— А як щодо сльозогінного газу?

— Отримав значну порцію прямо в обличчя. Порівняємо зразок з паризьким і дізнаємося, чи привіз він його з собою, чи придбав у Марселі. З цього можна буде почати розслідування.

— Не сподівайтеся, Масено. Цей тип дуже здібний, кажу вам. Він передбачив усе — всі повороти справи, всі можливі наслідки — наче хімік. І він точно знає, якого результату хоче досягнути. Не дуже здивуюся, якщо він і справді виявиться науковцем.

— Науковцем? Я гадав, що ви скажете: філологом.

— Одне не суперечить іншому.

— Науковець і божевільний?

— У нього з 1920 року в голові засів привид.

— Чорт забирай, колего, це вісімдесятирічний старигань?

Адамберґ усміхнувся. При живому спілкуванні Масена виявився куди привітнішим, ніж по телефону. Він усі свої слова супроводжував жестами: хапав колегу за руку, плескав його по спині, по плечу і по нозі в машині.

— Я б, радше, сказав, між двадцятьма і сорока.

— Нічого собі розвилка, колего. Це ж ціла прірва!

— Хоча цілком можливо, що йому й вісімдесят. Чом би й ні? Його техніка вбивства не вимагає багато сили. Паралізувати газом і задушити рухомою петлею, схожою на ту, яку електрики використовують, щоб зв'язати великі мотки кабелю. Дуже проста річ, з якою навіть дитина впорається.

Масена припаркувався неподалік від моргу, відшукавши місце в тіні. Тут і досі пекло сонце. Люди гуляли в розстібнутих сорочках або ж шукали прохолоди в затінку, вмостившись на сходи будинків з мискою нечищених овочів на колінах. А в Парижі, мабуть, Бертен шукав свій плащ, щоб сховатися від зливи.

Відкинули простирадло, яке вкривало мертве тіло, і Адамберґ ретельно розглянув жертву. Плями, намальовані деревним вугіллям, були такого самого розміру, як і ті, що знайшли на паризьких тілах. Вони повністю вкривали живіт, руки, ноги і навіть язик. Адамберґ провів по них пальцем, а тоді витер руку об штани.

— Вугілля відправили на аналіз, — сказав Масена.

— Його покусали?

— Двічі ось тут, — сказав Масена, вказавши на внутрішній згин ноги.

— А що в нього вдома?

— За допомогою запропонованої вами техніки було зібрано сім бліх. Хитро і практично. Комахи також вирушили на аналізи.

— Конверт кольору слонової кістки?

— Так, у смітнику. Не розумію, чому він не звернувся до нас?

— Він боявся, Масено.

— Точно.

— Боявся лягавих. І лягавих він боявся більше, ніж убивцю. Він гадав, що зможе захиститися сам, поставив два нових замки. Як там його одяг?

— У кімнаті абсолютний хаос. Цей Мармо дуже неохайний. Коли живеш сам, тобі начхати на це.

— Це дивно. Сіяч охайно роздягає своїх жертв.

— А цього йому і не довелося роздягати, колего. Він спав на ліжку голим. Тут усі зазвичай так роблять. Через спеку.

— Мені можна оглянути його будинок?

Адамберґ піднявся на ґанок ветхої споруди, що стояла неподалік від Старого Порту. Де-не-де на її стінах виднілися рештки червоної штукатурки.

— Жодних проблем з кодом, так?

— Здається, його зламано дуже давно, — відповів Масена. Він приніс величезного ліхтарика, бо електрика в будинку була відключена. Адамберґ ретельно оглянув двері у світлі ліхтаря, поверх за поверхом.

— Отже? — запитав Масена, коли вони піднялися на останній поверх.

— Отже, він побував у вас. Це він, жодних сумнівів. Легкість, швидкість, вправність, розташування перпендикулярних рисочок — це він. Можна навіть сказати, що він мав досить часу. Здається, в цих будинках йому не надто заважали?

— Тобто, — пояснив Масена, — якщо ви вдень або вночі натрапите на типа, який розмальовує двері, вам буде на нього начхати, до того ж у багатоповерхівці. Зрештою, коли у цей час усі інші люди також малювали, то чим він ризикував? Ви не проти трішки пройтися, колего?

Адамберґ здивовано на нього глянув. Це вперше він зустрів поліціянта, котрий, як і він сам, хотів пройтися.

— У мене є маленький човник у бухті. А що, як ми вийдемо у відкрите море? Раптом це допоможе думати? Я, наприклад, часто так роблю.

За півгодини Адамберґ уже піднімався на облавок «Едмона Дантеса» — маленького моторного човника, що добре тримався у морі. Адамберґ з голим торсом сидів попереду, заплющивши очі під теплим вітром. Масена, так само голий по пояс, сів позаду. Ні той, ні той не намагалися думати.

— Ви від'їжджаєте сьогодні ввечері? — прокричав Масена.

— Завтра на світанку, — відповів Адамберґ. — Хочу прогулятися портом.

— Так. У порту також з'являються думки — в Старому Порту.

На час морської прогулянки Адамберґ вимкнув мобільний телефон, тому прослухав усі повідомлення після повернення на берег. Заклик до порядку від комісара Брезійона, дуже стурбованого цунамі, яке наростало в столиці, дзвінок від Данґлара з останніми даними про четвірки, а також від Декамбре, який зачитав йому «химеру», що прийшла в понеділок зранку.

Спершу вона оселилася в бідних кварталах, вологих і брудних. Певний час вона дуже слабко поширювалася і, здавалося, зовсім зникла. Але поступово вона зміцніла і почала пролазити на популярні, заможні вулиці, а тоді, розквітнувши уповні, заявила про себе у всіх кварталах, де й поширювала смертельну отруту. Вона скрізь.

Адамберґ записав текст собі у блокнот, а потім повільно зачитав його на автовідповідач Марка Вандузлера. Він ще раз перевірив телефон, ірраціонально шукаючи інше повідомлення, яке загубилося під купою попередніх, але там нічого не було. Камілло, будь ласка.

Уночі, після розкішної вечері в компанії колеги, Адамберґ покинув Масену, міцно обійнявши і пообіцявши, що вони ще перетнуться, і пішов гуляти вздовж південної набережної, осяяної Нотр-Дам-де-ля-Гард[32]. Він роздивлявся, як корпуси кораблів відбивалися один за одним у чорній воді — настільки точні, що видно було навіть перетинки на щоглах. Він став навколішки і кинув у воду камінець, від якого ці відображення затремтіли й захиталися. Місячне сяйво дрібними спалахами торкалося бурхливих хвильок. Адамберґ завмер, притиснувши долоню до землі. Сіяч, він був там.

Комісар підняв голову і почав обережно роздивлятися людей, що гуляли вночі. Їх було багато — всі, повільно рухаючись, насолоджувалися останнім теплом. Пари і кілька груп підлітків. Жодного самотнього чоловіка. Адамберґ, досі на колінах, оглянув усю набережну, метр за метром. Ні, на набережній його не було. Він був там і водночас в іншому місці. Економлячи зусилля, Адамберґ кинув у рівну темну воду ще один камінчик. Відображення знову затремтіло, і місячне сяйво взялося брижами. Ось де він був — у воді, в осяйній воді. Дрібні спалахи били по очах і зникали. Адамберґ зручно вмостився на набережній і роздивлявся білий корпус корабля. У цих спалахах і причаївся сіяч. Адамберґ завмер і чекав. І як піна, що відділяється від скелястих узбереж, м'яко зринає у світлі дня, так і образ, загублений учора на майдані, піднімався з глибин свідомості. Адамберґ заплющив очі та майже не дихав. У спалаху. Образ ховається у спалаху.

І раптом він постав у всій красі. Спалах наприкінці випуску оголошень Жоса. Хтось ворухнувся і щось швидко зблиснуло. Спалах фотоапарата? Запальничка? Ні, звісно ж ні. Цей спалах був значно меншим, як ці скалки світла місячної ночі, і значно невловимішим. Він ворухнувся, знизу вгору і ковзнув з руки, наче зірка, що падає.

Адамберґ підвівся і глибоко вдихнув. Він збагнув. Під час випуску зблиснув діамант. Блиск сіяча, захищеного королем талісманів. Він був там, десь на майдані, з діамантом на пальці.

Зранку в аеропорту Маріньян він отримав відповідь Вандузлера.

— Я цілу ніч вишукував цей бісів уривок, — сказав Марк. — Версія, яку ви мені зачитали, — осучаснена і зроблена в дев'ятнадцятому столітті.

— Отже? — запитав Адамберґ, абсолютно впевнений У ресурсах вагона-цистерни Вандузлера.