— І чому ви настільки впевнені?

Адамберґ знизав плечима.

— Не знаю. Надто вже масштабно. У Франції не було чуми з давніх-давен.

— Її завжди можна прищепити.

— Але ж її ще треба десь роздобути.

— Але це також дуже навіть ймовірно. Дослідницькі інститути переповнені єрсиніями, навіть у Парижі всі знають, де це. У темних закутках боротьба триває. Вправний і хитрий тип може дістати її там.

— Хто такі єрсинії?

— Звуть їх так. Прізвище та ім'я: Yersinia pestis. Властивості: бацила чуми. Професія: історичний убивця. Кількість жертв: десятки мільйонів. Мотив: покарання.

— Покарання, — пробурмотів Адамберґ. — Ви певні щодо цього?

— За тисячу років ніхто не піддав сумніву той факт, що Бог наслав чуму на землю, аби покарати людей за гріхи.

— Скажу вам таке: не хотів би я перестріти Бога на вулиці посеред ночі. Те, що ви кажете, правда, Данґларе?

— Правда. Вона ж справжній бич Божий. Уявіть собі типа, який вештається, тримаючи в кишені таке. Це ж критично небезпечно.

— А якщо ні, Данґларе? Якщо хтось просто хоче, аби ми повірили, що якийсь тип тягає бич Божий у кишені? Це ж катастрофа! Щойно про це стане відомо, місто спалахне, наче степ під час пожежі. Є ризик виникнення масштабного колективного психозу.

З машини Адамберґ зателефонував у кримінальний розшук.

— Кримінальний розшук, лейтенант Ноель, — пролунав сухий голос.

— Ноелю, візьміть з собою когось небалакучого. Ні, краще візьміть ту стриману чорняву жінку.

— Лейтенанта Елен Фруасі, комісаре?

— Так, саме її, і вирушайте на перехрестя бульвару Едґара Юне і вулиці Деламбр. З'ясуйте, чи вдома Декамбре, що мешкає на розі вулиці Ґете, і лишайтеся на місці до вечірнього випуску оголошень.

— Випуск оголошень?

— Ви зрозумієте, коли побачите самі. Близько шостої один тип вилізе на касу. Лишайтеся там до нового наказу і придивляйтеся якомога ретельніше. Особливо до публіки навколо Глашатая. Я з вами зв'яжуся.

П'ятеро чоловіків вилізли на п'ятий поверх, де на них чекав комісар Першого округу. На всіх сходових майданчиках двері було вимито, але помітити великі чорні сліди від свіжої фарби було зовсім не складно.

— Комісар Девіяр, — видихнув Данґлар Адамберґу у вухо за мить до того, як вони піднялися на останній сходовий майданчик.

— Дякую, — відповів Адамберґ.

— Ви берете справу в свої руки, Адамберґу? — запитав Девіяр, потискаючи йому руку. — Мені щойно телефонували з Управління.

— Так, — сказав Адамберґ. — Я стежив за нею ще до того, як вона з'явилася.

— Чудово, — змучено відповів Девіяр. — Тут серйозне пограбування відеосалону і з тридцять розтрощених машин у моєму секторі. Справ тут більше ніж на тиждень вистачить. Отже, ви знаєте, хто цей хлоп?

— Я не знаю нічого, Девіяре.

Водночас Адамберґ відчинив двері квартири, щоб роздивитися їх з лицьового боку. Вони були чистими, без жодних слідів фарби.

— Рене Лорійон, неодружений, — сказав Девіяр, кинувши оком на свої найперші записи. — Тридцять два роки, власник авторемонту. Досьє абсолютно чисте. Тіло знайшла прибиральниця, яка приходить раз на тиждень, у вівторок зранку.

— Не пощастило, — сказав Адамберґ.

— Це точно. У неї трапився нервовий зрив, і за нею приїхала дочка.

Девіяр віддав йому всі свої нотатки, і Адамберґ жестом подякував. Тоді підійшов до тіла. Група експертів розступилася, щоб він міг усе роздивитися. Голий чоловік лежав на спині, схрестивши руки. Шкіра у нього була чорна, як сажа, і вкрита десятком великих плям: на стегнах, тулубі, руках і обличчі. Язик, також чорний, було витягнуто з рота. Адамберґ став навколішки.

— Фальшивка, еге ж? — запитав він у лікаря.

— Нема чого жартувати, комісаре, — сухо відповів той. — Я ще не оглядав тіло, але точно можу сказати, що цей чоловік — мертвий, і мертвий уже не одну годину. Сліди на шиї, сховані під чорним вугіллям, свідчать, що його задушили.

— Так, — м'яко відказав Адамберґ. — Я не це хотів сказати.

Він доторкнувся до чорного порошку, розсипаного по підлозі, розтер його між пальцями, а тоді витер руку об штани.

— Вугілля, — пробурмотів він. — Цього чоловіка вимазали вугіллям.

— Виглядає на те, — сказав один з експертів.

Адамберґ швидко роззирнувся навколо.

— Де його одяг? — запитав він.

— Охайно складений у кімнаті, — відповів Девіяр. — Черевики стоять під стільцем.

— Не пограбування? Не крадіжка зі зломом?

— Ні. Або Лорійон сам відчинив убивці, або ж той тихенько відімкнув замок відмичкою. Я більше схиляюся до другого варіанта. Якщо так і є, це значно полегшує справу.

— Спеціаліст попрацював?

— Точно. У школі не вчать так майстерно відкривати замки. Цей тип, вочевидь, побував за ґратами і пробув там досить довго, щоб усього навчитися. У будь-якому разі, він є в нашому каталозі. Якщо він лишив хоч найменший відбиток, ви його впіймаєте менше, ніж за два дні. Саме цього я вам і бажаю, Адамберґу.

Троє криміналістів працювали в тиші. Один оглядав труп, другий — замкову шпарину, а третій — меблі. Адамберґ повільно обійшов кімнату, тоді зайшов у ванну, кухню і маленьку охайну спальню. Натягнувши рукавички, він механічно відчиняв дверцята шафи, нічного столика, висовував ящики комода, робочого столу, буфета. Тільки на кухонному столі панував безлад. Там Адамберґ побачив великий конверт кольору слонової кістки, що лежав на стосі газет і листів. Його розкрито одним охайним рухом. Комісар дивився на нього, не торкаючись, і чекав, доки образи впорядкуються у його свідомості. Ця справа була неподалік, зовсім поруч.

Попри те, що пам'ять Адамберґа не вміла правильно фіксувати власні назви, заголовки, марки, орфографію, синтаксис і все решта, що стосувалося написання, вона чудово давала раду образам. Адамберґ був талановитим візуалом, тому міг уповні осягнути життєву панораму, від тьмяного сонячного сяйва до ґудзика, якого бракувало на рукаві Девіяра. Дуже чіткий образ постав у нього в голові: Декамбре сидить у приміщенні кримінального розшуку навпроти нього і витягує стос «химер» з грубого конверта кольору слонової кістки, встеленого світло-сірим шовковим папером. Розмір того конверта був більшим за середній. Такий самий конверт лежав зараз тут, на стосі газет. Адамберґ жестом попросив фотографа зробити кілька знімків, а сам тим часом гортав блокнот у пошуках його імені.

— Дякую, Бартено, — сказав комісар.

Він узяв до рук конверт і відкрив його. Той виявився порожнім. Адамберґ проглянув стос листів, що очікували на відповідь, зазирнув у кожен конверт. Усі вони були відкриті вручну, і в кожному досі лежав лист. У смітнику, окрім відходів триденної давності, лежали два розірвані конверти й багато пом'ятих папірців, але жоден за розміром не скидався на конверт кольору слонової кістки. Замислившись, комісар підвівся і помив руки в рукавицях. Навіщо чоловік зберіг порожній конверт? І чому не відкрив його руками, швидко і просто, як усі решта?

Він повернувся до головної кімнати, де експерти якраз завершували роботу.

— Я вже можу йти, комісаре? — запитав лікар, не знаючи, звертатися йому до Девіяра чи до Адамберґа.

— Йдіть, — відповів Девіяр.

Адамберґ поклав конверт у поліетиленовий пакет і віддав його одному з лейтенантів.

— Цей конверт має потрапити в лабораторію з усіма іншими, — сказав він. — З приміткою «терміново».

Адамберґ вийшов з багатоповерхівки годину по тому, коли винесли тіло. На місці лишилися двоє офіцерів, які опитували мешканців.

О п'ятій годині вечора двадцять три агенти кримінального розшуку зібралися навколо Адамберґа, вмостившись на стільці, встановлені поміж будівельного сміття. Бракувало тільки Ноеля і Фруасі, які спостерігали за майданом Едґара Кіне, і двох офіцерів, що чергували на вулиці Жан-Жака Руссо.