— Комісар Жан-Батіст Адамберґ, — сказав він. — Комісаре, дозвольте представити вам Лізбет Пластон, співачку, Дамаса Віґ'є, з крамниці «Рол-Райдер», його сестру Марі-Бель, Кастійона, коваля на пенсії, та Єву, нашу мадонну. Ви вже знайомі з Жосом Ле Ґерном. Складете нам компанію за келихом кальвадосу?
Адамберґ відмовився.
— Можна вас на одне слово, Декамбре?
Лізбет безцеремонно схопила комісара за рукав, трішки смикнувши його. Адамберґ миттєво впізнав цю особливу, змовницьку вільність людини, яка не раз бувала в комісаріаті; пересичену впевненість повії, звичної до нескінченних поліційних облав і контролів.
— Скажіть, комісаре, — сказала вона, оглядаючи його одяг. — Сьогодні ввечері ви шпигуєте? Це ваше нічне маскування?
— Ні, це мій щоденний одяг.
— А ви не надто про себе дбаєте. Якась розхлябана поліція пішла.
— Лізбет, по одежі людей не судять, — сказав Декамбре.
— Іноді судять, — відповіла та. — Ось цей чоловік, наприклад, дуже розхлябаний і ніколи не прагне нікого вразити. Чи не правда, комісаре?
— Вразити кого?
— Жінок, — запропонував Дамас, усміхнувшись. — Усе ж таки потрібно вміти вражати жінок.
— Ото розумака вишукався, Дамасе, — сказала Лізбет, повертаючись до нього, і юнак почервонів. — Нам, жінкам, зовсім не треба, щоб нас вражали.
— Он як, — сказав Дамас, насупившись. — І що ж вам треба, Лізбет?
— Нічого, — відповіла та, гучно гепнувши великою чорною рукою по столу. — Нам нічого не потрібно, правда, Єво? Ні любові, ні ніжності, тільки ящик квасолі. Ось що. Сам і мізкуй.
Єва не відповіла нічого, а Дамас змарнів, крутячи келих у руках.
— Ти не маєш рації, — з тремтінням відказала Марі-Бель. — Ніхто просто так не відмовляється від кохання. Що ж іще лишається?
— Квасоля, я ж сказала тобі.
— Ти говориш казна-що, Лізбет, — відповіла Марі-Бель, схрестивши руки. Здавалося, вона ось-ось заплаче. — І не треба тільки через те, що ти маєш досвід, відмовляти інших.
— То набувайся досвіду, ягнятку, — сказала Лізбет. — Я ж тобі не заважаю.
Раптом Лізбет вибухнула реготом, поцілувала Дамаса в лоб і поплескала Марі-Бель по голові.
— Усміхнися, ягнятку, — сказала вона. — І не слухай, що каже огрядна Лізбет. Огрядна Лізбет зла, і вона свариться з усім світом через свій той самий бойовий досвід. Правильно робиш, що захищаєш свою позицію. Це добре. От тільки, якщо тебе цікавить професійна думка, дам пораду: не варто набиратися цього досвіду аж надто багато.
Адамберґ відвів Декамбре вбік.
— Вибачте мені, — сказав Декамбре, — але я маю стежити за розмовою. Розумієте, завтра мені треба буде давати поради. Тож маю бути в курсі.
— Він закоханий, так? — сказав Адамберґ ледь зацікавленим тоном людини, яка грає в лотерею, але не надто вірить у перемогу.
— Дамас?
— Так. У співачку?
— Точно. Я можу чимось бути корисним, комісаре?
— Це трапилося, Декамбре, — тихо сказав Адамберґ. — Повністю чорний труп на вулиці Жан-Жака Руссо. Знайшли сьогодні вранці.
— Чорний?
— Голий, задушений, вимазаний вугіллям.
Декамбре стиснув щелепи.
— Я так і знав, — сказав він.
— Так.
— За нерозмальованими дверима?
— Так.
— Ви охороняєте інших?
— Їх двадцять вісім.
— Вибачте. Не сумніваюся, що ви вмієте робити свою роботу.
— Мені потрібні ці «химери», Декамбре, всі, що у вас є, разом з конвертами, якщо ті досі збереглися.
— Йдіть за мною.
Чоловіки перетнули майдан, і Декамбре повів Адамберґа до свого кабінету.
— Ось, — сказав Декамбре, простягаючи йому стос папірців і конвертів. — А щодо конвертів, гадаю, ви і самі розумієте, що це безнадійно. До них торкався і Ле Ґерн, і я. Мої вам брати не доведеться, всі десять пальців є у вашій базі даних.
— Тоді мені знадобляться відбитки Ле Ґерна.
— Також у базі даних. Як мені відомо, чотирнадцять років тому Ле Ґерн сидів у в'язниці за велику бійку у Ґільвінеку. Бачите, ми вже у вашому комп'ютері, навіть просити не доведеться.
— Слухайте, Декамбре, невже всі на цьому майдані сиділи?
— Бувають такі місця, де віє особливим духом. Я прочитаю вам недільну «химеру». Вона була лише одна: «Сьогодні ввечері, повертаючись на вечерю, я дізнався, що в місто прийшла чума. Три крапки. У кабінеті завершую листи, впорядковую справи і статки у разі, якщо Господь захоче покликати мене до Себе. Най здійсниться воля його!»
— Продовження «Щоденника» англійця, — сказав Адамберґ.
— Точно.
— Сепіс.
— Пепіс.
— А вчора?
— Вчора нічого.
— Он як, — сказав Адамберґ. — Він сповільнюється.
— Не думаю. Гляньте на ранкового листа: «Цей бич завжди готовий до наказів Божих, і насилає Він його, коли забажає». Цей текст означає, що маніяк не складає зброю. Зверніть увагу на це «завжди готовий» і «коли забажає». Він оголошує і насміхається.
— Він грається в надлюдину, — сказав Адамберґ.
— А отже, інфантильний.
— Це все одно нічого не дає, — сказав Адамберґ, похитавши головою. — Він зовсім не дурень. Тепер, коли поліція наготові, він більше не вкаже місця наступного злочину. У нього розв'язані руки. Він назвав «квартал Руссо», щоб точно встановити зв'язок між першим злочином і проголошеною ним чумою. Цілком імовірно, що відтепер він стане куди невловимішим. Тримайте мене в курсі, Декамбре, від оголошення до оголошення.
Адамберґ вийшов, тримаючи під рукою пакет з повідомленнями.
18
Наступного дня, близько другої години, комп'ютер видав ім'я.
— Я знайшов одного, — гучно сказав Данґлар, жестом запрошуючи до себе колег.
З десяток агентів зібралося в нього за спиною, прикипівши очима до монітора комп'ютера. З самого ранку Данґлар вишукував «CLT», а інші тим часом продовжували визбирувати інформацію про двадцять вісім квартир, що опинилися в зоні ризику, марно шукаючи точку перетину. Перші результати з лабораторії прибули вранці: замок було зламано професійно. У квартирі не знайдено жодних відбитків, крім тих, що належать власнику і прибиральниці.
Вугілля, яким користувалися, щоб вимазати в чорне шкіру, зроблено з гілок яблуні, а не придбане в магазині — у тих пакетах є різноманітні лісові ефірні олії. А щодо конверта кольору слонової кістки, то такий можна роздобути в будь-якому магазині канцтоварів за три франки двадцять сантимів. Його було відкрито гладеньким лезом і всередині нема нічого, крім паперового пилу і трупика маленької комахи. Чи відправляли комаху ентомологу? Адамберґ нахмурив брови, а тоді кивнув.
— Сезар Лоран Тавеньйо, — зачитав Данґлар, нахилившись до екрану. — Тридцять чотири роки, народився у Вільньов-ле-з'Орм. Засуджений за побиття і завдання ран. Перебував у центральній в'язниці Періго півтора року і ще два місяці за агресію, спрямовану проти охоронця.
Данґлар вивів досьє на екран, і всі витягнули шиї, щоб роздивитися CLT, його довге обличчя з низьким лобом, великий ніс, близько розташовані очі. Данґлар швидко зачитав продовження досьє.
— Рік після виходу з в'язниці лишався безробітним, потім улаштувався нічним сторожем у автосалон. Мешкає в Левалуа, одружений, має двох дітей.
Данґлар запитально зиркнув на Адамберґа.
— Яка освіта? — з сумнівом запитав Адамберґ.
Данґлар поклацав по клавіатурі.
— З тринадцяти років учився на покрівельника. Екзамени провалив. Облишив навчання і жив з парі на матчах та ремонтом мопедів, які одразу ж і продавав. Це і робив до того, як мало не вбив одного з клієнтів, поціливши в нього мопедом, скажімо так, впритул. А потім в'язниця.
— Батьки?
— Є матір. Працює на картонній фабриці в Періго.
— Брати, сестри?
— Є старший брат, нічний сторож у Левалуа. Завдяки йому Сезар і знайшов роботу.