— Так вам відповіли у ЦРУ?

— Мені відповіли, що не мають інформації, яка могла б допомогти у розслідуванні вбивства у Фейєтвілі.

— Стандартна відмазка.

— Але й це ще не все, — сказав Конвей. — Агент Дін надіслав цей запит, а наступного дня його відсторонили від розслідування і наказали повертатися у Вашинґтон. І наказ надійшов безпосередньо від заступника директора ФБР.

Ріццолі була ошелешена тим, як ретельно зберігається таємниця навколо особи Домінанта.

— І тоді агент Дін прийшов до мене, — сказав Конвей.

— Бо ви в Комітеті зі справ збройних сил?

— Бо ми знайомі вже багато років. Морські піхотинці вміють знаходити один одного. І довіряти один одному. Він попросив мене пошукати деякі дані. Але боюся, що я мало чого зміг досягнути.

— Невже навіть сенатор виявився безсилим?

— Сенатор від Демократичної партії і ліберального штату, — іронічно усміхнувся їй він. — Може, я служив своїй країні, але дехто в Міністерстві оборони ніколи не матиме мене за свого і не довірятиме мені цілком.

Ріццолі глянула на фото. На галерею мертвих чоловіків, яких хтось вирішив убити не через їхнє походження чи політичні переконання, а через їхніх вродливих дружин.

— Ви могли розповісти мені про це кілька тижнів тому, — сказала вона.

— Із розслідувань інформація виливається назовні, як крізь сито, — сказав Дін.

— Мої розслідування не такі.

— Усі розслідування такі. Якби я поділився цією інформацією з вашою командою, врешті-решт усе це потрапило б у пресу. І одразу вашим розслідуванням зацікавилися б не ті люди. Люди, які намагалися б не дати вам його заарештувати.

— Ви справді думаєте, що вони можуть його захищати? Після всього, що він скоїв?

— Ні. Я думаю, що вони хочуть покласти цьому край так само, як ми. Однак вони це зроблять нишком, не розповідаючи громадськості. Вони явно втратили його слід. Над цією людиною, яка вбиває цивільних, вони контролю не мають. Це ходяча бомба з годинниковим механізмом. І вони не можуть собі дозволити просто забути про цю проблему.

— А якщо вони знайдуть його раніше, ніж ми?

— Тоді ми ніколи про це не дізнаємося. Просто убивства припиняться, а ми й далі ламатимемо голову, що воно було.

— Мені такий фінал не подобається, — сказала Ріццолі.

— Так, ви хочете правосуддя. Арешту, суду, вироку. Усе як має бути.

— Ви так про це говорите, наче я хочу зірку з неба.

— У цьому разі, можливо, так воно і є.

— І для цього ви мене викликали сюди? Розповісти, що я ніколи його не знайду?

Він нахилився вперед і раптом подивився на неї дуже пильно.

— Ми хочемо саме того, що й ви, Джейн. Щоб усе було як має бути — арешт і правосуддя. Гадаєте, я вдовольнюся чимось меншим? Я вистежував його ще в Косово.

— Тепер ви розумієте, навіщо ми запросили вас сюди? — м’яко запитав Конвей. — Ми мали подбати про секретність.

— Здається, секретності аж забагато.

— Але поки що це єдиний спосіб викрити вбивцю — а це спільна мета для нас усіх.

Вона поглянула на сенатора Конвея.

— Це ж ви оплатили мою поїздку? Квитки, лімузини, хороший готель. Це не за рахунок ФБР.

Конвей кивнув. Іронічно посміхнувся.

— По-справжньому важливе краще не фіксувати в офіційних звітах, — сказав він.

Небо розверзлося. На даху «вольво» краплі дощу молоточками вистукували свою мелодію. Крізь мокре скло виднілися розмиті міські краєвиди — залиті водою вулиці, по яких повільно тягнулися машини.

— Добре, що вам не треба летіти сьогодні, — сказав Дін. — Мабуть, в аеропорту все пішло шкереберть.

— У таку погоду краще триматися на землі, — сказала вона.

Він здивовано й весело поглянув на неї.

— Я думав, ви нічого не боїтеся.

— Звідки таке враження?

— Від вас. Ви самі дуже багато працювали над тим, щоб воно склалося. Ніколи не знімаєте обладунків.

— Знову лізете мені в голову? Ви весь час намагаєтеся.

— Звичка. Я цим займався під час «Війни в затоці». Психологічні ігри.

— Я не ворог, розумієте?

— Я ніколи і не вважав вас ворогом, Джейн.

Вона поглянула на нього і, як завжди, мимоволі замилувалася бездоганною лінією його профілю.

— Однак ви не довіряли мені.

— Тоді я вас не знав.

— Отже, ви змінили думку?

— Як ви гадаєте, чому я запросив вас у Вашинґтон?

— Не знаю, — сказала вона й відчайдушно розсміялася. — Бо сумували за мною і дуже хотіли знову побачити?

Ріццолі почервоніла, коли він промовчав. Раптом вона здалася собі дурною і нав’язливою. Саме ці риси вона зневажала в інших жінках. Подивилася у вікно, уникаючи його погляду. В голові ще бринів звук власного голосу і ці ідіотські слова.

Машини попереду нарешті почали рухатися. Шини збурювали воду в глибоких калюжах.

— Взагалі-то я справді хотів вас побачити.

— Он як?

Вона промовила ці слова спокійно, бо один раз уже осоромилася і не хотіла повторювати цієї помилки.

— Я говорив Маркетту, що це розслідування не для вас. Я помилявся і хотів вибачитися.

— З якої нагоди ви змінили думку?

— Не було якоїсь особливої нагоди. Просто… Я дивився, як ви працюєте день за днем. Яка ви зосереджена. Як ви прагнете все чинити правильно. А потім дізнався, з чим ви мали справу минулого літа, — м’яко додав він. — Деталі, яких я не знав.

— І ви подумали: «Вау! З нею таке сталося, а вона все одно здатна працювати!»

— Гадаєте, мені вас шкода?

— Не надто приємно чути: «Погляньте на її досягнення — їй це вдалося попри все, з чим вона має боротися». Ну, дайте мені медаль для копів, які ледь не звихнулися. Як на Олімпійських іграх для людей з інвалідністю.

Він втомлено зітхнув.

— Ви завжди в кожному доброму слові шукаєте прихований сенс? Джейн, інколи люди хочуть сказати саме те, що кажуть.

— Гадаю, ви розумієте, що я маю підстави дуже скептично ставитися до всіх ваших слів.

— Ви все ще думаєте, що в мене приховані мотиви?

— Я ні в чому не можу бути певна.

— Але неодмінно мають бути приховані мотиви. Адже сказати від щирого серця щось хороше я вам не можу.

— Я почула ваші слова.

— Ви почули, але насправді не вірите. — Він зупинився на червоне світло і поглянув на неї. — Звідки весь цей скепсис? Невже так важко бути Джейн Ріццолі?

— Краще не будемо про це, — втомлено засміялася вона.

— Складно бути жінкою-копом?

— Самі здогадайтеся.

— Здається, колеги поважають вас.

— Є декілька яскравих винятків.

— Вони завжди є.

Спалахнуло зелене світло, і він знову поглянув на дорогу.

— Така вже суть цієї роботи, — сказала вона. — Увесь цей тестостерон.

— Тоді чому ви її обрали?

— Бо в школі на уроках домогосподарства в мене геть нічого не виходило.

Обоє розсміялися. Перший щирий сміх, який між ними пролунав.

— Насправді я хотіла бути копом з дванадцяти років.

— Чому?

— Копів усі поважають. Принаймні так здається дитині. Я хотіла посвідчення і зброю. Це речі, які змушували б людей звертати на мене увагу. Я не хотіла нидіти в якомусь офісі, мов сіра миша. Там я перетворилася б на невидимку. Коли тебе ніхто не чує і не бачить — це те саме, що живцем себе поховати. — Вона поставила лікоть на дверцята і похилила голову. — А зараз непогано було б стати непомітною.

«Принаймні Хірург не знав би мого імені».

— Ви так кажете, наче шкодуєте про свій вибір.

Вона подумала про довгі безсонні ночі на кофеїні й адреналіні. Про зіткнення з найжорстокішими вчинками, на які здатні люди щодо собі подібних. Про Чоловіка-з-літака. Його справа лежала в неї на столі вічним нагадуванням про те, що люди смертні. І той чоловік, і сама вона. «У нас є мрії, — подумала Ріццолі, — і часом вони ведуть нас до того, чого ми й уявити не могли. Будинок на відлюдді й підвал, просякнутий запахом крові… Падіння з неба, без парашута, коли кінцівки теліпаються у потоках вітру… Але це наші мрії. І ми йдемо за ними».