Ранкові газети зовсім не збиралися втихомирювати занепокоєння, а воно все зростало. Адамберґ розклав на столі головні видання і швидко проглянув їх. У газетах викладалися основні тези вчорашнього випуску теленовин з коментарями і фотографіями перевернутих четвірок на першій сторінці. Хтось згущав барви, а інші, обачніші, намагалися працювати розсудливо. Однак усі газети вирішили за потрібне подати in extenso[26] промову комісара Брезійона. І всі надрукували тексти двох останніх «химер».

Адамберґ перечитав їх, намагаючись уявити себе людиною, яка вперше сприймає це повідомлення, та ще й у такому контексті — з трьома свіжозчорнілими трупами.

Цей бич завжди готовий до наказів Божих, і насилає Він його, коли забажає.

Ураз пройшла чутка, яка швидко підтвердилася, що чума вибухнула в місті одразу на двох вулицях. Казали, що двох (...) знайшли з усіма ознаками лиха.

Є в цих рядках щось таке, що може схвилювати найзабобонніших — а таких приблизно вісімнадцять відсотків населення. Вісімнадцять відсотків сумнівалися, чи настане 2000 рік. Адамберґ здивувався, якого ж масштабу набула ця справа завдяки пресі, здивувався швидкості, з якою поширювалася пожежа, якої він боявся, відколи було оголошено про першу смерть. Чума, це старомодне запилюжене лихо, поглинуте історією, відроджувалася під перами журналістів з непристойною живучістю.

Адамберґ кинув погляд на годинник і готувався до прес-конференції, що, за наказом керівництва, мала відбутися о дев'ятій годині. Адамберґ не любив ні наказів, ні прес-конференцій, але розумів, що ситуація того вимагала. Йому наказали заспокоїти уми, показати фотографії ший задушених, розвінчати плітки. Судмедексперт прийшов йому на допомогу. Адамберґ гадав, що принаймні до нового вбивства або до нової особливо страшної «химери» ситуація під контролем. Він чув, як гурт журналістів за дверима збільшується, а гамір наростає.

Тієї самої миті Жос, закінчивши морський прогноз погоди перед суттєво щільнішим натовпом, перейшов до «химери» дня, яка зранку прийшла поштою. Щодо цього комісар висловився чітко: потрібно продовжувати зачитувати, щоб не порвати єдиний зв'язок з сіячем. У напруженій тиші Жос перейшов до двадцятого оголошення:

— Малий трактат про чуму. Містить опис, симптоми і наслідки оної, а також засоби і ліки, як профілактичні, так і цілющі, три крапки. Той зрозуміє, що заражений вищезгаданою чумою, хто набряки побачить у паху, так звані бубони, хто жар відчує і запаморочення, головні болісті та різноманітні божевілля, і хто побачить, як на тілі з'являються плями, звані ще папулами, і набувають вони синюватого, сірого й чорного кольору та постійно зростають. А той, хто хоче захистити себе від моровиці, має намалювати на дверях талісман у вигляді хреста з чотирма кінцями, який точно відверне лихо від дому.

Тієї миті, коли Жос нарешті завершив цей довгий опис, Декамбре миттєво зняв слухавку, щоб без затримки повідомити інформацію Адамберґу.

— Ми потрапили в серйозну халепу, — сказав нарешті Декамбре. — Цей тип уже завершив з приготуваннями. Він описує лихо так, ніби чума насправді увійшла в місто. Гадаю, цей текст належить до початку сімнадцятого століття.

— Перечитайте мені, будь ласка, кінцівку, — попросив Адамберґ. — Повільно.

— У вас там хтось є? Я чую гамір.

— Близько шести десятків журналістів, що аж нетямляться. А у вас?

— Гурт слухачів значно щільніший, ніж зазвичай. Фактично — маленький натовп. І з'явилося багато нових облич.

— Запишіть, будь ласка, «старі». Спробуйте укласти список тих, хто постійно приходить, максимально точно, якщо це можливо.

— Вони змінюються залежно від часу сеансу.

— Зробіть усе можливе. Попросіть тих, хто постійно на майдані, допомогти вам. Бармен, спортсмен, його сестра, співачка, Глашатай — усіх, хто щось може знати.

— Гадаєте, він тут?

— Так. Саме звідти він почав, а отже, там і лишається. У кожної людини є свій барліг, Декамбре. Перечитайте мені кінець.

— А той, хто хоче захистити себе від моровиці, має намалювати на дверях талісман у вигляді хреста з чотирма кінцями, який точно відверне лихо від дому.

— Заклик до населення самостійно малювати четвірки на дверях. Він хоче напустити туману.

— Саме так. Я сказав «сімнадцяте століття», але у мене вперше складається враження, що цей уривок вигаданий з певною метою. Є спроба прикинутися, але вона марна. Зрештою, щось не так зі стилем.

— Наприклад?

— «Хрест із чотирма кінцями». Мені ніколи не траплялося таке формулювання. Автор хоче виразно описати четвірку, хоче, щоб ніхто не помилився, але я гадаю, що він склеїв цей уривок з різних шматочків.

— Якщо цей уривок надіслано водночас і Ле Ґерну, і пресі, ми ризикуємо захлинутися, Декамбре.

— Хвилинку, Адамберґу. Я послухаю про кораблетрошу.

На дві хвилини запала тиша, а тоді Декамбре повернувся до телефону.

— Отже? — Запитав Адамберґ.

— Усі врятувалися, — сказав Декамбре. — А ви на що ставили?

— Усі врятувалися.

— Хоча б десь пощастило за день.

Коли Жос зіскочив зі своєї каси, щоб піти випити кави з Дамасом, Адамберґ зайшов у велику залу й піднявся за кафедру, яку для нього підготував Данґлар. Судмедексперт стояв поруч, а прожектор був готовий ввімкнутися щомиті.

Він став перед ордами журналістів і простягнених мікрофонів, а тоді сказав:

— Чекаю на ваші запитання.

За півтори години прес-конференція завершилася, і навіть досить удало. М'яко, крок за кроком відповідаючи на всі запитання, Адамберґу вдалося розвіяти сумніви, що витали над трьома чорними смертями. Прямо під час конференції він перетнувся поглядом з Данґларом і по його напруженому виразу обличчя зрозумів, що щось трапилося. Лави офіцерів поріділи. Щойно збори завершилися, Данґлар зачинив за ними двері кабінету.

— Труп на авеню Сюфрен, — оголосив він. — Його запхали під вантажівку разом з одягом. Тіло знайшли, тільки коли водій уже від'їхав, о чверть по дев'ятій ранку.

— Лайно, — сказав Адамберґ, гупнувши на стілець. — Чоловік? Тридцятирічний?

— Жінка, молодша тридцяти.

— Єдина ниточка рветься. Вона мешкала в одному з тих чортових будинків?

— Чотирнадцятий пункту списку, на вулиці Тампль. Четвірки там було намальовано два тижні тому — на всіх дверях. Крім тих, що вели до квартири жертви, на третьому поверсі справа.

— Що про неї знаємо?

— Її звати Маріанна Барду. Незаміжня, батьки живуть у Коррезі. Має одного коханця на вихідні, у Манті, а другого, на кілька вечорів, у Парижі. Працювала продавчинею у крамниці елітних парфумів на вулиці Бак. Красива жінка, дуже спортивна, записана в різні спортивні зали.

— І ні Лорійона, ні Віяра, ні Клерка вона не зустрічала?

— Я б вам сказав.

— Вона виходила вчора ввечері? Щось казала охоронцеві?

— Поки що невідомо. Вуазене та Есталер поїхали додому. Мордан і Ретанкур прибули на авеню Сюфрен і чекають на вас там.

— Я не знаю, хто є хто, Данґларе.

— Це ваші помічники, чоловіки та жінки.

— Молода жінка? Задушена? Гола? Шкіра вимащена чорним?

— Яків інших.

— Зґвалтування?

— Здається, ні.

— Авеню Сюфрен — хороший вибір. Один із найпустельніших куточків міста вночі. Вистачить часу навіть на те, щоб вивантажити сорок тіл і не спітніти. Як гадаєте, чому під вантажівкою?

— У мене був час подумати про це. Певно, вбивця поклав її туди пізно ввечері, але не хотів, щоб тіло знайшли до світанку. Або з поваги до традиції (візники приїжджали на світанку збирати викинуті на вулицю тіла), або щоб труп знайшли після випуску оголошень. Чи віщував випуск оголошень цю смерть?

— Ні. Він розповідав, як уберегтися від мору. Вгадайте, як.

— Четвірки?

— Четвірки. Їх потрібно самостійно малювати на дверях.