— У глибині душі я дуже любив викладача, — додав Жос. — Хай би він навіть говорив китайською, мені це все одно сподобалося б. Коли мене вигнали з пансіону, то сумував я лише за ним. У Треґіє було не до сміху.

— Та що ви в біса робили в Треґіє? Я гадав, що ви з Ґільвінека.

— По правді, не робив нічого. Мене відправили в пансіон на перевиховання. Марно, тільки кігті обдерли. Два роки по тому мене відправили назад у Ґільвінек, бо я погано впливав на товаришів.

— Я знаю Трегіє, — сказав Декамбре, знову наповнюючи келих.

— А вулицю Свободи знаєте?

— Так.

— Так там він і був, цей пансіон для хлопців.

— Так.

— Одразу за церквою Святого Роха[15].

— Так.

— Ви збираєтеся «такати» на все, що я кажу?

Декамбре знизав плечима, і повіки його обважніли.

Жос похитав головою.

— Ви налигалися, Декамбре, — сказав він. — На ногах не тримаєтеся.

— Я налигався, але Треґіє знаю. Одне не заважає іншому.

Декамбре спорожнив келих і жестом попросив Жоса налити ще.

— Дурне базікання, — сказав Жос, наповнюючи келихи. — Дурне базікання, щоб підлеститися до мене. Якщо ви гадаєте, що я такий дурний, що розм'якну від згадки про те, що якийсь тип бував у Бретані, то дуже помиляєтеся. Я не патріот, а моряк. Я знаю, що серед бретонців, як і серед інших, чимало бовдурів.

— Я також.

— Це ви про мене зараз кажете?

Декамбре м'яко похитав головою і надовго змовк.

— Але це правда, що ви знаєте Треґіє? — знову з упертістю п'яних людей узявся за своє Жос.

Декамбре кивнув і випив до дна.

— Ну, а я не дуже добре його знаю, — несподівано сумно сказав Жос. — Власник пансіону, отець Кермарек, повадився карати мене щонеділі. Тож місто я знав лише через шибки і через оповідки друзів. Пам'ять — невдячна штука. Я запам'ятав ім'я того гада, а прізвище вчителя історії — згадати не можу. А він єдиний, хто мене боронив.

— Дюкведік.

Жос повільно підвів голову.

— Як? — перепитав він.

— Дюкведік, — повторив Декамбре. — Прізвище вашого вчителя історії.

Жос примружив очі й нахилився над столом.

— Дюкведік, — підтвердив він. — Слухайте, Декамбре, ви шпигуєте за мною? Що вам від мене треба? Ви лягавий? Так і є, Декамбре, ви лягавий? Повідомлення — це все байки, кімната — це все байки! Все, що вам треба, — це запопасти мене своїм поліційним кодлом!

— Ви боїтеся лягавих, Ле Ґерне?

— А вас це переймає?

— Справа ваша. Але я не лягавий.

— Дурниці. А звідки ви його знали, мого Дюкведіка?

— Це мій батько.

Жос, нерішучий і п'яний, так і закляк, поклавши лікті на стіл і випнувши щелепу.

— Дурниці, — пробелькотів він після хвилини мовчання.

Декамбре відгорнув ліву полу піджака і трохи невпевненим жестом намацав внутрішню кишеню. Витягнув гаманець і дістав з нього посвідчення особи, яке й простягнув бретонцю. Жос довго розглядав документ, ковзаючи пальцем по прізвищу, фотографії, місцю народження. Ерве Дюкведік, народився в Треґіє, вік — сімдесят років.

Коли він підвів голову, Декамбре приклав палець до губ. Тиша. Жос часто-часто закивав. Якась таємниця. Він розумів це, навіть добряче нажлуктившись. Хоча у «Вікінзі» панував такий гамір, що можна було спокійно розмовляти без ризику, що тебе почують.

— Аякже... «Декамбре»? — пробурмотів він.

— Вигадка.

Он як. Браво, браво, аристократе. Цього не віднімеш. Жосу знадобився час, щоб усе обмізкувати.

— Отже, — знову запитав він, — ви аристократ чи не аристократ?

— Аристократ? — перепитав Декамбре, ховаючи посвідчення назад у кишеню. — Ну скажіть, Ле Ґерне, якби я був аристократом, то чи напружував би очі, виплітаючи мереживо?

— Може, збіднілий аристократ?

— Аж ніяк. Просто збіднілий. Просто бретонець.

Жос випростався на стільці і почувався розгубленим, наче потаємні надії щойно розлетілися на друзки.

— Але увага, Ле Ґерне, — мовив Декамбре, — нікому ні слова.

— Лізбет?

— Навіть Лізбет цього не знає. Ніхто не має знати.

— Тоді чому ви це розповіли мені?

— Послуга за послугу, — пояснив Декамбре, спорожнивши свій келих. — За чесність я плачу тільки більшою чесністю. Якщо ви передумаєте щодо кімнати, кажіть прямцем. Я зрозумію.

Жос різко випростався.

— То ви берете? — запитав Декамбре. — Бо у мене є претендента.

— Беру, — поспіхом відповів Жос.

— Отже, до завтра, — сказав Декамбре, підводячись. — І дякую за повідомлення.

Жос схопив його за рукав.

— Декамбре, а що в тих повідомленнях?

— Таємниці, гниляччя. І небезпека, я певен щодо цього. Щойно мене осяє, я вам скажу.

— Маяк, — трохи замріяно сказав Жос. — Коли побачите сяйво маяка.

— Точно.

Значну частину четвірок у тих трьох будинках уже витерли, особливо у Вісімнадцятому окрузі. Адже, за свідченнями мешканців, з часу акту вандалізму минуло вже вісімнадцять днів. От тільки ця акрилова фарба виявилася дійсно якісною. Від неї на дерев'яних дошках зосталися добре помітні чорнуваті сліди. Натомість у багатоповерхівці Маріз багато шедеврів досі лишилися недоторканими, тому Адамберґ попросив фотографа зробити кілька світлин до того, як їх знищать.

Ті четвірки намальовано було від руки, а не через трафарет, однак усі вони мали спільні особливості: висота — сімдесят сантиметрів, ширина великої риски — не менше трьох. А ще всі вони були дзеркальними, з ніжкою і двома рисочками на кінчику.

— Чудова робота, правда? — звернувся він до Данґлара, який мовчав протягом усієї експедиції. — Вправний художник. Він малює, не відриваючи пензля, наче це китайський ієрогліф.

— Беззаперечно, — сказав Данґлар, умощуючись у машину праворуч від комісара. — Стиль графіки красивий, швидкий. У нього талант.

Фотограф поклав свої інструменти на заднє сидіння, і Адамберґ м'яко рушив.

— А ці світлини термінові? — запитав Бартено.

— Зовсім, ні, — сказав Адамберґ. — Принесіть мені їх, коли зможете.

— Можу за два дні, — запропонував фотограф. — Сьогодні ввечері маю зробити серію знімків для поліційного управління.

— До речі, щодо Управління. Не варто розповідати їм про це. Нехай ця маленька прогулянка залишиться між нами.

— Якщо в нього талант, — утрутився Данґлар, — він може бути художником.

— Ні, не думаю. Це ж не витвори мистецтва.

— Але їхня сукупність може стати витвором. Уявіть собі, якщо хлопець накинеться на сотню будинків, то про нього зрештою заговорять. Масштабний феномен, який бере у творчі заручники суспільство — чим вам не «інтервенціонізм»[16]. За півроку ми вже знатимемо ім'я автора.

— Так, — сказав Адамберґ. — Можливо, ви маєте рацію.

— Так і є, — утрутився фотограф.

Його прізвище враз зринуло у пам'яті Адамберґа: Братено. Ні, Бартено. Сухоребрий, Рудий, Фотограф — Бартено. Дуже добре. Ну а щодо імені, нічого не вдієш: не можна ж вимагати від людини неможливого.

— У мене, в Нантеї, — вів далі Бартено, — був один кадр, який розмалював сотню міських смітників у червоний колір з чорними крапочками. Здавалося, ніби зграя велетенських сонечок атакувала місто, і кожне причепилося до стовпа, як до гігантської гілочки. І ось уже за місяць цей тип отримав роботу на найбільшій місцевій радіостанції. Тепер має серйозний вплив на місцеву культуру.

Адамберґ мовчки вів машину, спокійнісінько маневруючи у шестигодинному заторі. Авто повільно під'їжджало до кримінального розшуку.

— Дещо не сходиться, — сказав він, зупинившись на червоне світло.

— Я бачив, — перервав його Данґлар.

— Що? — запитав Бартено.

— Той тип розмалював не всі квартирні двері, — відповів Адамберґ. — Він розмалював усі, крім одних. І так у всіх трьох будинках. Розташування чистих дверей не завжди збігалося. На шостому зліва — у багатоповерхівці Маріз, на третьому справа — на вулиці Пуле, і на четвертому зліва — на вулиці Коленкур. Це не надто вкладається у схему «інтервенції».