З іншого боку, це не так уже й погано. Сам тільки псих приносив йому сотню франків на день. Жос зосереджено читав.

Videbis animalia generata ex corruptione multiplicari in terra ut vermes, ranas et muscas; et si sit a causa sub-terranea videbis reptilia habitantia in cabernis exire ad superficiem terrae et dimittere ova sua et aliquando mori. Et si est a causa celesti, similiter volatilia.

— Лайно, — сказав Жос. — Італійська.

Коли о восьмій двадцять вісім Жос виліз на свою сцену, то миттєво переконався, що Декамбре на місці, біля своїх дверей. Уперше за два роки моряк стривожився, побачивши старого. Так, він був там — бездоганний у своєму сірому костюмі. Рукою аристократ підправив срібне волосся й розгорнув обтягнену шкірою книгу. Жос кинув на нього злий погляд, а тоді взявся гучним голосом читати перше оголошення.

Йому здалося, що сеанс сьогодні завершився швидше, ніж раніше, адже його брала нетерплячка подивитися, як Декамбре відмовлятиметься від свого слова. Навіть фінальну сторінку «Історії Франції для всіх» він зачитав якось похапцем, за що ще більше розсердився на грамотія.

— Французький пароплав, — різко завершив він. — Вантажопідйомністю 3 тисячі тонн, ударився об скелі Панмарка, тоді дрейфував до Торша і там остаточно потонув. Екіпаж загинув.

Коли випуск закінчився, Жос намагався з максимальною байдужістю віднести касу до крамнички Дамаса, який саме піднімав ролети. Чоловіки потисли одне одному руки. Рука Дамаса виявилася холодною. Навіть у таку погоду він досі носив жилет. Точно підхопить застуду, дограється.

— О восьмій вечора у «Вікінзі» на тебе чекає Декамбре, — сказав Дамас, ставлячи горнятка з кавою.

— А він не міг сам це повідомити?

— Увесь день у нього зустрічі.

— Можливо, але я не його слуга. Він тут не встановлює закони, цей аристократ.

— А чому ти називаєш його аристократом? — здивовано запитав Дамас.

— Ех, Дамасе, прокинься. Декамбре — аристократ, не бачиш?

— Ніц про те не знаю. Ніколи не цікавився. Що б там не було, а він дуже бідний.

— Так бувають же і збіднілі аристократи. Такі поводяться навіть ще аристократичніше.

— Он як, — сказав Дамас. — Я не знав.

Дамас долив гарячої кави, ніби й не помітивши невдоволеного виразу обличчя бретонця.

— Щодо светра. Ти одягнеш його сьогодні чи завтра? — трохи роздратовано поцікавився Жос. — Тобі не здається, що твоя сестра хвилюється, ні?

— Скоро, Жосе, скоро.

— Не вважай це образою, але чому ти взагалі ніколи не миєш голову?

Дамас здивовано глянув на Жоса, відкидаючи своє довге, темне хвилясте волосся за плечі.

— Моя мама казала, що волосся — це статок чоловіка, — казав Жос. — А глянувши на тебе, не скажеш, що ти процвітаєш.

— Воно брудне? — спантеличено запитав юнак.

— Трохи так. Не вважай за образу. Це ж тобі на користь, Дамасе. У тебе гарне волосся, і ти маєш дбати про нього. Хіба сестра ніколи тобі не каже про це?

— Звісно. Я весь час забуваю.

Дамас схопив кінчики волосся і роздивився їх.

— Маєш рацію, Жосе. Саме це я зараз і зроблю. Можеш постерегти крамничку? Марі-Бель не повернеться раніше десятої.

Дамас жваво підскочив, і Жос бачив, як він перетнув майдан і побіг до аптеки. Моряк зітхнув. Бідний Дамас. Він такий добрий, хороший, а клепки в голові бракує. Останнє ладен віддати. Пряма протилежність аристократу. У того в голові все на місці, зате в серці нема нічого. Несправедливо влаштоване життя.

Удар у Бертенів гонг пролунав о восьмій годині п'ятнадцять хвилин. Дні ставали коротшими, і майдан вже заполонили тіні і сонні голуби. Жос сердито плівся у «Вікінг». Декамбре він помітив за дальнім столиком перед двома карафками з червоним вином. Старий убрався у темний костюм, краватку і білу сорочку, потерту біля коміра. Він читав — єдиний з усього товариства, що зібралося у «Вікінгу». У нього був цілий день, щоб приготувати свою промову, і Жос гадав, що все буде надзвичайно вишукано. Але йому все одно не вдасться надурити Ле Ґерна. Плавав він багато де і всякого набачився.

Не вітаючись, Жос важко всівся за стіл, і Декамбре наповнив два келихи.

— Дякую, що прийшли, Ле Ґерне, я б не хотів відкладати це на завтра.

Жос просто кивнув і глибоко ковтнув.

— Вони у вас? — запитав Декамбре.

— Хто?

— Оголошення за день, химерні оголошення.

— Я не тягаю все з собою. Вони у Дамаса.

— Ви їх пам'ятаєте?

Жос повільно почухав щоку.

— Був ще один тип, який розповідав про своє життя, без початку і кінця, як завжди, — сказав він. — І ще одне послання італійською, як цього ранку.

— Це латина, Ле Ґерне.

На мить Жос змовк.

— І взагалі, мені це не подобається. Читати листи, яких не розумієш, — не надто чесна робота. Чого він хоче, цей тип? Набриднути всім навколо?

— Цілком імовірно. Скажіть, будь ласка, а чи не могли б ви сходити за тими повідомленнями?

Жос випив свій келих і піднявся. Справа приймала несподіваний оберт. Він хвилювався, як і тієї ночі на морі, коли все стало хаосом і не було жодної точки опори. Вони гадали, що скелі по правому облавку, а на світанку з'ясувалося, що вони прямо по курсу на північ. Тоді він ледь уник катастрофи. Жос швиденько сходив за листами і повернувся, розмірковуючи про те, а чи не перебуває зараз Декамбре по лівому облавку, коли Жос гадає, що він по правому. А тоді поклав три конверти кольору слонової кістки на стіл.

Бертен щойно приніс гарячі страви — ескалоп з картоплею по-нормандськи — і третю карафку. Жос накинувся на їжу, не чекаючи на Декамбре, який уголос читав опівденне повідомлення:

— «Цього ранку я пішов у контору, і вказівний палець лівої руки у мене дуже болів через вивих, який я собі заробив, воюючи зі згадуваною вчора жінкою. (...) Моя дружина пішла в лазню (...) щоб помитися після довгого часу, який вона провела в пилюці будинку. Вона прикидається, ніби прийняла рішення бути відсьогодні дуже чепурною. Скільки це триватиме, я легко можу передбачити». Я знаю цей текст, чорт забирай, — сказав старий, загортаючи листа назад у конверт, — та сприймаю, наче в тумані. Або я начитався забагато, або пам'ять мені зраджує.

— Секстант також іноді зраджує.

Декамбре знову наповнив келихи і взявся за наступне повідомлення:

— «Terrae putrefactae signa sunt animalium ex putredine nascentium multiplicatio, ut sunt mures, ranae terrestres (...), serpentes ас vermes, (...) praesertim si minime in illis locis nasci consuevere». Можна, я залишу його собі? — запитав він.

— Якщо це вам щось підкаже.

— Поки що нічого. Але я розгадаю, Ле Ґерне, розгадаю. Цей тип грається в кота-мишку, і вистачить одного слова, яке виведе мене на істинний шлях, я певен щодо цього.

— На шлях куди?

— До розгадки, чого ж хоче автор.

Жос стенув плечима.

— З вашим характером ви б ніколи не змогли працювати Оповісником. Бо якщо зупинятися на всьому, що ти читаєш, то настане край всьому. Ви не зможете більше зачитувати, бо захлинетеся словами. А Глашатай має бути вищим за такі речі. Через мою урну проходили різні божевільні слова. От тільки я ніколи не бачив, щоб хтось платив більше, ніж встановлено за тарифом. Чи щоб хтось писав латиною, виводив «б» схожі на «в». І навіщо це все, спитати б?

— Аби лишатися сірим кардиналом. З одного боку, це ж навіть не він говорить, адже просто цитує тексти. Розумієте хитрість? Він навіть рук не намочив.

— Не довіряю я типам, які не мочать рук.

— З іншого боку, він обирає стародавні тексти, які мають сенс лише для нього. Псих причаївся.

— Скажу вам, — заговорив Жос, активно розмахуючи ножем, — що я не маю нічого проти старожитностей. Ви помітили, мій випуск навіть містить сторінку історії Франції? О, в мене це зі школи. Я дуже любив історію. Слухав, правда, не дуже, але все одно любив.

Жос доїв вечерю, і Декамбре замовив четверту карафку. Жос зиркнув на нього скоса. А цей аристократ любить хильнути. А скільки ж він випив, доки чекав на Жоса! Моряк сам намагався підтримувати запропонований темп, але вже відчував, як поступово втрачає контроль. Він зиркнув на Декамбре, який, по правді, теж уже не скидався на надто тверезого. Точно, він напивається, щоб набратися хоробрості і поговорити про кімнату. Але Жос і сам відтягував розмову. Доки вони тут базікають про те і се, ніхто не зачіпає тему пансіону. А отже, домовленість досі чинна.