Данґлар міг би позловтішатися з того, що Адамберґа підвела його інтуїція. Натомість — і це здивувало його самого — йому стало дуже шкода колегу, і він вирішив підбадьорити його, бо сам чудово знав, як воно.

— Неправда, — впевнено сказав він, — ви точно щось відчуваєте. Ну хоча б щось.

— Дещо одне, — повільно сказав Адамберґ після недовгої паузи. — Одне й те саме.

— Скажіть, що.

Адамберґ обвів майдан поглядом. Люди почали гуртуватися біля великого платана, хтось виходив з бару — всі готувалися до випуску оголошень Ле Ґерна. Слухачі укладали парі щодо того, виживе чи ні екіпаж розбитої шхуни.

— Я знаю, що він тут, — сказав Адамберґ.

— Тут — це де?

— На цьому майдані. Він тут.

У Адамберґа більше не було телевізора, і він узяв собі за звичку в разі необхідності йти в ірландський паб за сто метрів від нього. У заповненому музикою і запахом Гіннесса[25] приміщенні працювала Енід, знайома офіціантка Адамберґа. Вона дозволяла йому дивитися маленький телевізор під баром. Тож за п'ять восьма він відчинив двері «Чорних вод Дубліна» і прослизнув за барну стійку. Словосполучення «чорні води» найкраще описувало його стан з самого ранку. Доки Енід готувала для нього величезну картоплину з салом — і звідки взагалі ірландці беруть таку велику картоплю, цікаво було б дізнатися, якби на це був час, тобто якби сіяч чуми не зайняв усі ваші думки, — Адамберґ тихо послухав випуск новин. Усе було саме так катастрофічно, як він і побоювався.

Ведучий повідомив про те, що в Парижі за тривожних обставин померло троє осіб у ночі з понеділка на вівторок і з середи на четвер. Усі жертви мешкали в будинках, розмальованих четвірками, про які йшлося у спеціальному повідомленні Префектури поліції у позавчорашніх новинах. Значення цих цифр, яке поліція не захотіла пояснювати, вже відомо завдяки їхньому автору, що надіслав коротке повідомлення в Агентство Франс-Прес. Це анонімне повідомлення надіслано з такою обережністю, що жодним чином неможливо встановити особу автора. Автор стверджує, що троє осіб померло від чуми і що він уже давно попереджав мешканців столиці про бич Божий через оголошення на перехресті бульвару Едгара Юне і вулиці Деламбр. Такі заяви дозволяють вважати, що ми маємо справу з неврівноваженою людиною. І хоча на тілах жертв справді було виявлено ознаки чорної смерті, Префектура поліції стверджує, що ці чоловіки стали нещасними жертвами серійного вбивці і померли від задушення. Адамберґ почув своє прізвище.

Далі показали розмальовані двері, все пояснили, надали свідчення мешканців, продемонстрували майдан Едґара Юне, а тоді окружного комісара Брезійона власною персоною, який сидів у своєму кабінеті на Набережній Орфевр і серйозним тоном стверджував, що всі люди, яким погрожує псих, захищені силами поліції і що чутки про чуму — це абсолютна вигадка розшукуваного типа. Чорні плями на тілах з'явилися через те, що їх натерли шматочком деревного вугілля. Замість того, щоби вдовольнитися цими заспокійливими твердженнями, телевізійники показали коротку документалку щодо минулого чорної чуми у Франції, щедро приправлену жахливими зображеннями і коментарями.

Засмучений Адамберґ сів на місце і, сам того не помічаючи, з'їв величезну картоплину.

У Вікінгу» збільшили гучність телевізора, а Бертен затримував гарячу страву і удар гонга. Жос опинився в центрі уваги, тому відбивався, як міг, від незліченних запитань. Його підтримували незворушний Декамбре, котрому вдавалося зберегти холоднокровність, і Дамас, який, хоч і не знав, як може виявитися корисним, відчував, що ситуація стає дедалі напруженішою, і постійно тримався ліворуч від Жоса. Марі-Бель зайшлася слізьми, чим добряче налякала Дамаса.

— У нас чума? — вигукнула вона під час випуску, озвучивши страхи кожного, які ніхто не наважився висловити вголос.

— Ти не почула? — громовим голос сказала Лізбет. — Ті хлопці не померли від чуми, їх задушили. Не чула? То слухай уважно, Марі-Бель.

— А хто сказав, що той товстун з Префектури не дурить нас? — запитав чоловік з бару. — Ти що, справді віриш, що коли в місті почнеться чума, вони любенько нам про все розкажуть, Лізбет? Віриш, що вони вибовкають нам усе, що знають? Це як з тією чортовою кукурудзою чи коровами, ти віриш, що нам усе одразу розкажуть?

— А що ми тим часом робимо, га? — втрутився інший. — Жеремо їхню кукурудзу.

— А я більше не їм її, — прокоментувала жінка.

— Тати ніколи її не їла, — сказав її чоловік. — Ти просто не любиш її.

— З усіма їхніми дурними експериментами, — взявся за своє голос за баром. — Цілком імовірно, що вони там щось напартачили і випустили хворобу у вільне плавання. Ну от, наприклад, зелені водорості, звідки взялися ці зелені водорості?

— Ага, — хтось відповів йому. — І вони більше не можуть її впіймати. Це як з кукурудзою і коровами.

— Троє померлих, ти розумієш? І як вони збираються це зупиняти? Вони самі не знають, кажу тобі.

— І я про те ж, — відповів чоловік біля бару.

— Але чорт забирай, — вигукнула Лізбет, намагаючись перекрити шум дискусії, — цих типів задушили!

— Бо в них на дверях не було четвірок, — сказав чоловік, піднявши вгору палець. — Вони не були захищеними. По телику ж пояснили, так чи ні? Нам же не приснилося це, так?

— Але якщо це правда, то нічого вони там не випустили, цей же тип її і насилає.

— Вони щось випустили, — вперто повторив чоловік. — А хтось намагається захистити і попередити людей. І він робить усе, що може.

— То чому ж він позабував про деяких людей? Чому розмалював тільки жменьку багатоповерхівок?

— Але ж він не Бог. У нього лише дві руки. Ти можеш сам собі намалювати четвірку, якщо напудив у штани.

— Але чорт забирай! — знову закричала Лізбет.

— Що трапилося? — тихо запитав Дамас, але ніхто не звернув на нього увагу.

— Не зважай, Лізбет, — сказав Декамбре, взявши її за руку. — Вони божеволіють. Лишається сподіватися, що до ранку заспокояться. Будемо подавати вечерю, запрошуй мешканців.

Доки Лізбет збирала своє стадо, Декамбре, відійшовши від бару, зателефонував Адамберґу.

— Комісаре, тут стає гаряче, — сказав він. — Люди втрачають голову.

— Тут також, — відповів Адамберґ, сидячи за столиком ірландського бару. — Хто посіє аудиторію, пожне паніку.

— Що ви збираєтеся робити?

— Повторювати і повторювати, що тих чоловіків убито. А що там у вас кажуть?

— Лізбет і не таке бачила, тому вона зберігає ясний розум. Ле Ґерну трохи начхати на це все, він лише намагається захистити свій заробіток. Така буря його не збентежить. Бертен видається знервованим, Дамас нічого не розуміє, а Марі-Бель на межі нервового зриву. Решта заводить стару пісню: від нас усе ховають, нам нічого не кажуть і взагалі часи непевні. «Коли зима — спекотна, хоча б мала холодною бути; літо студене замість спекотного, а осінь і весна так само».

— Багато вам зерна перебрати доведеться, раднику.

— Вам також, комісаре.

— От тільки я вже не бачу, де зерно, а де — полова.

— Що ви збираєтеся з цим усім робити?

— Я збираюся піти спати, Декамбре.

З восьмої ранку в п'ятницю у відділ убивств комісара Адамберґа надіслали підкріплення з дванадцяти осіб і терміново встановили п'ятнадцять додаткових телефонів, щоб відповідати на дзвінки, які перевантажені окружні комісаріати переадресовували на кримінальний розшук. Кілька тисяч парижан хотіли знати, чи правду сказала поліція щодо причин смерті, чи потрібно вживати якихось заходів і якими будуть подальші вказівки. Префектура наказала комісаріатам відстежувати усі дзвінки і звертати увагу на панікерів, які першими заварили кашу.