— Не може, — визнав Данґлар.

— Інтервенціонізм же передбачає створення, чи не так?

— Загалом, так.

— То що будемо робити з вашим «інтервенціоністом»?

Данґлар закопилив губу.

— Відходити від нього.

— І чим його замінимо?

— Типом, якому нема чого робити.

Адамберґ необачно вступив у будівельне сміття, забруднивши свої старі черевики.

— Мені здавалося, що нас перевели, — зазначив Данґлар, — у кримінальний розшук, у відділ особливо тяжких злочинів.

— Щось таке пригадую, — сказав Адамберґ.

— Чи скоєно в цих дев'яти будинках злочин?

— Ні.

— Насилля? Погрози? Залякування?

— Ні. Ви ж сам чудово знаєте, що ні.

— Отже, чому ми це обговорюємо?

— Тому що є підозра на злочин, Данґларе.

— У четвірках?

— Так. Це мовчазний напад. І серйозний.

Адамберґ глянув на годинника.

— Я маю час повести...

Він витягнув свій блокнот і швидко згорнув його.

— Повести Бартено відвідати кілька таких багатоповерхівок. Доки Адамберґ пішов забирати кинуту на стілець куртку, Данґлар одягнув свою, охайно обсмикнувши поли. Природної краси Данґлару бракувало, тому його козирем завжди була елегантність.

Декамбре повернувся досить пізно і до вечері встиг лише забрати вечірню «химеру», яку для нього відклав Жос.

(...) коли з'являються отруйні гриби, коли поля і ліси вкриваються павутинням, а скотина хворіє чи навіть мертвою падає на моріжку, а дика лісова звірина так само, коли хліб швидко пліснявіє; коли на снігу валяються мухи, хробаки або молоді комарі (...)

Він знову склав папірець, доки Лізбет бігала будинком, гукаючи всіх мешканців до столу.

Обличчя Декамбре здавалося значно похмурішим, ніж уранці. Старий швидко поклав руку Жосові на плече.

— Маємо поговорити, — сказав він. — Сьогодні ввечері у «Вікінгу». Хотів би, щоб нас не чули.

— Гарний улов? — запитав Жос.

— Гарний, але смертоносний. Рибка може виявитися завеликою для нас.

Жос завагався.

— Так, Ле Ґерне. Слово бретонця.

За вечерею Жосу вдалося викликати усмішку на обличчі похнюпленої Єви завдяки наполовину вигаданій веселій родинній історії, і він цим пишався. Потім моряк допоміг Лізбет прибрати зі столу — не лише через звичку, а й через можливість побути біля неї. Він уже готувався піти у «Вікінг», коли побачив, як Лізбет спускалася зі своєї кімнати у вечірньому вбранні — блискучій чорній сукні, що охоплювала її широченний силует.

Вона швидко пройшла, усміхнувшись до Жоса, і в Жоса всередині все перевернулося.

У «Вікінгу» було гаряче і накурено. Декамбре вмостився за дальнім столиком у глибині ресторану і стурбовано чекав біля двох кальвадосів.

— Лізбет кудись пішла у вечірній сукні, щойно помила посуд, — оголосив Жос, сідаючи.

— Так, — сказав Декамбре, не здивувавшись.

— Її запрошено?

— Щовечора, крім вівторка і неділі, Лізбет одягає вечірню сукню.

— Вона з кимось зустрічається? — стривожено запитав Жос.

Декамбре похитав головою.

— Вона співає.

Жос насупив брови.

— Вона співає, — повторив Декамбре. — Виступає. У кабаре. У Лізбет дуже сильний голос.

— Але відколи, чорт забирай?

— Відколи вона приїхала сюди і я навчив її сольфеджіо. Щовечора у «Сант-Амбруаз» вона збирає повну залу. Якогось дня, Ле Ґерне, ви побачите її прізвище на афішах. Лізбет Ґластон. І де б ви не були, не забудьте її.

— Було б дивно, якби я її забув, Декамбре. А це кабаре, туди можна піти? Можна її послухати?

— Дамас буває там щовечора.

— Дамас? Дамас Віґ'є?

— А хто ж іще? Він хіба вам про це не казав?

— Ми щоранку разом п'ємо каву, але він і словом не прохопився.

— Це і зрозуміло, він же закоханий. А це не те, про що базікають.

— Дідько, Дамас! Але ж Дамасу тільки тридцять років.

— Лізбет також. Від того, що Лізбет товста, вона не перестає бути тридцятирічною.

Жос дозволив собі помізкувати про можливу пару Дамас — Лізбет.

— З того щось вийде? — запитав він. — Ви ж трохи знаєтеся на житті?

Декамбре скептично скривився.

— Чоловіча анатомія вже давно не вражає Лізбет.

— Дамас хороший.

— Цього надто мало.

— А що ж Лізбет чекає від чоловіків?

— Не так вже й багато.

Декамбре ковтнув кальвадосу.

— Ми тут не для того, щоб обговорювати кохання, Ле Ґерне.

— Знаю. Велика рибина, яку ви впіймали.

Обличчя Декамбре стало похмурим.

— Це настільки серйозно? — запитав Жос.

— Боюся, що так.

Декамбре кинув оком на сусідні столики і, здавалося, заспокоївся. Гамір, який панував у «Вікінгу», був гіршим за варварське плем'я на облавку дракара.

— Я встановив особу одного з авторів, — сказав він. — Мова йде про перського лікаря XI століття, Авіценну.

— Гаразд, — сказав Жос, якого справи Авіценни цікавили значно менше, ніж справи Лізбет.

— Я знайшов той абзац у його «Liber canonis».

— Гаразд, — повторив Жос. — Декамбре, а ви були вчителем, як і ваш батько?

— Як ви дізналися?

— Просто, — сказав Жос, клацнувши пальцями. — Я також трохи знаюся на житті.

— Можливо, вас дратує те, що я розповідаю, Ле Ґерне, але вас зацікавить те, що ви почуєте.

— Гаразд, — повторив Ле Ґерн, який відчув себе так, ніби перенісся в часі на уроки до старого Дюкведіка в пансіоні.

— Інші автори просто переписували твори Авіценни. Мова завжди йде про одне й те саме. Ми ходимо навколо чогось, не називаючи це, не торкаючись, ніби грифи, що звужують коло навколо падла.

— Навколо чого? — запитав Ле Ґерн, трохи розгубившись.

— Навколо теми, Ле Ґерне, я ж вам щойно сказав. Усі ці дивні листи об'єднує одна тема. Вони провіщають саме її.

— І що ж вони провіщають?

Цієї миті Бертен поставив на стіл два кальвадоси, і Декамбре зачекав, доки високий нормандець піде, щоби продовжити розповідь.

— Чуму, — відповів він, стишивши голос.

— Яку чуму?

— Справжню чуму.

— Велика хвороба стародавніх часів?

— Саме вона. Власною персоною.

Жос ненадовго змовк. А може, грамотій просто верзе дурниці? Може, він просто насміхається з нього? Жос усе одно не міг перевірити всі ці історійки з «canonis», тож Декамбре може правити казна-що. Жос — моряк обережний, тому він ретельно вивчив обличчя старого розумника, в якому точно не було глуму.

— А ви не намагаєтеся замилити мені очі, Декамбре?

— Навіщо?

— Щоби погратися в типа, який знає все, і в типа, який не знає нічого. У хитруна й дурня, освіченого і неосвіченого, знавця і тупака. Але поглянув би я на вас із вашими іграми у відкритому морі без рятувального жилета.

— Ле Ґерне, ви надто жорстокий.

— Так, — визнав Жос.

— Щось мені здається, ви вже багатьом носа розквасили на землі.

— І на морі також.

— Я ніколи не грався в хитруна і дурня. Що це мені дасть?

— Владу.

Декамбре усміхнувся і знизав плечима.

— Можна продовжувати? — запитав він.

— Якщо бажаєте. Але, по правді, нащо воно мені все це здалося? Протягом трьох місяців я зачитував послання кадра, що переписував Біблію. Мені платили — я читав. Як це мене стосується?

— У моральному плані ці оголошення належать вам. І якщо я завтра піду до лягавих, то хотів би попередити вас про це. І найкраще було б, якби ви пішли разом зі мною.

Жос одразу вихилив свій кальвадос.

— Лягаві? Ви з'їхали з глузду, Декамбре! До чого тут узагалі лягаві? Зрештою, це ж не якась бойова тривога.

— Звідки вам знати?

Жос стримав слова, які готові були ось-ось зірватися з язика, через кімнату. Кімнату потрібно зберегти.

— Послухайте сюди, Декамбре, — мовив він, опанувавши себе. — У нас є тип, який, відповідно до вашої теорії, переписує старі тексти про чуму. Якийсь псих, скажімо, фанатик. Але якщо ми будемо звертатися до лягавих щоразу, коли якийсь пришелепкуватий розкриє рота, то в нас не буде навіть часу випити келиха.