«Але тут попрацював не Воррен Гойт. Його надійно замкнули в такому місці, з якого він не може вирватися. Я точно знаю, адже сама запроторила туди цю падлюку».

— У «Бостон Ґлоуб» не оминули жодної фізіологічної подробиці, — сказав Корсак. — Ваш убивця засвітився навіть на сторінках «Нью-Йорк Таймс». А тепер хтось відтворює його дії.

— Ні, він працює по-іншому. Він зробив таке, чого ніколи не робив Гойт. Витягнув це подружжя зі спальні до іншої кімнати. Посадив чоловіка на підлогу й перерізав йому горлянку. Схоже на страту або елемент ритуалу. І ще жінка. Він убиває чоловіка, але що він робить з його дружиною?

Ріццолі замовкла, пригадавши скалку порцеляни на підлозі. Розбита чашка. Її раптом скувало холодом від здогадки.

Вона мовчки вийшла зі спальні й повернулася до вітальні. Подивилася на стіну, біля якої сидів доктор Їґер, потім на підлогу, а тоді почала ходити кімнатою, описуючи щоразу більші кола і вивчаючи краплі крові на дерев’яній поверхні.

— Ріццолі?

Вона повернулася до вікна і примружилася від сонця.

— Тут надто багато світла і скла, — відповіла вона. — Ми не можемо все як слід оглянути. Доведеться повернутися ввечері.

— Думаєте застосувати ультрафіолет?

— Інакше ми не побачимо.

— Чого не побачимо?

Ріццолі стала спиною до стіни.

— Доктор Їґер помирав, сидячи он там. Наш невідомий убивця витягнув його зі спальні, посадив біля стінки, так щоб він дивився на середину кімнати.

— Ну, так.

— Навіщо він його тут посадив? Навіщо увесь цей клопіт перед тим, як убити жертву? Мала бути причина.

— Яка причина?

— Убивця посадив Їґера тут, щоб він на щось дивився. Щоб бачив, що відбувається в цій кімнаті.

На обличчі Корсака промайнув страх — він нарешті зрозумів. І подивився на стіну, біля якої сидів доктор Їґер — глядач у театрі жаху.

— Господи, — мовив він. — Місіс Їґер.

Ріццолі купила піцу в магазині готових страв і відкопала на дні холодильника древній жмуток салату. Вона повідривала коричневі листочки і дісталася до тих, які умовно можна було назвати їстівними. Цей зів’ялий неапетитний салат вона їла з почуття обов’язку, а не для задоволення. Ріццолі не мала часу на задоволення і їла лише для того, щоб підживитися, — на неї чекала вечірня робота, якої хотілося уникнути.

Трохи пожувавши, вона відштовхнула тарілку й подивилася на яскраво-червоні плями томатного соусу. «Кошмари наздоганяють, — подумала вона. — Ти вважаєш себе захищеною, достатньо сильною і відстороненою, щоб жити з кошмарами. Ти вмієш грати роль і дурити всіх. Але ці обличчя лишаються з тобою. Очі мертвих».

Ґейл Їґер теж серед них?

Ріццолі подивилася на свої руки — обидві долоні були позначені однаковими шрамами, схожими на загоєні сліди від розп’яття. Коли ставало вогко й холодно, у неї боліли руки — жорстоке нагадування про те, що Воррен Гойт заподіяв їй рік тому, проткнувши долоні скальпелями. Вона тоді думала, що настав її останній день. І тепер боліли старі рани, але вона не могла звинувачувати в цьому погоду. Ні, біль повернувся від того, що вона бачила сьогодні в Ньютоні. Акуратно складена сорочка. Кров, яка фонтаном линула на стіну. То була кімната, в якій навіть повітря обважніло від страху, і Ріццолі відчувала, що Воррен Гойт десь поруч.

Нісенітниця, авжеж. Гойт сидів у в’язниці — там йому і місце. Але її скували холодом спогади про той будинок у Ньютоні — почуття жаху було надто знайомим.

Ріццолі хотіла була зв’язатися із Томасом Муром — вони разом працювали над справою Гойта. Він усе знав у таких само подробицях, що й вона, і розумів, яку міцну павутину страху розкинув Хірург навколо них усіх. Але після одруження Мура їхні з Ріццолі шляхи розійшлися. Їх зробило чужими якраз віднайдене Муром щастя. Щасливі люди самодостатні, вони дихають іншим повітрям і підкоряються іншим законам тяжіння. Якщо Мур і не усвідомлював цієї зміни, Ріццолі відчувала її, і втрата їй далася нелегко, хоч вона й картала себе за те, що заздрить його щастю. А ще їй було соромно за ревнощі до жінки, яка вкрала серце Мура. Кілька днів тому вона отримала поштівку з Лондона — там Мур із Кетрін зупинилися. Прості й короткі слова привітання, нашкрябані на звороті поштівки з музею «Скотланд-Ярду», просто щоб Ріццолі знала: подружжя задоволене відпочинком, у їхньому світі все добре. Згадавши це сповнене оптимізму привітання, Ріццолі подумала, що не повинна тривожити Мура, нагадуючи йому про Хірурга. Вона просто не могла знову привести тінь Воррена Гойта в їхнє життя.

Сидячи за столом, вона прислухалася до вуличного шуму, який підкреслював абсолютну тишу в її квартирі. Озирнулася на вітальню, обставлену лише найнеобхіднішими меблями, на голі стіни, які так і не прикрасила жодною картиною. Єдиною оздобою — якщо тут пасувало це слово — була карта міста, пришпилена до коркової дошки над столом. Минулого літа Ріццолі натикала на цю карту кольорових кнопок, позначаючи, де пройшов Хірург. Вона так жадала визнання, так хотіла, щоб колеги прийняли її як рівну, що жила й дихала полюванням. І навіть удома їла під похмурою картою маршрутів убивці.

Тепер ці кнопки зникли, але карта лишилася, чекаючи на переміщення іншого вбивці. «Цікаво, що це говорить про мене?» — подумала Ріццолі. Хтось міг би пожаліти її, адже вона, проживши два роки в цій квартирі, спромоглася оздобити її лише оцією картою Бостона.

«Мій ритм життя.

Мій світ».

Коли о дев’ятій десять вечора Ріццолі зупинила машину перед будинком Їґера, всередині не світилося. Вона приїхала першою. Потрапити до будинку не могла, тому просто сиділа в машині, опустивши вікна, щоб трохи подихати свіжим повітрям, і чекала на інших. Будинок стояв у тихому глухому куті, і в сусідів по обидва боки світла теж не було. Це мало спрацювати на них: додаткове світло могло б завадити роботі. Але зараз, сидячи на самоті й чекаючи, поки приїдуть інші, Ріццолі сумувала за яскравими вогнями і людським товариством. Темні вікна будинку дивилися на неї, як скляні очі трупа. Навколо роїлися незліченні тіні, і жодна з них не здавалася невинною. Вона дістала пістолет, зняла із запобіжника і поклала собі на коліно — аж тоді їй стало спокійніше.

У дзеркалі заднього виду побачила фари і зітхнула з полегшенням: приїхав фургон експерта-криміналіста. Ріццолі прибрала зброю.

З фургона вийшов молодий широкоплечий чоловік і попрямував до її авто. Коли він нахилився до вікна, блиснула золота сережка у вусі.

— Привіт, Ріццолі.

— Привіт, Міку. Дякую, що знайшов час.

— Гарний райончик.

— Ти ще будинок не бачив.

Засвітилися ще одні фари — приїхав Корсак.

— Уся банда тут, — сказала Ріццолі. — До роботи.

Корсак і Мік не були знайомі. Коли Ріццолі представила їх одне одному в тьмяному світлі, яке падало з фургона, вона помітила, як Корсак витріщився на сережку і як вагався, перш ніж простягнути Мікові руку. Вона майже чула, які думки крутяться в голові у Корсака: «Качок із сережкою. Напевно, ґей».

Мік почав діставати обладнання.

— Я привіз новий «Міні Краймскоп 400»[2], — сказав він, — із дуговою потужністю чотириста ватів. Він утричі яскравіший за стару лампу від «Дженерал Електрик». Ми ще ніколи не працювали з таким сильним джерелом світла. Тут лампа навіть потужніша за 500-ватну ксенонову. — Він глянув на Корсака. — Допоможете занести?

І перш ніж Корсак здобувся на відповідь, Мік тицьнув йому в руки алюмінієвий футляр для фотоапарата і продовжив діставати обладнання з фургона. Корсак стояв там із футляром у руках, немовби не вірячи в те, що відбувається, а тоді роздратовано поплентався до будинку.

Коли Ріццолі й Мік підійшли до вхідних дверей із упакованим «Краймскопом», кабелями й захисними окулярами, Корсак уже ввімкнув світло і навстіж розчинив двері. Натягнувши бахіли, вони увійшли.

Як і Ріццолі раніше, Мік зупинився на порозі й захоплено подивився на високі круті сходи.