— Мені подобається запах крові. — Гойт помовчав. — О, здається, я спантеличив вас.

— Далі. Розкажіть мені про кров, будь ласка.

— Як ви знаєте, я працював із кров’ю.

— Так, знаю. Ви працювали в лабораторії.

— Люди думають, що кров — це просто червона рідина, яка циркулює по жилах. Щось на кшталт мастила. Однак насправді кров завжди особлива і складна. У кожної людини вона унікальна. І так само унікальним є кожне вбивство. Не існує одного стандартизованого опису.

— Однак усі вбивства давали вам задоволення?

— Деякі — більше порівняно з іншими.

— Розкажіть мені про вбивство, яке вам особливо запам’яталося. Яке для вас має особливе значення. Є таке?

— Про одне з них я постійно думаю, — кивнув він.

— Ви думаєте про нього більше, ніж про інші?

— Так. Мої думки зайняті ним.

— Чому?

— Бо я його не завершив. Бо я не зміг ним насолодитися. Це все одно що шкоринка, яку ви не можете зірвати з ранки.

— Доволі буденний опис.

— Невже? Часом буденна шкоринка на ранці поглинає вашу увагу. Шкіра під нею свербить. Один із видів тортур — це коли лоскітно ногам. Спочатку — ніби нічого. Але якщо так триває без упину, днями, тоді це найжорстокіша з тортур. Гадаю, у своїх листах я згадував, що трохи знаю про історію людської жорстокості. Про мистецтво завдавати болю.

— Так. Ви писали про свої… е-е-е… зацікавлення.

— Кати вже протягом багатьох століть знають, що найменший дискомфорт може стати нестерпним, якщо триває довго.

— І оця подряпинка стала для вас нестерпною?

— Вона не дає мені спати вночі. Я думаю про те, що могло бути. Про задоволення, якого я позбавлений. Протягом усього життя я ретельно доводив до кінця все розпочате. І тому ця незавершена справа мене бентежить. Я думаю про неї весь час. Ці картини постійно в мене в голові.

— Опишіть їх. Що ви бачите, що відчуваєте?

— Я бачу її. Вона інша, геть не така, як усі.

— Чим вона відрізняється?

— Вона відчуває ненависть до мене.

— А інші не відчували?

— Інші були голі й налякані. Переможені. Але ця й далі бореться. Я відчуваю це, коли торкаюся її. У неї шкіра наелектризована люттю, хоча вона знає, що я її здолав.

Гойт нахилився вперед, немовби збираючись поділитися найінтимнішими думками. Він дивився вже не на доктора О’Доннел, а в об’єктив, ніби бачив по той бік Ріццолі і спрямовував свій погляд безпосередньо на неї.

— Я відчуваю її гнів, — сказав він. — Її лють проймає мене від самого лише дотику до її шкіри. Вона — ніби розпечений добіла метал. Рідке розплавлене залізо. Чиста енергія. Я ніколи ще не почувався таким могутнім. І хочу знову відчути себе таким.

— Це збуджує вас?

— Так. Я думаю про її шию. Дуже витончену. Так, у неї гарна біла шия.

— Про що ще ви думаєте?

— Я думаю про те, щоб зірвати з неї одяг. Про те, які пружні в неї груди. І живіт. Гарний, плаский живіт…

— Отже, ваші фантазії про доктора Корделл мають сексуальний характер?

Гойт замовк і кліпнув очима, ніби його розбудили.

— Про доктора Корделл?

— Ми ж про неї говоримо, правда? Про жертву, яку вам так і не вдалося вбити, про Кетрін Корделл?

— О, так. Про неї я теж думаю. Але зараз я говорив не про неї.

— Про кого ж?

— Про іншу. — Він подивився в об’єктив так уважно, що Ріццолі відчула на собі його пекучий погляд. — Про жінку-поліцейського.

— Ту, яка знайшла вас? Це про неї ви фантазуєте?

— Так. Її звати Джейн Ріццолі.

Дін підвівся і зупинив відеозапис. Екран згас. Останні слова Воррена Гойта висіли нескінченним відлунням посеред тиші. У його фантазіях з неї здирали одяг, позбавляли її гідності і зводили до комплекту оголених частин тіла. Шия, груди і живіт. «Дін теж мене такою побачив? — запитала в себе вона. — Адже тепер він почув про еротичні фантазії Гойта».

Дін обернувся до неї. Ріццолі завжди важко було інтерпретувати вираз його обличчя, але тієї миті вона безпомилково прочитала в його очах гнів.

— Ви розумієте, правда? — почав він. — Згідно з його планом, ви мали побачити цей запис. Він залишив для вас доріжку, вистелену хлібними крихтами. Поклав фото в конверт з адресою О’Доннел — щоб ви приїхали до неї і знайшли його листи й цей відеозапис. Він знав, що врешті-решт ви їх знайдете.

Вона дивилася на порожній екран.

— Він говорить зі мною.

— Саме так. Гойт використав О’Доннел як посередника. Під час цього інтерв’ю він говорить нібито з нею, але насправді звертається до вас. Розповідає вам про свої фантазії, щоб вас налякати і принизити. Послухайте, що він каже.

Дін перемотав плівку:

«Вона не дає мені спати вночі. Я думаю про те, що могло бути. Про задоволення, якого я позбавлений. Протягом усього життя я ретельно доводив до кінця все розпочате. І тому ця незавершена справа мене бентежить. Я думаю про неї весь час. Ці картини постійно в мене в голові…»

Дін зупинив запис і поглянув на Ріццолі.

— Які відчуття це у вас викликає? Як воно — знати, що ви завжди в нього в голові?

— Чорт забирай, ви знаєте, що я відчуваю.

— Він теж знає. Саме тому він хотів, щоб ви це почули.

Дін швидко перемотав плівку вперед і знову натиснув відтворення.

Гойт із моторошною зосередженістю дивився на своїх невидимих глядачів.

«Я думаю про те, щоб зірвати з неї одяг. Про те, які пружні в неї груди. І живіт. Гарний, плаский живіт…»

Дін знову зупинив запис і подивився на Ріццолі так, що вона зашарілася.

— Можете навіть не питати, як я почуваюся через ці слова.

— Беззахисною?

— Так.

— Вразливою?

— Так!

— Зґвалтованою?

Ріццолі ковтнула й відвела погляд.

— Так, — тихо сказала вона.

— Він хоче, щоб саме так ви й почувалися. Ви казали мені, що його приваблюють травмовані жінки. Ті, яких зґвалтували. І тепер, простими словами, сказаними на камеру, він змушує вас почуватися саме такою. Перетворює вас на жертву.

Її погляд спалахнув.

— Ні, — сказала вона. — Я не жертва. Хочете знати, що я насправді зараз відчуваю?

— Що?

— Я ладна порвати цього сучого сина.

Вона просто блефувала, кидаючи ці слова. Дін не очікував такої відповіді. Він уважно поглянув на неї. Чи він помітив, як відчайдушно вона намагалася не зірватися? Чи розчув фальшиву ноту в її голосі?

Ріццолі посилила наступ, не даючи йому можливості розгадати блеф.

— Ви кажете, що він знав. Ще тоді знав, що я це побачу. Що цей запис було зроблено спеціально для мене.

— А вам так не здалося?

— Усе це міг сказати будь-який ненормальний.

— Це не якийсь там ненормальний. І говорить він не про якусь там жертву, а про вас, Джейн. Він говорить про те, що хотів би з вами вчинити.

Нервові закінчення Ріццолі били на сполох. Дін знову зводив усе до її особистих проблем, спрямовуючи небезпеку безпосередньо на неї, мов гостру стрілу. Йому подобалося дивитись, як вона корчиться? Чого він прагнув? Дужче налякати її?

— Коли було зроблено цей запис, він уже мав план втечі, — сказав Дін. — Пригадайте, він сам написав О’Доннел. Знав, що вона захоче з ним говорити. Що не встоїть перед цією пропозицією. Вона була чистим аркушем, на якому записалися всі його слова. Усе, що він хотів донести до людей. Особливо до вас. А тоді він побудував логічну низку подій, які привели безпосередньо до цього моменту, коли ви дивитеся відеозапис.

— Хіба можна бути таким розумним?

— Це ж Воррен Гойт.

Ще одна стріла, випущена, щоб пробити її оборону. Акцентувати очевидне.

— Він просидів за ґратами рік і мав безліч вільного часу, щоб підживити свої фантазії, — сказав Дін. — І фантазував він лише про вас.

— Ні, йому завжди потрібна була Кетрін Корделл. Це її він хотів…

— О’Доннел він сказав інше.

— Отже, збрехав.

— Навіщо?

— Щоб діткнути мене. Спантеличити…

— Отже, ви згодні, що цей запис мав потрапити у ваші руки. Що це повідомлення, відправлене вам.