— Але це не заважає любити когось іще.

— Та ні, заважає, — впевнено сказала Марі-Бель. — Та й працюючи в магазині, я не багато кого можу зустріти. А тут, на майдані, мені ніхто не подобається. Радник каже мені піти пошукати трохи далі.

Годинник у ресторані пробив сьому тридцять, і Марі-Бель підскочила. Вона швидко склала листа, приклеїла марку на конверт і кинула його в торбинку.

— Вибачте, комісаре, але я маю бігти. Дамас чекає на мене.

Вона побігла, і Бертен прийшов забрати склянки.

— Балакуча, — ніби вибачаючись за Марі-Бель, сказав нормандець. — Не потрібно вірити всьому, Що вона каже про Лізбет. Марі-Бель ревнує і боїться, що та вкраде у неї брата. Це й зрозуміло. От тільки Лізбет вища за це все, просто не всі це розуміють. Вечеряти?

— Ні, — відповів Адамберґ, підводячись. — У мене справи.

— Скажіть, комісаре, — запитав Бертен, супроводжуючи його до дверей. — Треба чи не треба малювати цю четвірку?

— А ви хіба не син громовержця? — запитав Адамберґ, обернувшись. — Чи це все байки, які я чув тут на майдані?

— Так і є, — відповів Бертен, піднімаючи підборіддя. — Через Тутенів, по материнській лінії.

— От і не малюйте ці четвірки, Бертене, якщо не хочете, щоб ваш славний предок надавав вам запотиличників.

Бертен зачинив двері і, не опускаючи підборіддя, прийняв серйозне рішення. Доки він живий, жодних четвірок не буде на дверях «Вікінга».

За півгодини Лізбет зібрала мешканців на вечерю. Декамбре попросив тиші, постукавши ножем об келих. Сам він уважав цей жест трохи вульгарним, але іноді необхідним. Кастійон дуже добре розумів цей заклик до порядку і миттєво зреагував.

— Я не маю звички диктувати правила поведінки своїм гостям, — Декамбре надавав перевагу цьому терміну, а не конкретнішому — «орендарі», — які повноправні королі у своїх кімнатах, — почав він. — Утім, у зв'язку з досить особливими обставинами, в яких ми всі опинилися, я прошу всіх не піддаватися загальній інтоксикації і утриматися від малювання різних там талісманів на дверях. Подібний символ зганьбить цей дім. Утім, якщо хтось із вас забажає намалювати таку четвірку, я, поважаючи індивідуальну свободу, не матиму нічого проти. Але буду вдячним тій людині, якщо на час божевілля, доки не буде знайдено сіяча чуми, вона переїде в інше місце. Дуже сподіваюся, що нікого з вас не зацікавила така перспектива.

Він обвів поглядом усіх присутніх за мовчазним столом. Декамбре відмітив про себе, що Єва завагалася, на обличчі Кастійона грала посмішка фанфарона, хоча сам він був не надто спокійним, Жосу було начхати, а Лізбет шаленіла від однієї думки про те, що хтось причепить четвірку в її володіннях.

— Гаразд, — сказав Жос, якому хотілося їсти. — Вирішено.

— І все ж таки, якби ви не зачитували ці диявольські повідомлення...

— Диявол не лякає мене, маленька Єво, — відповів Жос. — Шторми — так, від них мороз по шкірі. А ось диявола, четвірки і весь цей гамір можете заховати собі в кишеню і прикрити носовою хустинкою. Слово бретонця.

— Вирішено, — сказав Кастійон, якого підбадьорила промова Жоса.

— Вирішено, — тихо повторила Єва.

Лізбет нічого не сказала і взялася насипати суп.

Адамберґ сподівався, що неділя і значно менша кількість преси трохи загасять пожежу. Останні дані, отримані вчора ввечері, не дуже здивували його: у Парижі розмальовано четвірками від чотирьох до п'яти тисяч багатоповерхівок.

З іншого боку, недільний вихідний дозволяв парижанам цілий день розмальовувати свої двері, тому ця кількість може шалено зрости. Зрештою, все залежало від погоди. Якщо двадцять другого вересня буде сонячно, вони подадуться за місто і ця історія потроху розсмокчеться. Ну а якщо буде хмарно, настрій у всіх погіршиться, і двері приймуть удар на себе.

Коли комісар тільки-но прокинувся, то, не встаючи з ліжка, визирнув у вікно. Йшов дощ. Адамберґ закрив долонями очі і втішив себе думкою, що не доведеться брести у відділок. Чергові зможуть його знайти, якщо сіяч, попри посилену охорону перших двадцяти п'яти будинків, знову вдарив цієї ночі.

Жан-Батіст прийняв душ, одягнувся, простягнувся на ліжку і чекав, утупивши погляд у стелю. Його думки розбрелися. О дев'ятій тридцять він підвівся й вирішив, що хоча б на одному фронті сьогодні здобуто перемогу. Сіяч нікого не вбив.

Він зустрівся, як і було домовлено вчора, з лікарем-психіатром Ферезом, котрий чекав на нього на набережній острова Сан-Луї. Адамберґу не подобалася ідея зачинитися в кабінеті на стільці, тому він попросив, щоб вони пройшлися вулицею, милуючись водою. Зазвичай Ферез не йшов на такі поступки своїм пацієнтам, але Адамберґ до пацієнтів не належав. До того ж попри страх його дуже інтригувала колективна істерія, породжена творцем четвірок.

Адамберґ здалеку помітив Фереза — високого, трішки згорбленого чоловіка під сірою парасолькою. У нього було квадратне обличчя, високе чоло, обрамлене півколом сивого волосся, що виблискувало під дощем. Вони познайомилися два роки тому на вечері, яку вже й не пригадували, хто організовував. Цей чоловік, який видавався трішки байдужим, стриманим і відстороненим від інших, умів проявляти величезну увагу, якщо в нього про те просили, і цим повністю змінив трохи стереотипну думку Адамберґа про психіатрів. Він радився з Ферезом, коли інтуїція щодо поведінки «іншого» натрапляла на перепону через відсутність медичних знань.

Адамберґ, в якого не було парасольки, прийшов на зустріч змоклим до нитки. Ферез знав про вбивцю і його нав'язливу ідею лише те, що повідомляла преса, і він уважно прислухався до додаткових деталей, які йому повідомляв комісар. Байдужий вираз обличчя лікаря пронизував зосереджений і ясний погляд, що не відривався від вуст співрозмовника.

— Як мені здається, — сказав Адамберґ після довгої сорокап'ятихвилинної оповіді, під час якої лікар не перебивав його, — має бути якесь пояснення, чому він звернувся саме до чуми. Сіяч же не експлуатує якусь абсолютно банальну ідею, яка у всіх на вустах, на кшталт... — Адамберґ змовк, щоб підібрати правильне слово. — На кшталт якоїсь модної теми, якою нікого не здивуєш...

Він знову перервався. Йому часом було складно надати словесну форму усім цим колючим поняттям. А Ферез жодним чином не намагався йому в цьому допомогти.

— На кшталт апокаліпсиса нового тисячоліття або героїчного фентезі.

— Так, — підтвердив Ферез.

— Або всілякі заяложені мотиви про вампірів, християнство і сонце. Все це, Ферезе, було б логічною упаковкою для вбивці, який намагається зняти з себе відповідальність за свої вчинки. Логічною, тобто зрозумілою для всіх — сучасною. Цей тип назвав би себе Володарем боліт, Посланцем сонця або Великого Абсолюту — і кожен зрозумів би, що якийсь псих остаточно з'їхав з глузду або ж потрапив у секту. Ви розумієте, про що я?

— Продовжуйте, Адамберґу. Ви б не хотіли сховатися під мою парасольку?

— Дякую, скоро дощ закінчиться. Але з цією чумою сіяч просто помилився століттям. Він анахронічний, «кумедний», як каже мій заступник. А кумедний, тому що коїть дурниці, бо його чума скидається в наш час на динозавра у кегельбані. А сіяч — і взагалі дивак, потрапив не у свій час. Ви досі мене розумієте?

— Продовжуйте, — повторив Ферез.

— До того ж чума, якою старомодною вона б не була, досі здатна пробуджувати історичні страхи настільки, що в них знову готові вірити, але це вже інше питання. Мене цікавить, чому цей тип настільки відірвався від свого часу? Чому обрав тему, про яку ніхто, зовсім ніхто нічого не знає? І саме це потрібно збагнути. Я не кажу, що не існує людей, які цікавляться цим питанням, наприклад, з точки зору історії. Я навіть знаю одного такого. Однак, може, я й помиляюся, Ферезе, але якби людина не цікавилася темою своїх досліджень, вони б не проникли так глибоко в неї, щоб стати мотивом для серійних вбивств.