За чотири хвилини на перехресті Фелікса Фора юний Еллер-Девілль підняв руку — і біля тротуару зупинилося таксі. Адамберґ за тридцять метрів від нього заскочив у бежеву автівку.

— За таксі, — прошепотів він, м'яко зачиняючи дверцята.

— Зрозуміло, — відповіла лейтенант Віолет Ретанкур, велика масивна жінка, що грубо перервала його під час перших термінових зборів.

Біля неї Адамберґ упізнав молодого зеленоокого Есталера.

— Ретанкур, — представилася жінка.

— Есталер, — сказав юнак.

— Повільно їдьте за ним, без зайвих рухів, Ретанкур. Бережіть цього типа, як зіницю ока.

— Хто це?

— Другий чоловік, правнук Журно, юний володар. Це він збирається стратити одного мучителя в Труа, іншого — в Шательро, а Кевена Рубо — в Парижі, щойно ми його відпустимо.

— Покидьки, — сказала Ретанкур. — Не буду їх надто оплакувати.

— Але ж ми не можемо просто сидіти і дивитися, як їх душать, лейтенанте, — сказав Адамберґ.

— Чому б і ні? — поцікавилася Ретанкур.

— Повірте, вони не втечуть від покарання. Якщо не помиляюся, Журно-Еллер-Девіллі рухаються в напрямку зростання, від найменшого до найстрашнішого. Складається враження, що вони почали свої страти від найменш жорстоких членів банди, а завершать королем мерзотників. Тому що поступово ці «командос» зрозуміли, як Сільвен Мармо і Кевен Рубо, що їхня колишня жертва повернулася. Троє останніх знають про це, вичікують і помирають від страху. Це додатковий елемент помсти. Поверніть ліворуч, Ретанкур.

— Я бачила.

— Логічно, що останнім у списку мав би йти замовник тортур. Вочевидь, фізик-авіаконструктор, здатний збагнути перспективи Дамасового відкриття. Навряд чи їх тисячі в Труа чи Шательро. Я доручив це Данґлару. У нас є шанси знайти його.

— Лишається тільки дати юнакові привести нас до нього.

— Це ризиковано, Ретанкур, непевна гра. І якщо у нас є інші засоби, краще вдатися до них.

— Куди цей хлопець нас веде? Ми їдемо прямо на північ.

— Або до себе в готель, або в орендовану кімнату. Він отримав накази і їде спати. Він не поїде прямо на таксі в Труа або Шательро. Все, що нас цікавить сьогодні ввечері, — адреса його барлога. Але вже завтра він вирушить. Він має діяти якомога швидше.

— А сестра?

— Ми знаємо, де сестра, і стежимо за нею. Дамас повідомив їй усі деталі, щоб у разі чого вона могла передати їх молодшому братові. Що для них важливо, лейтенанте, то це закінчити справу. Бо з 1914 року Журно не знають поразок і не мають ніколи зазнати їх.

Есталер свиснув крізь зуби.

— Отже я, — сказав він. — Точно не Журно. Щодо цього я певен.

— І я точно не Журно, — сказав на те Адамберґ.

— Наближаємося до Північного вокзалу, — сказала Ретанкур. — А що, як він сяде на потяг прямо сьогодні ввечері?

— Уже надто пізно. У нього з собою навіть сумки нема.

— Він може подорожувати без нічого.

— А чорна фарба, лейтенанте? Відмички? Блошині конверти? Сльозогінний газ? Зашморг? Деревне вугілля? Він же не може покласти це все в задню кишеню.

— А це означає, що молодший братик кумекає у зламуванні квартир.

— Точно. Якщо він не виманює жертв на вулицю, як Віяра і Клерка.

— Не все так просто, — відказав Есталер. — Якщо всі жертви напоготові. А, на вашу думку, саме так і є.

— А сестра? — запитала Ретанкур. — Дівчині набагато простіше виманити чоловіка на вулицю. Вона гарненька?

— Так. Але я гадаю, що Марі-Бель лише отримує інформацію і надає її. Я не певен, чи знає вона все. Вона наївна і дуже балакуча, тому, ймовірно, Дамас не довіряє їй або захищає її.

— Тобто чоловіча справа? — доволі різко уточнила Ретанкур. — Справа для суперменів?

— В тому-то і вся проблема. Гальмуйте, Ретанкур. Вимкніть фари.

Таксист висадив юнака біля каналу Сан-Мартен на безлюдному відрізку набережної Жеммап.

— М'яко кажучи, дуже спокійний куточок, — пробурмотів Адамберґ.

— Перш ніж піти до себе, він чекає, доки таксі поїде, — прокоментувала Ретанкур. — Обережний супермен. Гадаю, він не дав точної адреси. Він піде пішки.

— Їдьте далі з вимкненими фарами, лейтенанте, — сказав Адамберґ, коли юнак знову рушив. — їдьте. Стоп.

— Чорт забирай, бачу, — сказала Ретанкур.

Есталер кинув вражений погляд на Віолет Ретанкур. Дідько, ніхто не каже «чорт забирай» керівнику групи.

— Даруйте, — пробурмотіла Ретанкур. — Вирвалося. Я просто і сама побачила. Я добре бачу в темряві. Юнак не рухається, він чекає біля каналу. Що він там видивляється? Заснув чи що?

Кілька секунд Адамберґ роздивлявся місцину, схилившись між двома лейтенантами.

— Я вийду, — сказав він. — Підійду трішки ближче, сховаюся за рекламним щитом.

— За тим із чашкою кави? — запитала Ретанкур. — І померти від задоволення? Не дуже підбадьорливе гасло.

— У вас і справді хороший зір, лейтенанте.

— Усе видивлюся, коли захочу. Можу вам навіть сказати, що навколо багато гравію. Тому наробите галасу. Супермен закурив. Гадаю, він чекає на когось.

— Або пішов прогулятися, або думає. Розташуйтеся обидва за сорок кроків від мене.

Адамберґ мовчки вийшов з машини і наблизився до тонкого силуету, що стояв край води. За тридцять метрів комісар зняв черевики, пішов по гравію і сховався за «Померти від задоволення».

У темряві було погано видно канал. Адамберґ підвів голову і побачив, що три найближчі ліхтарі — розбиті.

Можливо, юнак не вийшов прогулятися. Він кинув цигарку у воду, а тоді клацнув пальцями спершу однієї, потім другої руки, оглядаючи набережну ліворуч від себе. Адамберґ зиркнув у тому ж самому напрямку. Здалеку наближалася висока худа тінь. Чоловік, старигань, який придивлявся, куди він ставить ноги. Четвертий Журно? Дядько? Двоюрідний дідусь?

Порівнявшись із юнаком, старий нерішуче зупинився у темряві.

— Це ви? — запитав він.

У відповідь він отримав удар у щелепу і в сонячне сплетіння, а тоді впав, як картковий будиночок. Адамберґ бігом перетнув відстань, яка відділяла його від набережної, доки юнак скидав нерухоме тіло в канал.

Він обернувся на звук Адамберґових кроків і притьмом кинувся тікати.

— Есталере! За ним! — закричав Адамберґ, перш ніж стрибнути прямо в канал, де пливло на животі тіло старого. Адамберґ швиденько витягнув його на берег, де Есталер уже простягав руку.

— Чорт забирай, Есталере! — кричав Адамберґ. — Хлопець! Хапайте хлопця!

— Ретанкур побігла, — пояснив Есталер так, ніби він спустив собак.

Він допоміг Адамберґу вилізти на набережну й підняти важке слизьке тіло.

— Рот у рот, — наказав Адамберґ і побіг набережною.

Удалині він бачив силует швидкого, як лань, юнака. За ним гналася важка тінь Ретанкур, незграбна, наче цистерна, що мчала за чайкою. Потім велика тінь скоротила розрив і навіть наблизилася до своєї здобичі. Вражений Адамберґ сповільнив крок.

За двадцять кроків по тому він почув глухий шум і крик болю. А потім ніхто більше нікуди не біг.

— Ретанкур? — гукнув він.

— Не поспішайте, — відповів гучний жіночий голос. — Я міцно тримаю його.

Дві хвилини по тому Адамберґ побачив, що лейтенант Ретанкур зручно вмостилася на грудях у втікача, здушуючи йому боки. Юнак ледве дихав, вигинаючись і намагаючись вирватися з-під туші, яка придавила його. Ретанкур навіть не завдавала собі клопоту витягнути пістолет.

— А ви швидко бігаєте, лейтенанте. Ніколи б по вас не сказав.

— Тому що в мене велика дупа?

— Ні, — збрехав Адамберґ.

— Ви помиляєтеся. Вона мене гальмує.

— Не дуже.

— Скажімо, у мене є енергія, — відповіла Ретанкур. — Я перетворюю її на що хочу.

— Наприклад?

— Наприклад, зараз я тисну.

— У вас є ліхтарик? Мій потонув.

Ретанкур простягла йому ліхтарик, і Адамберґ підсвітив обличчя свого в'язня. Потім він одягнув на нього «браслет», заклацнувши другий кінець на зап'ясті Ретанкур. Тобто до дерева.

— Юний нащадку Журно, — сказав він. — Помста закінчується саме тут, на набережній Жеммап.