— По-перше, — сказав Декамбре, випивши половину свого кальвадосу, — йому мало просто переписувати — він хоче, аби ви читали це. Тобто він анонімно висловлюється на міському майдані. По-друге, він рухається вперед. Поки що він на початку текстів. Він досі не зачіпав абзаців зі словами «чума», «зло» чи «смертність». Він розтягує прелюдію, але все одно рухається вперед. Ви розумієте, Ле Ґерне? Він просувається. Ось що серйозно. Він просувається. До чого?

— Та певно ж до кінця тексту. Це ж логічно. Ще не бачив кадра, який би починав книженцію з кінця.

— Багато книг. А ви знаєте, що там, в кінці?

— Але ж я їх не читав, цих бісових книжок!

— Десятки мільйонів трупів. Ось що наприкінці.

— Бо ви надумали собі, що цей божевільний збирається вбити половину Франції?

— Я цього не казав. Кажу лише, що він рухається до смертельної розв'язки, підповзає до неї. Він же нам не «Тисячу й одну ніч» читає!

— Ви кажете, що він просувається. А я б радше сказав, що він стоїть на місці. Уже місяць він маринує нас цими тваринячими оповідками то під одним соусом, то під іншим. Хіба ж це по-вашому означає «рухатися»?

— Я певен щодо цього. А пам'ятаєте інші оголошення, ті, які без початку й кінця розповідають про життя чоловіка?

— Звісно. Але це зовсім з іншої опери. Цей хлоп їсть, трахається, спить, і це все, що про нього відомо.

— Цей хлоп — Семюел Пепіс.

— А я з ним незнайомий.

— Дозвольте мені вам його представити: англієць, міщанин-шляхтич, який жив у сімнадцятому столітті в Лондоні. І працював він, до речі, у Морському Відомстві.

— Велике товстодупе цабе з портового керівництва?

— Не зовсім, але це не має значення. А важливо те, що Пепіс дев'ять років вів особистий щоденник, з 1660 по 1669 роки. Рік, який наш псих підкидає у вашу скриньку, — це рік великої чуми в Лондоні, 1665-й. Сімдесят тисяч трупів. Ви розумієте? День за днем дивні повідомлення наближаються до моменту її початку. Ми вже дуже близько до цього. Ось що я називаю просувається.

Уперше Жос стривожився. Те, що розповідав грамотій, — переконливо. Такою мірою, що і справді варто попередити лягавих.

— Фараони нас засміють, якщо ми скажемо їм, що тут якийсь псих розважається, читаючи щоденник трьохсотрічної давнини. Це нас вони посадять, кажу вам.

— Ми не казатимемо їм цього. Ми лише попередимо їх, що якийсь псих розважається, провіщаючи смерть на міському майдані. А далі хай уже самі викручуються. Проте в мене буде чисте сумління.

— Вони все одно нас засміють.

— Звісно. Саме тому ми не підемо до абиякого лягавого. Я знаю одного, який сміятиметься не так, як інші, і зовсім не з того, що інші. От до нього ми й підемо.

— До нього ви підете, якщо вам так хочеться. А щодо мого свідчення, я дуже сумніваюся, що вони приймуть його, як одкровення. Бо моє досьє, Декамбре, не таке вже й бездоганне.

— Моє також.

Жос подивився на Декамбре, нічого не сказавши. Браво. Браво, аристократе.

Мало того, що старий грамотій виявляється бретонцем із Кот-дю-Нор, так ще й був засудженим. Вочевидь, звідси і несправжнє прізвище.

— Скільки місяців? — стримано запитав Жос. Як справжній джентльмен моря, він не запитував про причини затримання.

— Шість, — відповів Декамбре.

— Дев'ять, — мовив на те Жос.

— Випустили?

— Випустили.

— Мене також.

Нічия. Після цього діалогу чоловіки серйозно помовчали.

— Дуже добре, — сказав Декамбре. — То ви йдете зі мною?

Жос скривився.

— Але ж це тільки слова. Слова. Вони ніколи нікого не вбивали. Це всім відомо.

— Ні, Ле Ґерне. Слова вбивали завжди, ось що відомо.

— Але коли?

— Відколи хтось вигукнув «Смерть йому!» і натовп повісив засудженого. Завжди.

— Чудово, — переможено сказав Жос. — А якщо вони заборонять мені працювати?

— Ну ж бо, Ле Ґерне, ви що, боїтеся лягавих?

Зачеплений за живе, Жос скинувся.

— Скажете таке, Декамбре. Ми, Ле Ґерни, може, і мужлаї, але поліціянтів не боялися ніколи.

— Ось і добре.

— А до якого лягавого ми підемо? — запитав Жос, піднімаючись бульваром Араґо близько десятої ранку.

— Я з цим чоловіком двічі перетинався через свою...

— Справу.

— Точно.

— Два рази — не так уже й багато, щоб роздивитися людину з усіх боків.

— Але ти можеш глянути на неї з висоти пташиного польоту, і загальний образ виявився непоганим. Спочатку я взагалі мав його за підсудного, а це вже хороший знак. Він приділить нам хвилин п'ять. У гіршому разі він вважатиме наш візит безглуздим і забуде про нього. А в кращому — достатньо зацікавиться, аби рознюхати подробиці.

— І все вищеозначене.

— І все вищеозначене.

— А чому це може його зацікавити?

— Він любить заплутані і незрозумілі історії. Принаймні шеф дорікав йому саме цим, коли ми вперше зустрілися.

— Ми зустрінемося з якоюсь дрібнотою?

— Це вам не до вподоби, капітане?

— Я ж вам сказав, Декамбре. Мені начхати на цю історію.

— Він не дрібнота. Наразі він головний комісар, керує групою в кримінальному розшуку. Відділ убивств.

— Відділ убивств? О, йому точно сподобаються наші старі папірці.

— Хто його знає.

— А за які чесноти дивака зробили головним?

— Як я знаю, в нього хист до незрозумілих справ. Я кажу «незрозумілі», але міг би й сказати «незбагненні».

— Нема чого присікуватися до слів.

— А мені подобається присікуватися.

— Я помітив.

Декамбре зупинився перед високими дверима.

— Ось і прийшли, — сказав він.

Жос скинув оком на фасад.

— Їхній шхуні не завадив би добрячий ремонт.

Декамбре притулився спиною до фасаду і склав руки на грудях.

— Ну що? — запитав Жос. — Покиньмо це все?

— У нас зустріч за шість хвилин. Треба дотримуватися домовленостей. Він дуже зайнята людина.

Жос притулився спиною до фасаду біля нього і чекав.

Повз них пройшов, опустивши голову, якийсь чоловік. Уклавши руки в кишені, він, не поспішаючи, пройшов на ганок, навіть не глянувши на двох стариганів біля стіни.

— Гадаю, це він, — пробурмотів Декамбре.

— Чорнявий коротун? Ви жартуєте. Стара сіра футболка, м'ята куртка. У нього навіть волосся не підстрижене. Продавець квітів на набережній Нарбон — можливо, але комісар — нізащо в світі.

— Кажу вам: це він, — наполягав Декамбре. — Я впізнав його ходу. Він хитається.

Декамбре дивився на годинник, доки не минуло шість хвилин, а тоді повів Жоса в недоремонтовану кам'яну будівлю.

— Я пам'ятаю вас, Дюкведіку, — сказав Адамберґ, запросивши обох гостей до свого кабінету. — Тобто не так. Після вашого дзвінка я передивився ваше досьє і згадав вас. Пригадую, ми з вами якось поговорили, і справи ваші тоді йшли кепсько. По-моєму, я порадив вам піти з роботи.

— Я так і зробив, — сказав Декамбре, намагаючись говорити гучніше через галас, здійнятий дрилями, який Адамберґ, здавалося, не помічав.

— Ви підшукали щось по виходу з в'язниці?

— Я став радником, — сказав Декамбре, оминувши увагою кімнати, які він здає в піднайм, і мереживо.

— Податковим радником?

— З життєвих питань.

— Он як, — замріяно відказав Адамберґ. — Чому б і ні. І є клієнти?

— Не скаржуся.

— І що ж люди вам розповідають?

Жос уже почав запитувати себе, чи не помилився часом Декамбре адресою і чи взагалі цей лягавий хоча б іноді виконує свою роботу. На його столі не було комп'ютера, а тільки розкидані папірці. Стільці й підлогу також укривали якісь записи і малюнки. Сам він стояв, притулившись спиною до білої стіни і вперши руки в боки. Комісар дивився на Декамбре знизу, трохи нахиливши голову. Жос подумав, що очі поліціянта кольором і структурою схожі на слизькі коричневі водорості, фукуси, які заплутуються навколо корабельного гвинта. Вони такі самі м'які, але невиразні, блискучі, але не осяйні — невизначені. Круглі бульки цих водоростей називалися поплавцями, і, на Жосову думку, саме це слово найкраще описувало погляд комісара. Його поплавці ховалися в тіні густих темних брів, що надавало їм схожості з двома скелястими печерами. Зігнутий ніс і кутасті риси надавали його обличчю трохи твердості.