у Марселі труп.

— Гаразд, — відповів Адамберґ ранковим тоном. — Зараз буду. Візьміть мені квиток на найближчий літак.

Близько другої години, поспіхом залишаючи відділок, Адамберґ поставив сумку біля робочого столу Данґлара.

— Я їду, — сказав він.

— Так, — відповів Данґлар.

— Довіряю відділок вам.

— Так.

Адамберґ шукав слова, і його погляд зупинився біля ніг заступника, за якими ховався круглий кошик, де спало мініатюрне, кругленьке кошеня.

— Що це, Данґларе?

— Це кіт.

— Ви приносите у відділок котів? Вам не здається, що в нас тут і так клопотів по вуха?

— Я не міг лишити його вдома. Він надто маленький, усюди пісяє і сам навіть їсти не може.

— Данґларе, ви ж казали, що не хочете домашньої тваринки.

— Іноді люди кажуть одне, а роблять інше.

Данґлар відповідав коротко, навіть трохи агресивно, не відриваючи погляду від екрана, і Адамберґ упізнав цей мовчазний осуд, який іноді випромінював заступник. Його погляд повернувся до кошика, і за мить чіткий образ постав перед ним. Камілла, яка йшла геть, тримаючи в одній руці куртку, а під іншою — сіро-біле кошеня, на яке він під час її втечі не звернув уваги.

— Вона вам його довірила, так, Данґларе?

— Так, — відповів Данґлар, зосереджено вдивляючись в екран.

— Як його звати?

— Пухнастик.

Адамберґ витягнув собі стільця і сів, поклавши лікті на стегна.

— Вона вирушила в подорож, — сказав він.

— Так, — повторив Данґлар і цього разу повернув голову і зупинився на втомленому погляді Адамберґа.

— Вона сказала вам куди?

— Ні.

На мить запала тиша.

— Трапилося маленьке непорозуміння, — сказав Адамберґ.

— Я знаю.

Адамберґ декілька разів провів руками по волоссю. Повільно, ніби шукав у своїй голові опори, а тоді підвівся і мовчки вийшов з відділку кримінального розшуку.

Масена приїхав зустріти колегу в аеропорт Маріньян, а тоді повіз прямо в морг, куди вже доправили тіло. Адамберґ хотів побачити його, адже Масена не міг з'ясувати, чи не йдеться часом про імітатора.

— Ми знайшли його голим удома, — пояснив Масена. — Замки професійно зламано. Дуже чиста робота. А там же стояло два нових засуви.

— Він з самого початку діяв саме так, — зазначив Адамберґ. — На сходовому майданчику не було чергових?

— Колего, у мене чотири тисячі ось таких-от багатоповерхівок.

— Так. І в цьому його сила. За кілька днів він звів нанівець поліційний нагляд. Прізвище, ім'я, прикмети?

— Сільвен Жюль Мармо, тридцять три роки. Працює в порту, лагодить кораблі.

— Кораблі, — повторив Адамберґ. — Він часом не з Бретані?

— Звідки ви знаєте?

— Я не знаю, а запитую.

— У сімнадцять років він працював у Конкарно. Саме там і навчився корабельній справі. Раптово все покинув і подався в Париж, де жив на дрібні заробітки столяра.

— Тут він мешкав сам?

— Так. Його подруга — заміжня жінка.

— Саме тому сіяч убив його вдома. Він чудово про все знає. Це все невипадково, Масено.

— Можливо, але між Мармо і чотирма вашими жертвами нема жодного зв'язку. Крім цього перебування в Парижі з двадцяти до двадцяти семи років. Не завдавайте собі клопоту розпитуваннями, я вже надіслав усе досьє у ваш відділок.

— Там це і трапилося — в Парижі.

— Що?

— Їхня зустріч. Ці п'ятеро мали знати одне одного, перетинатися тим чи іншим чином.

— Ні, колего, гадаю, сіяч просто хоче, щоб ми побігали. Він змушує нас вірити, що ці вбивства мають сенс, щоб збити нас з пантелику. Легко було дізнатися про те, що Мармо мешкає сам. Увесь квартал знав про це. Тут про все розповідають на вулиці.