— Дамас щось вигадав? — вражено перепитав Жос. — У двадцять чотири роки?

— Саме так. І він має намір дорого продати свій винахід. А дехто вирішує просто забрати цю сталь у Дамаса, нічого не заплативши. Він нацьковує на хлопця шістьох чоловіків, шістьох диких псів, які катують його і ґвалтують його дівчину. Дамас усе видає, втративши за один вечір гордість, кохання і винахід. І свою славу. За місяць його дівчина викидається з вікна. Вісім років тому була гучна справа Арно Еллер-Девілля. Його звинуватили в тому, що він викинув її з вікна, і посадили на п'ять років. Два роки тому Дамас якраз досидів термін.

— А чому Дамас нічого не сказав на суді? Чому дозволив запхати себе у в'язницю?

— Бо якщо поліція відшукає мучителів, у Дамаса будуть зв'язані руки. А він хотів помститися повного мірою. У той час він ще не міг мірятися з ними силою. Однак п'ять років по тому — інша справа. Сухорлявий Дамас виходить з в'язниці з п'ятнадцятьма кілограмами м'язів і переконанням ніколи в житті більше не говорити про сталь. Помста потьмарила йому свідомість. У в'язниці легко знайти собі ідею фікс. Насправді, це єдине, що лишається. Він виходить з в'язниці і має вбити вісьмох людей: шістьох мучителів, дівку, яка була з ними, і замовника. Всі п'ять років старенька Клементина стежила за ними, відповідно до вказівок Дамаса. Цього разу вони приготувалися. Для вбивства Дамас покладається на родинну силу. Що ще? П'ятеро померли того тижня. Лишаються ще троє.

— Це неможливо, — сказав Декамбре.

— Дамас і бабуся у всьому зізналися, — сказав Адамберґ, дивлячись йому прямо у вічі. — Сім років приготувань. Щури, блохи і старі книги — у бабусі в Кліші. Конверти кольору слонової кістки також. Як і принтер. Усе.

Декамбре похитав головою.

— Дамас не може бути вбивцею, — повторював він. — Або ж я порву свій фартух радника з життєвих питань.

— Уперед, у мене буде колекція. Данґлар уже з'їв свою сорочку. Декамбре, Дамас зізнався. У всьому. Крім імен трьох жертв, які лишилися. Він з радістю чекає їхньої неминучої смерті.

— Він сказав, що вбив їх? Власноруч?

— Ні, — визнав Адамберґ. — Він сказав, що їх убили зачумлені блохи.

— Якщо це все правда, — сказала Лізбет, — не звинувачуватиму його.

— Сходіть до нього, Декамбре, якщо хочете. До нього і його «Мане», як він називає її. Він підтвердить усе, що я вам щойно розповів. Ну ж бо, Декамбре. Підіть і послухайте самі.

Важка тиша запала за столом. Бертен забув ударити в гонг. Близько восьмої двадцять п'ять він, схаменувшись, важко гепнув кулаком по мідній дошці. Пролунав моторошний дзвін, який ознаменував кінець зловісної історії доброго давнього часу Арно Дамаса Еллер-Девілля.

За годину незграбні й болісні шматки цієї інформації вже було перетравлено і Адамберґ гуляв майданом разом із ситим і вже заспокоєним Декамбре.

— Ось воно як, Декамбре, — казав Адамберґ. — І нічого не зміниш. Мені також дуже шкода.

— Дещо не сходиться, — сказав Декамбре.

— Правда. Дещо не сходиться. Вугілля.

— О, і ви помітили?

— Величезна похибка для будь-якого чумолога, — пробурмотів Адамберґ. — Більше того, Декамбре, я не певен, що тим трьом нічого не загрожує.

— Дамас і Клементина за ґратами.

— І все одно.

Близько десятої Адамберґ поїхав з майдану, відчуваючи, що пропустив важливу деталь — і він знав яку. Він хотів побачити в натовпі Марі-Бель.

Родинна справа, підтвердив Ферез.

За столом у «Вікінгу» бракувало Марі-Бель. З нею потрібно було поговорити. Вона — єдине яблуко розбрату між Дамасом і Мане. Коли Адамберґ назвав ім'я дівчини, Дамас хотів відповісти, однак стара Клементина розлючено повернулася до нього, наказавши забути про цю «дочку шльондри». Потім стара щось процідила крізь зуби, і Адамберґ розчув щось на штиб «товстухи з Роморантена». Дамас був настільки нещасним і так старанно намагався змінити тему розмови, ніби всіма силами просив Адамберґа не чіпати його сестри. Саме тому Адамберґу справді хотілося нею зайнятися.

Ще не було одинадцятої години, як він повернув на вулицю Конвансьйон. Там помітив двох утомлених оперативників, що сиділи у цивільній машині неподалік від будинку.

На п'ятому поверсі горіло світло. Отже, він міг подзвонити у квартиру Марі-Бель, не боячись розбудити її. Але Лізбет казала, що та хворіє. Він вагався. Перед Марі-Бель його єство так само розривалося на частини, як і у випадку Дамаса і Клементини: одна половина волала про невинність, а друга нашіптувала, що він знову доторкнувся до маски сіяча, скільки б облич у нього не було.

Адамберґ оглянув фасад. Будинок в османському стилі з тесаного каменю і з вирізьбленими балконами. Квартира простягалася на шість вікон на поверсі. Великі статки Еллер-Девілля, дуже великі статки. Адамберґ запитував себе, чому, якщо вже Дамас відчував таку потребу працювати, він не відкрив розкішну крамницю замість темного і захаращеного «Рол-Райдера» на першому поверсі.

Доки він нерішуче стояв у затінку, парадні двері відчинилися. Марі-Бель вийшла під руку з невисоким чоловіком і ступила кілька кроків безлюдним тротуаром. Вона розмовляла з ним збуджено і нетерпляче. Коханець, подумав Адамберґ.

Сварка закоханих через Дамаса. Він повільно наблизився. У світлі вуличних ліхтарів було видно дві світловолосі голови. Чоловік повернувся, щоб відповісти Марі-Бель, і Адамберґ розгледів його обличчя. Симпатичний, трохи бляклий, тендітний. Брів майже нема. Марі-Бель міцно обійняла його, а тоді поцілувала в обидві щоки.

Адамберґ бачив, як за нею зачиняються двері багатоповерхівки, а юнак пішов геть тротуаром. Ні, не коханець. Коханців не цілують так швидко в обидві щоки. Отже, хтось інший, друг. Адамберґ поглядом простежив за юнаком, який усе віддалявся, а тоді підійшов до будинку, щоб піднятися до Марі-Бель. Вона не хворіла, а була на побаченні. З невідомо ким.

З братом.

Адамберґ закляк на мить, поклавши руку на ручку дверей. Її брат, її молодший брат. Однакове світле волосся, непомітні брови й тонка посмішка. Вигоріла копія Марі-Бель. Молодший брат з Роморантена, який так боявся Парижа. І все ж він у Парижі. І Адамберґ ураз збагнув, що у списку Дамасових викликів не було жодного дзвінка до Роморантена, в Луар-е-Шер. А сестра ж мала телефонувати йому регулярно. Малий не дуже метикований, малого цікавлять новини. Але малий зараз у Парижі. Третій нащадок Журно.

Адамберґ швидко, майже бігом пішов вулицею Конвансьйон. Вона була довгою, тому він здалеку бачив юного Еллер-Девілля. За тридцять метрів до нього він сповільнив крок і почав підкрадатися в затінку. Юнак кидав часті погляди на шосе, ніби шукав таксі. Адамберґ сховався під якимсь ґанком, щоб викликати машину. Потім поклав мобілку у внутрішню кишеню, знову витягнув, а тоді подивився на нього. По мертвому погляду телефона він зрозумів, що Камілла не зателефонує. За п'ять років, за десять, а може, й ніколи. Що ж, тим гірше, байдуже.

Він відігнав цю думку і наздогнав Еллер-Девілля. Еллер-Девілль-молодший, другий чоловік, який завершить чумний витвір, доки старший і Мане сидять у в'язниці. Ні Дамас, ні Клементина ні на мить не вагалися, що механізм запущено. Сила родинної саги діяла. Нащадки Журно вміли триматися разом і не прощати принижень. Вони — володарі, а не мученики. І образу вони змивали зачумленою кров'ю. Марі-Бель щойно передала справу в руки молодшого Журно. Дамас убив п'ятьох, а цей доб'є решту трьох.

Не можна втратити його і не можна налякати. Стеження ускладнювалося тим, що юнак постійно озирався на шосе, і Адамберґ також, боячись, що під'їде таксі і тоді він не зможе тихо заарештувати його. Краєм ока Адамберґ помітив бежеву машину, в якій упізнав авто відділку. Вона практично порівнялася з ним, коли Адамберґ, не повертаючи голови, жестом попросив водія сповільнитися.