— Для другого дослідження я змінила площину зображення. Цей результат характеризує поверхню волокна, а не серцевину.

— То поверхня і серцевина різні?

— Так.

— Отже, йдеться про переплетіння двох різних волокон?

— Ні. Це одне й те саме волокно. Але на поверхні його піддали обробці. Саме це вдалося побачити за допомогою ППВ. Маємо зміну хімічного складу поверхні. Я провела хроматографію. Здається, було застосовано силікон. До висушеної готової тканини додали силіконовий каучук.

— Навіщо?

— Точно не знаю. Щоб зробити тканину водонепроникною чи зміцнити її? Процедура не з дешевих. Думаю, у цієї тканини якась дуже специфічна сфера використання, от тільки я не знаю, яка саме.

Ріццолі відкинулася на спинку стільця.

— Знайдемо цю тканину — і знайдемо вбивцю, — сказала вона.

— Так. На відміну від темно-синього килима, це унікальна тканина.

Рушники з ініціалами Анджели Ріццолі були розкинуті по журнальному столику, щоб усі гості бачили. Літери «А» і «Р» перепліталися у вигадливому орнаменті. Джейн обрала персиковий — улюблений мамин колір — і доплатила за розкішну подарункову упаковку зі стрічками абрикосового кольору і букетиком шовкових квітів. Вона замовила доставку компанією «Федерал Експрес», адже в її мами ці білі фургони з червоними й синіми літерами асоціювалися із сюрпризами і щасливими подіями.

А святкування п’ятдесят дев’ятого дня народження Анджели Ріццолі мало вважатися щасливою подією. У родині Ріццолі дням народження надавали дуже великого значення. Щороку в грудні, коли Анджела купувала новий календар, вона перш за все пробігала по сторінках, відмічаючи дні народження всіх рідних. Не привітати когось із близьких було б серйозною провиною. А нехтування маминим днем народження взагалі вважалося гріхом, і Джейн завжди дбала про те, щоб з нею такого не сталося. Саме вона купила морозива, прикрасила будинок і розіслала запрошення десятку сусідів, які сьогодні зібралися у вітальні. А зараз Ріццолі нарізала торт і роздавала гостям паперові тарілочки. Вона, як завжди, все робила правильно, але цього року свято пішло шкереберть. А все через Френкі.

— Щось не так, — сказала Анджела.

Сидячи на канапі зі своїм чоловіком і молодшим сином Майклом, вона безрадісно дивилася на подарунки, розкладені на журнальному столику. Усієї цієї гігієнічної пудри і «бомбочок» для ванни їй мало вистачити на десять років, щоб добре пахнути.

— Може, він захворів. Може, зазнав аварії, а мене ще не повідомили.

— Ма, з Френкі все гаразд, — мовила Джейн.

— Так, — устряв Майкл. — Можливо, його кудись відправили… На цей… Як воно називається? Оці ігри у війну?

— Маневри, — сказала Джейн.

— Так, маневри якісь. А може, взагалі відправили кудись за межі країни. У якесь місце, про яке він не має права розповідати. І зателефонувати звідти не може.

— Майку, він сержант-інструктор, а не Рембо.

— Навіть Рембо надіслав би мамі листівку на день народження, — прогарчав Френк-старший.

Гості раптом заметушилися, шукаючи собі прикриття. Усі почали їсти торт. Наступні кілька секунд вони зосереджено жували.

Ґрейсі Камінскі, найближча сусідка родини Ріццолі, сміливо порушила тишу:

— Анджело, це дуже смачний торт! Хто його випікав?

— Я, — відповіла Анджела, — сама. Ви лишень уявіть: мені самій на власний день народження доводиться пекти собі торт! Але так уже повелося в цій родині.

Джейн зашарілася, ніби їй дали ляпаса. Усе через Френкі. Насправді матір розлютилася на нього, але огидні сплески поганого настрою, як завжди, мала терпіти Джейн.

Вона примирливо сказала:

— Ма, я пропонувала принести торт.

— З кондитерської, — знизала плечима Анджела.

— Я не мала часу спекти сама.

Це була правда, але Боже мій, навіщо вона це сказала! Щойно вимовивши ці слова, Джейн зрозуміла, що мала б мовчати. Вона побачила, як її брат Майк зіщулився на дивані, а батько побуряковів, стримуючи гнів.

— Не мала часу, — повторила Анджела.

— У мене б усе одно вийшло казна-що, а не торт, — безпорадно розсміялася Джейн.

— Не мала часу, — знову повторила Анджела.

— Ма, хочеш морозива? Чому б не…

— Якщо вже ти така зайнята, мабуть, я маю впасти на коліна і подякувати, що ти взагалі завітала на день народження своєї матері!

Дочка промовчала. Вона стояла непорушно, уся червона, і відчайдушно намагалася стримати сльози. Гості знову заходилися гарячково поїдати торт. Ніхто не насмілювався дивитися на інших.

Задзвонив телефон. Усі заклякли.

Нарешті Френк-старший відповів.

— Твоя матір тут, — сказав він і передав слухавку Анджелі.

— Господи, Френкі, чого ти так довго не телефонував?

Джейн полегшено зітхнула й почала прибирати паперові тарілочки й пластикові виделки.

— Який подарунок? — перепитала матір. — Я нічого не отримувала.

Джейн здригнулася. «Ні, Френкі. Не намагайся виставити мене винною».

Наступної миті весь гнів зник з голосу матері, мов під дією чарів.

— Френкі, любий, я розумію. Розумію. Морська піхота — це справжнє пекло.

Похитуючи головою, Джейн попрямувала до кухні, аж тут її покликала матір:

— Він хоче поговорити з тобою.

— Зі мною?

— Так він сказав.

Джейн взяла слухавку.

— Привіт, Френкі.

— Джейн, якого хріна? — огризнувся брат.

— Прошу?

— Ти знаєш, про що я.

Вона одразу ж вийшла з вітальні в кухню й зачинала за собою двері.

— Я попросив тебе про одну, блін, послугу.

— Ти про подарунок?

— Я телефоную привітати її з днем народження, а вона визвіряється.

— А ти на що очікував?

— Думаєш, ти така крута, що підставила мене?

— Ти сам себе підставив. Але, здається, знову викрутився.

— І тебе це бісить?

— Мені взагалі-то все одно, Френкі. Це ваші з мамою справи.

— Так, але ти завжди нишпориш у мене за спиною і все робиш, щоб спаскудити наші стосунки. Ти навіть не підписала свій довбаний подарунок моїм довбаним іменем!

— Мій подарунок давно вже доставили.

— І тобі було дуже важко просто піти й купити якусь дрібничку типу від мене?

— Так, дуже важко. Я живу не для того, щоб твій зад підтирати. Я працюю по вісімнадцять годин на добу.

— А, звісно. Я весь час лише це від тебе й чую. «Я така біднесенька і малесенька, так багато працюю, сплю лише п’ятнадцять хвилиночок темної ніченьки…»

— Крім того, ти мені ще за минулий подарунок не заплатив.

— Та заплатив я.

— Ні. А мене й досі тіпає, коли мама говорить про «цю симпатичну лампу, яку подарував мені Френкі».

— То це все через гроші?

У неї на поясі завібрував пейджер. Вона глянула на визначник номера.

— Чхати мені на гроші. Це через твою поведінку. Ти навіть не докладаєш зусиль, щоб викручуватися, але тобі це все одно вдається.

— Знову граєш у гру «я малесенький біднесенький шматочок лайна»?

— Френкі, бувай.

— Передай мені маму.

— Спочатку я маю відповісти на пейджер. Передзвони за хвилину.

— Та що ти собі думаєш?! Чого я маю знову платити за…

Ріццолі повісила слухавку. Трохи почекала, щоб заспокоїтися, а тоді набрала номер, який висвітився на визначнику пейджера.

Відповів Даррен Кроу.

Вона не мала настрою розмовляти зі ще одним неприємним типом, тому сказала різко:

— Ріццолі. Ви надсилали мені повідомлення на пейджер.

— Господи! Вам би піґулочок якихось від ПМС. От «Мідол», наприклад…

— Що ви хотіли?

— Ми зі Сліпером у Бікон-Гіллі. Прибули десь півгодини тому.

Ріццолі почула сміх із маминої вітальні й озирнулася на зачинені двері кухні. Уявила собі, яка буде сцена, якщо вона піде з цього дня народження.

— Вам точно буде цікаво, — сказав Кроу.

— Чому?

— Побачите, коли приїдете. Записуйте адресу.

Стоячи на ґанку, Ріццолі вловила запах смерті, який долинав крізь прочинені двері. Їй не хотілося заходити всередину. Вона й так знала, що на неї там чекає, і воліла б постояти кілька секунд, щоб підготуватися до випробування, але двері їй відчинив Даррен Кроу. Тепер він дивився на неї. Нічого не залишалося, окрім як узяти рукавички й бахіли і почати роботу.