Камілла одразу ж випила половину.

— Усе кепсько, Адріане, — видихнула вона, відставляючи пляшку.

— Адамберґ?

— Так. Погано ми з ним почали.

Камілла допила своє пиво. Данґлар знав, як це: коли ти плачеш, необхідно відновлювати кількість рідини, що випарувалася. Він нахилився до підніжжя крісла, де стояв недавно початий ящик, і приготував другу пляшку, яку підсунув до Камілли низьким гладеньким столиком, як підсовують першу шашку на початку гри.

— Існують різні поля, Адріане, — сказала Камілла, простягаючи руку за пляшкою. — Свої, які ти доглядаєш, і інші, на які ходиш гуляти. Багато на що там можна натрапити — люцерну, ріпак, льон, пшеницю, а бувають ще поля під паром[31] чи порослі кропивою. Я ніколи не підходжу до кропиви, Адріане, ніколи не рву її. Розумієш, вона не для мене, як і все решта.

Камілла опустила руку і всміхнулася.

— Але раптом ти випадково оступаєшся вбік, і вона обпікає тебе, хоч ти цього й не хочеш.

— Тобі боляче?

— Нічого, минеться.

Вона взяла другу пляшку і добряче ковтнула — значно повільніше. Данґлар за нею спостерігав. Камілла була дуже схожою на свою матір, Королеву Матільду. Від неї вона успадкувала квадратну щелепу, тонку шию і трішки зігнутий ніс. Але в Камілли була дуже світла шкіра і досі дитячі вуста, які відрізнялися від переможної усмішки Матільди. Вони з хвильку помовчали, і Камілла допила другу пляшку.

— Ти кохаєш його? — запитав Данґлар.

Камілла поклала руки на коліна і зосереджено роздивлялася зелену пляшечку, що стояла на низькому столику.

— Це надто небезпечно, — м'яко відповіла вона, похитавши головою.

— Знаєш, Камілло, того дня, коли Бог створював Адамберґа, у нього була дуже важка ніч.

— Ні, — відповіла Камілла, підводячи очі, — я не знала цього.

— Саме так. Мало того, що Він погано спав, Йому ще й глини забракло. Тоді Він легковажно постукав у двері до свого Колеги, щоб позичити у нього трохи матеріалу.

— Хочеш сказати... Колеги знизу?

— Звісно. А той дуже зрадів несподіваній можливості і швиденько знайшов для Бога все необхідне. Ну а Бог, змучений ніччю без сну, все необдумано перемішав. З цього тіста він і зліпив Адамберґа. Це був дуже особливий день.

— Я була не в курсі.

— Про це пишуть у всіх хороших книгах, — усміхаючись, відповів Данґлар.

— І що з того? Що дав Бог Жану-Батісту?

— Він дав йому інтуїцію, м'якість, красу і гнучкість.

— А що дав Диявол?

— Байдужість, м'якість, красу і гнучкість.

— Лайно.

— Правильно кажеш. Але ми ніколи не дізнаємося, в яких пропорціях Бог поєднав це все. Це одна з найбільших загадок сучасної теології.

— Не хочу в цьому порпатися, Адріане.

— І правильно, Камілло, бо відомо напевне, що коли Бог створював тебе, він проспав без задніх ніг сімнадцять годин, тому був у бездоганній формі. І цілий день він витворював тебе старанними благословенними руками.

Камілла всміхнулася.

— А як щодо тебе самого, Адріане? Яким був Бог, коли ліпив тебе?

— Увесь вечір напередодні він зі своїми друзяками Рафаїлом, Михаїлом та Гавриїлом жлуктив щось міцне. То не дуже відома історія.

— Могло ж вийти щось дивовижне.

— Ні, у нього тремтіли руки. Саме тому мої обриси такі нечіткі, розмиті й незрозумілі.

— Усе пояснюється.

— Так, бачиш, як просто.

— Я піду трішки прогуляюся, Адріане.

— Ти певна щодо цього?

— Маєш кращу ідею?

— Натисни на нього.

— Я не люблю тиснути на людей, у них від того лишаються шрами.

— Маєш рацію. На мене також одного разу натиснули.

Камілла похитала головою.

— Мені потрібна твоя допомога. Зателефонуй мені завтра, коли він буде у відділку. Я зможу зайти до себе і скласти рюкзак.

Камілла схопила третю пляшку й добряче приклалася до неї.

— Куди ти підеш?

— Гадки не маю. Знаєш хороше місце?

Данґлар указав на своє чоло.

— Ну звісно, — всміхнувшись, відповіла Камілла. — Але ти старий філософ, а мені бракує твоєї мудрості. Адріане?

— Так?

— Що мені з цим робити?

Камілла простягнула до нього руку й показала клубочок хутра. Він насправді виявився кошеням.

— Він увесь вечір ішов за мною. Гадаю, хотів мені допомогти. Він такий маленький, але сміливий і дуже гордий. Не можу взяти його з собою, він же такий тендітний.

— Хочеш, щоб я подбав про котика?

Данґлар узяв кошеня за шкірку, оглянув його і розгублено поставив на підлогу.

— Краще б ти лишилася, — сказав Данґлар. — Він сумуватиме за тобою.

— Котик?

— Адамберґ.

Камілла допила третю пляшку і беззвучно поставила її на стіл.

— Ні, — сказала вона. — Він зовсім не тендітний.

Данґлар не намагався переконати Каміллу. Після трагедії ніколи не завадить податися в мандри. Він подбає про кошеня, бо воно буде для нього таким самим добрим і гарненьким спогадом, як і сама Камілла, але, звісно ж, не таким розкішним.

— Де ти збираєшся спати? — запитав він.

Камілла знизала плечима.

— Тут, — вирішив Данґлар. — Я розкладу для тебе цей диван.

— Не завдавай собі клопоту, Адріане. Я просто ляжу зверху, бо спатиму в черевиках.

— Навіщо? Тобі ж буде погано.

— Це не має значення. Відтепер я спатиму взутою.

— Але ж вони брудні, — сказав Данґлар.

— Краще бути насторожі, аніж чистою.

— А ти знаєш, Камілло, що пишномовство ще нікого не врятувало?

— Так, я знаю. Це якась ідіотська частина моєї натури штовхає мене до пишномовства. Або ж бідномовства.

— Ні пишномовство, ні бідномовство, ні просто розмови з самим собою не допоможуть.

— А що ж узагалі допоможе? — запитала Камілла, знімаючи черевики.

— Роздуми.

— Гаразд, — сказала вона. — Потрібно буде собі придбати.

Камілла випросталася на дивані, лігши на спину із розплющеними очима. Данґлар пішов у ванну і повернувся зі змоченим холодною водою рушником.

— Поклади це на повіки, зійдуть набряки.

— Адріане, а коли Бог закінчив ліпити Жана-Батіста, чи лишилося в нього хоч трохи тіста?

— Трохи.

— І що ж Він з ним зробив?

— Кілька складних штук на кшталт шкіряних підошов. Вони надзвичайно зручні для носіння, але ковзаються на схилах і коли йде дощ. І тільки нещодавно Людині вдалося подолати цю тисячолітню проблему, приклеївши до підошов гуму.

— Але ж не можна приклеїти гуму до Жана-Батіста.

— Щоб не ковзався? Ні, не можна.

— А що ще, Адріане?

— Знаєш, у Нього не лишалося надто багато тіста.

— Що іще?

— Кульки.

— Ось бачиш, кульки — це справді класно.

Камілла заснула. Данґлар зачекав ще півгодини, щоб забрати холодний компрес з її очей і вимкнути світло. Він дивився крізь морок на молоду жінку. Він би віддав усе випите за десять місяців пиво за можливість доторкнутися до неї, коли Адамберґ забував її поцілувати. Він піймав кошеня, підняв до обличчя і зазирнув котику у вічі.

— Усі ці неприємні випадковості — це тупо, — сказав він кошеняті. — Це завжди дуже тупо. А ми з тобою будемо тепер жити разом. Чекатимемо, доки вона повернеться, якщо таке взагалі буде. Що скажеш, пухнастику?

Перш ніж лягти спати, Данґлар зупинився біля телефона і завагався, чи не попередити Адамберґа. Зрадити Каміллу або зрадити Адамберґа. Він довго міркував про темні двері цієї альтернативи.

Доки Адамберґ поспіхом одягався, щоб побігти за Каміллою, дівчина ставила йому цілу низку запитань — відколи він її знає, чому не розповідав про неї, чи він з нею спав, чи кохав її, про що він думає, чому біжить за нею, коли повернеться, чому не залишиться, вона не хотіла бути сама. В Адамберґа від них паморочилася голова, тому він на жодне не зміг відповісти. Він залишив дівчину в квартирі, знаючи, що вона нікуди не подінеться, доки він повернеться, і все одно ставитиме свої запитання. Випадок з Каміллою був набагато складнішим, бо Камілла не боялася самотності. Вона настільки не боялася її, що, зіткнувшись з найдрібнішими проблемами, знову зривалася в нову подорож.