Він чекав, сподівався на жінку, яка лишиться в нього і здійснить вчинок, протилежний вчинку Марі: відчинить двері і повільно пройде коридором до нього у жовтому костюмі, але все було марно. Жінки зоставалися з ним ненадовго, та й взагалі ці стосунки були непевними. Він навіть не сподівався на таку жінку, як Камілла, ні — її витончений профіль був настільки ніжним і чітким, що він запитував себе, чи то намалювати його треба, чи розцілувати. Він чекав на жінку, на звичайну собі жінку, хай навіть її тіло теж розтікалося донизу, як і його власне. Байдуже.

Данґлар бачив, як Адамберґ повернувся, а тоді безшумно зачинив двері до свого кабінету. Він же також зовсім не був красивим, і все ж вечірня зоря належала йому. Ні, тобто він усе ж таки був гарним, але якщо розглянути окремо кожну рису його обличчя, то привабливість, з точки зору логіки, була неможливою. Жодної правильності, жодної гармонії — нічого особливого. Він справляв абсолютно хаотичне враження, але цей хаос якимось чином виявлявся спокусливим, навіть розкішним. Особливо, якщо він загорався якоюсь ідеєю. Данґлар завжди вважав цю випадковість несправедливою. Його власне обличчя, як і Адамберґове, — таке саме довільне поєднання, але результат виявився жалюгідним. А ось Адамберґ, без жодного козиря в рукаві, примудрився зірвати джек-пот.

Але оскільки Данґлар ще з двох з половиною років любив читати й міркувати, заздрісним він не був. Ще й тому, що в нього були діти. А також тому, що попри хронічне роздратування, йому подобається цей тип — навіть його фізіономія: і великий ніс, і нахабна посмішка. Коли Адамберґ запропонував йому перейти разом з ним сюди, у кримінальний розшук, Данґлар ні миті не вагався. Безтурботність Адамберґа, яка, без сумніву, компенсовувала надмірно тривожну і часом вузьколобу діяльність його власного мозку, стала для нього практично необхідністю. Як і ящик з пивом, вона розслабляла.

Данґлар поглянув на зачинені двері. Адамберґ усе одно займеться цими четвірками, але спробує не дратувати свого заступника. Данґлар забрав руки від клавіатури і трохи стурбовано притулився спиною до стільця. Відучора він запитував себе, чи не став, бува, на хибний шлях. Бо ці перевернуті четвірки... Він їх уже десь бачив. Засинаючи у своєму порожньому ліжку, він дещо пригадав. Це трапилося дуже давно далеко за межами Парижа, ще коли він був звичайнісіньким юнаком, а не лягавим. Оскільки Данґлар не багато подорожував у своєму житті, він спробував відшукати сліди у своїй пам'яті, якщо, звісно, там лишилося щось, окрім стертого на три чверті спогаду.

Адамберґ зачинив двері, щоб зателефонувати у всі сорок з хвостиком комісаріатів Парижа, не відчуваючи на собі справедливого роздратування заступника. Данґлар висловився за митця-інтервенціоніста, але сам Адамберґ цю думку не поділяв. А отже, щоби провести розслідування в усіх округах Парижа, потрібно було ступити один крок — крок некорисний і нелогічний, який Адамберґ радше зробить сам. Ще зранку він зовсім не був певним щодо цього. За сніданком він знову погортав свій записник і, вибачившись перед Каміллою, подивився на четвірки так, наче збирався поставити все на кін. Він навіть поцікавився її думкою. «Це мило», — сказала вона. Однак Камілла, щойно прокинувшись, нічого не бачила, тому не відрізнила б поштового календаря від лику святого. Доказ того — вона мала сказати не: «Це мило», а «Це жахливо». Адамберґ м'яко відповів їй: «Ні, Камілло, це не дуже мило». І саме тієї миті, вимовляючи це заперечення, він нарешті зважився.

Адамберґ почувався трохи розмореним після недоспаної ночі, і тіло його огортала солодка млість. Тепер він набирав перший номер у списку.

Близько п'ятої вечора він завершив своє опитування. Прогулятися комісар виходив тільки раз, під час обіду. Камілла зателефонувала йому на мобільний, якраз коли він поїдав сандвіч на лавці. Ні, зовсім не для того, щоб тихим голосом поділитися враженнями про минулу ніч — це зовсім не в її стилі. Камілла економила слова — замість неї завжди говорило її тіло, а кому потрібно, той зрозуміє. А що саме зрозуміє — ніколи не можна знати напевно.

У своєму блокноті він написав: Жінка, Розум, Бажання — Камілла. Він перервався і перечитав цей рядок. Величні слова і водночас порожні. Однак, накладені на Каміллу, вони вивищувалися, наповнювалися сенсом. Він майже бачив, як вони надимають папір під собою. Добро — Камілла. Але надто складно було для нього написати слово Кохання. Ручка виводила літеру «К», потім завмирала на «о», надто схвильована, щоби продовжувати. Довгий час ця недомовленість бентежила його, і з часом він зміг, як сам гадав, докопатися до її суті. Він любив кохання. А ось проблеми, які кохання тягнуло за собою, не любив. Жити, не встаючи з ліжка, — спокуслива утопія, можлива максимум на два дні. А далі тягнувся цілий вир проблем, які народжуються з думки, що витає в повітрі, і закінчуються за товстими стінами, звідки коханню вже не втекти. Вигорівши, наче суха трава на протязі просто неба, воно закінчувало свій лет у чотирьох стінах на підлозі біля каміна. А для таких людей, як Адамберґ, усі ці наслідки кохання видавалися гнітючою пасткою. Він тікав від натяку на них, заздалегідь відчуваючи їх завбачливим нюхом здобичі, що відчуває свого хижака. Але часом йому здавалося, що Камілла у цих втечах завжди грала першу скрипку. З її регулярною відстороненістю, обережною чуттєвістю і черевиками, які завжди готові рушити далі. Однак Камілла завжди виконувала свою роль обережно, доброзичливіше і м'якше, ніж він сам. Важко було помітити той інстинкт, що штовхав її до втеч, та й небагато часу Адамберґ міркував над цим питанням. Знехотя Адамберґ визнавав, що він лінується думати про Каміллу. Часом він починав розмірковування, а тоді забував про них, захоплений іншими думками. Комісар стрибав з однієї ідеї на іншу, доки не складалася цілісна мозаїка образів, за якою виникала порожнеча.

Адамберґ, як завжди, тримав на колінах блокнот і дописував свою фразу. Під гуркіт дрилів, що дірявили стіни біля вікон, він поставив крапку після літери К. Камілла телефонувала йому не заради просто привітання, а для того, щоб розсудливо поговорити про четвірки, які Адамберґ зранку показував їй. Адамберґ підвівся і, перечепившись через будівельне сміття, пішов у кабінет Данґлара.

— Ваш каталог знайшовся? — поцікавився він.

Данґлар кивнув і вказав пальцем на екран, де на величезній швидкості пролітали збільшені відбитки пальців, схожі на міжгалактичні образи.

Адамберґ обійшов стіл і сів навпроти Данґлара.

— Скільки, на вашу думку, в Парижі розмальованих четвірками багатоповерхівок?

— Три, — відповів Данґлар.

Адамберґ підняв пальці на руках.

— Три плюс дев'ять буде дванадцять. А зважаючи на те, як мало людей повідомляють про подібні вибрики лягавим — якщо не брати до уваги особливо стривожених, байдужих і схиблених, яких у світі вистачає, — можна розраховувати як мінімум на тридцять будинків уже розмальованих нашим «інтервенціоністом».

— І знову ті самі четвірки? Однакова форма, колір?

— Ті самі.

— І знову лишилися чисті двері?

— Це нам і треба перевірити.

— Маєте намір зробити це?

— Гадаю, так.

Данґлар поклав руки на стегна.

— Я вже бачив такі четвірки, — сказав він.

— Камілла також.

Данґлар підняв брову.

— На сторінці якоїсь розгорнутої книги на столі, — відповів Адамберґ. — У приятеля подруги.

— Про що ця книга?

— Камілла не знає. Вона гадає, що це книга з історії, бо її власник — хатній робітник удень і медієвіст — увечері.

— А хіба зазвичай не навпаки?

— Зазвичай стосовно чого?

Данґлар схопив пляшку пива, що стояла на столі, і ковтнув з неї.

— А ви, де ви її бачили? — запитав Адамберґ.

— Уже не пам'ятаю. Це було давно.

— Якщо ці четвірки існують то там, то сям, отже, мови про вигадку й бути не може.