Адамберґ рушив до свого кабінету, щосили намагаючись запам'ятати обличчя бригадира. Повні щоки, великий ніс, густі брови, дурна голова — Фавр. Ніс, брови, жінки — Фавр.

— Розкажіть мені, — сказав він, спершись об стіну свого кабінету і дивлячись на жінку, що сіла на краєчку стільця. — У вас є діти, ви самотня, а де ви мешкаєте?

Щоб заспокоїти Маріз, Адамберґ надряпав у блокноті її ім'я та адресу.

— Ці четвірки намальовано на дверях, правильно? За одну ніч?

— Так. Учора зранку вони були на всіх дверях. То великі четвірки, десь такі. — Вона розвела руки десь на півметра.

— І жодного підпису? Закарлючки?

— Та ні. Знизу написано три маленькі літери. «CTL». Ні, «CLT».

Адамберґ занотував: «CLT».

— Також чорні?

— Так.

— Щось іще? Можливо, на фасаді? На сходовому майданчику?

— Тільки на дверях. Чорним.

— А цифра, чи не була вона трохи перекручена? Як значок?

— Ой, так! Я можу намалювати, я не нездара.

Адамберґ простягнув їй свій блокнот, і Маріз узялася малювати велику грубу четвірку суцільною лінією, з розширеною, як у мальтійського хреста, основою та двома лініями на кінці.

— Ось, — сказала Маріз.

— Ви намалювали її навпаки, — м'яко зазначив Адамберґ, забираючи блокнот.

— Але вона й була навпаки. Дзеркальна, з широкою основою, з оцими маленькими рисочками на кінці. Ви її впізнаєте? Може, це знак якихось грабіжників? «CLT»? Як гадаєте?

— Грабіжники намагаються бути якомога непомітнішими. Що вас налякало?

— Гадаю, історія про Алі-Бабу. Вбивця, що позначав двері великим хрестом.

— У тій історії він позначив лише одні двері. А дружина Алі-Баби позначила всі решта, щоб заплутати його, якщо не помиляюся.

— І справді, — відповіла Маріз, заспокоївшись.

— Це графіті, — сказав Адамберґ, проводячи її до дверей. — Певно, то робота місцевих хуліганів.

— Я ніколи не бачила таких четвірок у нашому районі, — тихо відповіла Маріз. — І я ніколи не бачили графіті на дверях квартир. Бо графіті ж малюють так, щоб усі бачили, хіба ні?

— Тут правил не існує. Вимийте ваші двері і не переймайтеся через це.

Коли Маріз пішла, Адамберґ вирвав з блокнота аркуші, скрутив їх у кульку й викинув у смітник. Потім знову став, притулившись спиною до стіни, і взявся обдумувати, як же прочистити голову типам на кшталт цього Фавра. Ох і мороки буде: вада в запущеній стадії, а пацієнт навіть не підозрює про неї. Лишається хіба сподіватися, що не весь карний розшук зліплений з одного тіста. Бо ж серед співробітників є чотири жінки.

Як завжди, коли Адамберґ поринав у роздуми, він забував про зовнішній світ і занурювався в тишу, що межувала з урочистістю. За десять хвилин він легко виринув з неї, знайшов у шухлядках список зі своїх двадцяти семи, включно з Данґларом, співробітників і намагався запам'ятати їхні прізвища, пошепки повторюючи їх. Потім він написав на полях: Вуха, Жорстокість — Ноель; Ніс, Брови, Жінки — Фавр.

Він знову пішов випити кави — через зустріч з Маріз йому не вдалося поїсти першого разу. Їм ще не привезли ні кавовий автомат, ні їжу. Працівники воювали за три стільці і папір. Електрики встановлювали розетки для системних блоків комп'ютерів, а на вікна чіпляли ґрати. Немає ґрат — немає й злочинів. Убивці зачекають на закінчення робіт. Тож можна піти на вулицю помріяти і допомагати знервованим жінкам на тротуарі. Можна піти подумати про Каміллу, яку він не бачив уже понад два місяці. Якщо він не помиляється, вона має повернутися завтра. Або післязавтра, він уже й не пригадував точно.

У вівторок зранку Жос дуже обережно поводився з кавовою гущею, уникав будь-якого необережного жесту. Йому погано спалося. Певно, це через ту недосяжну кімнату, яка все витанцьовувала в нього перед очима.

Він важко всівся за стіл перед тарілкою, хлібом і сосискою, а тоді критично оглянув п'ятнадцять метрів, які винаймав: укриті тріщинами стіни, кинутий на підлогу матрац і туалет на сходовому майданчику. Звісно, за дев'ять тисяч франків він міг би собі дозволити й кращу оселю, але половина заробленого щомісяця вирушала до його матері в Ґільвінек. Не можна грітися в теплі, коли знаєш, що твоїй матері холодно — таке життя, так просто і складно водночас. Жос знав: грамотій брав невелику плату, бо пансіон свій тримав не зовсім законно. Та й правда, що Декамбре не належав до тих експлуататорів, які здеруть з вас останнє за сорок кубічних метрів у Парижі. Лізбет узагалі жила безплатно: вона лише робила закупи, готувала вечерю й прибирала у спільній ванній кімнаті. В усьому решта Декамбре порядкував сам: пилососив, мив підлогу в спільних кімнатах, накривав на стіл перед сніданком. Варто було визнати, що у свої сімдесят років грамотій чудово давав усьому раду.

Жос повільно жував вологий хліб і в піввуха слухав радіо, аби не проґавити морський прогноз погоди, який щоранку записував. А в грамотія добре жити. З одного боку, це за два кроки від Монпарнаського вокзалу (раптом що). Крім того, там просторо, є батареї, ліжка на ніжках і килими з торочками. Коли Лізбет тільки оселилася в нього, то багато днів поспіль любила ходити теплими килимами босоніж. А ще там пропонували вечерю. Жос тільки й вмів, що смажити окунів, відкривати устриць та заковтувати молюсків. Тож виходило, що він щовечора харчувався консервованою їжею. І нарешті, була ще й Лізбет, яка мешкала в сусідній спальні. Ні, він би ніколи не доторкнувся до Лізбет своїми шорсткими руками, ще й з двадцятип'ятирічною різницею у віці. Варто віддати належне Декамбре, він також завжди ставився до неї з повагою. Лізбет розповідала йому жахливу історію про той перший вечір, коли вона простяглася на килимі. Ну а аристократ навіть не повів бровою. Це шляхетно. От що означає мати голову на плечах. Жос теж мав голову на плечах, і не гіршу за аристократову. Бо Ле Ґерни, може, й мужлаї, але точно не розбійники.

Ось тут і зарито собаку. Декамбре вважає його мужлаєм, а тому ніколи не пустить в ту кімнату, марно й мріяти. І про Лізбет, і про батареї, і про вечері.

Жос досі розмірковував про це, коли висипав листи зі своєї урни годину по тому. Він миттєво помітив великий конверт кольору слонової кістки і швидко відкрив його. Тридцять франків. Гонорари ростуть самі собою. Він кинув погляд на текст, навіть не змушуючи себе дочитувати його до кінця. Мудрагельські теревені цього божевільного починали набридати йому. А потім моряк механічно розділив листи на «читабельні» й «нечитабельні». На другу купу він поклав таке послання: «Декамбре — педик, він сам плете своє мереживо». Те саме, що і вчора, тільки в іншому порядку. Не надто кмітливо, хлопче. Певно, довго вони так ходитимуть по колу. Коли Жос відкладав це повідомлення у брак, то завагався на мить довше, ніж учора: віддай мені кімнату, інакше я все-все прочитаю. Шантаж — ніде правди діти.

О восьмій двадцять вісім Жос уже стояв на касі, готовий розпочинати. Всі поставали на свої місця, неначе танцюристи, що виконують балет уже понад дві тисячі разів: Декамбре — на своєму ґанку, опустивши очі до книги, праворуч, у маленькому натовпі — Лізбет, ліворуч — Бертен, який сховався за смугастими червоно-білими шторами «Вікінга»; Дамас спирається спиною на вітрину «Рол-Райдера», примостившись неподалік від мешканки четвертої кімнати Декамбре, що майже сховалася за деревом, і нарешті знайомі обличчя aficionados[12], які стали навкруг нього колом. Кожен за звичкою обрав те саме місце, що й учора.

Жос розпочав випуск оголошень:

— Один. Шукаю рецепт кексу, щоб зацукровані фрукти не опадали на дно. Два. Ти марно зачиняєш двері, аби сховати свій бруд. Господь Бог розсудить і тебе, і твою шльондру. Три. Елен, чому ти не прийшла? Вибач мені за все, що я тобі заподіяв. Підпис: Бернар. Чотири. У сквері загубилися шість кульок для гри в петанк[13]. П'ять. Продаю «Кавасакі» ZR7750, 1999 року випуску, пробіг 8500 км, червоний, із сигналізацією, вітровим склом і захистом картера. Ціна 3000 франків.