— Труа. Оригінальний текст датується 1517 роком.

— Яке ще Труа?

— Чума в місті Труа, комісаре. Він хоче, щоб ви прогулялися.

Адамберґ одразу ж зателефонував Масені.

— Для вас хороші новини, Масено. Ви можете видихнути. Сіяч покидає вас.

— Що відбувається, колего?

— Він вирушає в Труа, місто Труа.

— Бідолаха.

— Сіяч?

— Комісар.

— Я вже йтиму, Масено, оголошують мій літак.

— Ми ще побачимося, колего, обов'язково побачимося. Адамберґ зателефонував Данґлару, щоб повідомити ту саму новину і попросити терміново зв'язатися з містом, яке опинилося під загрозою.

— Данґларе, сіяч носить на пальці діамант.

— Жінка?

— Можливо, але я не знаю.

На час польоту Адамберґ вимкнув мобільний і ввімкнув його, лише коли ступив на землю в Орлі. Він перевірив повідомлення — нічого — і сховав його в кишеню, зціпивши губи.

Доки місто Труа готувалося до оборони, Адамберґ, вийшовши з літака, одразу рушив у відділок, а звідти — на майдан. Декамбре вийшов йому назустріч, тримаючи в руках грубий конверт.

— Ваш спеціаліст розшифрував учорашню «химеру»? — поцікавився він.

— Труа, епідемія 1517 року.

Декамбре провів рукою по щоці, ніби намагався поголитися.

— А сіячу сподобалося подорожувати, — сказав він. — Якщо він збирається відвідати всі місця, які зачепила чума, то за тридцять років ми об'їздимо всю Європу, за винятком кількох місцин в Угорщині і Фландрії. Він усе ускладнює.

— Навпаки, спрощує. Він групує людей.

Декамбре кинув на нього запитальний погляд.

— Я не думаю, що він вештається країною заради задоволення, — пояснив Адамберґ. — Його група роз'їхалася, ось він її і збирає.

— Його група?

— А якщо вони роз'їхалися, то та подія сталася досить давно. Банда, група, спільники. Сіяч вишукує їх один за одним і насилає на них бич Божий. Його вибір не випадковий, я певен Щодо цього. Він знає, куди цілиться, і вибір той зроблений уже дуже давно. Гадаю, вони вже всі зрозуміли, що опинилися в небезпеці.

— Ні, комісаре, вони б звернулися за вашою допомогою.

— Ні, Декамбре. Це все через злочин. Це ж буде справжнім зізнанням. Тип з Марселя зрозумів це і встановив два замки на двері.

— Але ж який злочин, чорт забирай?

— І звідки я маю знати? Лайно якесь. І хтось вимагає реваншу. Хто посіє лайно, пожне бліх.

— Якби це було так, то ви б уже давно знайшли точку перетину.

— Їх цілих дві. Всі ці чоловіки та жінки належать до одного покоління. І всі вони мешкали в Парижі. Ось чому я кажу: угруповання, банда.

Він простягнув руку, і Декамбре подав йому конверта кольору слонової кістки. Адамберґ витягнув звідти ранкове повідомлення.

Ця епідемія враз припинилася в серпні 1630 року, і всі (...) раділи з того дуже. На жаль, перерва ця була дуже короткою. Вона виявилася моторошним передвісником жахливого рецидиву, що тривав з жовтня 1630 до кінця 1632 року (...)

— Що там з багатоповерхівками? — запитав Декамбре, доки Адамберґ набирав номер Вандузлера. — В газетах пишуть, що в Парижі їх вісімнадцять тисяч, а в Марселі — чотири.

— Це було вчора. Сьогодні, як мінімум, двадцять дві тисячі.

— От лихо.

— Вандузлере? Це Адамберґ. Я вам продиктую ранкового листа, ви готові?

Декамбре підозріло й трішки ображено дивився, як комісар зачитує по телефону ранкову «химеру».

— Він пошукає і зателефонує мені, — сказав Адамберґ, поклавши слухавку.

— У цього типа хист, правда?

— Правда, — з усмішкою підтвердив Адамберґ.

— Якщо йому вдасться знайти місто з одного тільки цього уривка — браво. Він стане не просто генієм, а ясновидцем. Або ж злочинцем. Вам лишиться тільки нацькувати на нього псів.

— Це вже давно зроблено, Декамбре. Цей хлопець поза підозрою. У нього не тільки бездоганне алібі — він тоді прасував, а я ще й наказав стежити за ним щовечора. Він спить у себе, а зранку виходить на прибирання.

— Прибирання? — розгублено перепитав Декамбре.

— Він прибиральник.

— І спеціаліст з чуми?

— Ну ви ж плетете мереживо.

— Цього разу він не дізнається, — сказав Декамбре після напруженої тиші.

— Дізнається.

Старий пригладив сиве волосся, поправив матроську краватку і повернувся в тінь свого кабінету, де в нього не було жодних суперників.

Удар гонга нормандця прокотився майданом під дрібним дощем, і всі рушили до «Вікінга», розганяючи по дорозі голубів.

— Вибачте, Бертене, — сказав Адамберґ. — Я возив ваш плащ аж у Марсель.

— Куртка висохла. Моя дружина попрасувала її для вас.

Бертен витягнув з-під барної стійки охайний чистий пакунок, який віддав у руки комісара. Куртка з моменту придбання ще ніколи не була настільки гарною.

— Слухай, Бертене, ти тепер що — підлещуєшся до лягавих? Вони тебе дурять, а тобі цього мало?

Високий нормандець повернув голову до балакуна, що бридко осміхався. Той якраз чіпляв паперову серветку між товстою шиєю та сорочкою, готовий до трапези.

Син Тора вийшов з-за своєї стійки і рушив прямо до його столу, перевертаючи стільці на своєму шляху. Схопив чоловіка за сорочку і щосили потягнув назад. Оскільки тип невдоволено вив, Бертен дав йому два ляпаси, витягнув до дверей і викинув на майдан.

— Не смій повертатися! У «Вікінгу» нема місця для таких покидьків, як ти.

— Ти не маєш права, Бертене! — волав тип, важко підводячись. — У тебе громадський заклад! Ти не маєш права обирати клієнтів!

— Я обираю поліціянтів, і я обираю людей, — відповів Бертен, захряснувши двері.

Потім пригладив рукою світле волосся, щоб зачесати його назад, і, сповнений особистої гідності, повернувся за стійку.

Адамберґ пішов праворуч, під ніс дракара.

— Ви обідатимете? — запитав Бертен.

— Обідатиму і залишуся тут аж до випуску оголошень.

Бертен кивнув. Він зовсім не любив лягавих, але цей стіл лишався за Адамберґом ad vitam aeternam[33].

— Я не знаю, що ви шукаєте на цьому майдані, — сказав нормандець, витираючи ганчіркою стіл. — Якби не було Жоса, ми б тут знудилися.

— Саме так, — сказав Адамберґ. — Я чекаю на випуск оголошень.

— Добре, — сказав Бертен. — У вас попереду п'ять годин, але в кожного свої методи.

Адамберґ поклав мобільний біля тарілки і непевно глянув на нього. Камілло, заради бога, зателефонуй. Він узяв його до рук, повернув в один, а потім в інший бік. Тоді легенько клацнув. Телефон закрутився, наче дзиґа. Байдуже, чи знайдеться сіяч. Зателефонуй. Бо на все решта байдуже.

По обіді зателефонував Марк Вандузлер.

— Нелегко, — сказав він тоном людини, яка цілий день шукала голку в сіні. Адамберґ чекав на відповідь.

— Шательро, — продовжив Вандузлер. — Пізніший переказ подій.

Адамберґ передав повідомлення Данґлару.

— Шательро, — занотував Данґлар. — Окружні комісари Левле та Бурло. Я їх попереджу.

— Четвірки в Труа?

— Поки нема. Журналістам наразі не вдалося розшифрувати повідомлення, як це було з Марселем. Маю залишити вас, комісаре. Пухнастик зараз наробить збитків новій штукатурці.

Адамберґ поклав слухавку. Йому знадобилося трішки часу, аби збагнути, що Данґлар говорив про кота. І вже вп'яте за день він поглянув своєму мобільному у вічі, обличчя до обличчя.

— Зателефонуй, — прошепотів він. — Ворушися. Це було непорозуміння, будуть і інші. Не переймайся через них, навіщо вони тобі? Це мої непорозуміння і мої історії. Лиши їх мені. Зателефонуй.

— Ця штука розпізнає голоси? — запитав Бертен, коли приносив гарячу страву. — Воно саме відповідає?

— Ні, — сказав Адамберґ, — не відповідає.