А потім… Що відбувається потім?

Вона подивилася на тацю з інструментами — порожню.

— Гойт убивав скальпелем? — запитала вона.

— Зброю ми не знайшли.

— Це його улюблений інструмент. Він завжди використовував скальпель…

І тут на думку Ріццолі спало таке, що дрібні волосинки на потилиці стали дибки. Вона подивилася на Арлена.

— А він не міг лишитися в цій будівлі?

— Не міг! — втрутився Кенеді.

— Він і раніше вдавав із себе лікаря. Має цілком природний вигляд серед медичних працівників. Ви обшукали територію лікарні?

— У цьому не було потреби.

— Тоді як ви можете знати, що його тут немає?

— Бо є відеозапис.

У неї пришвидшився пульс.

— На камерах спостереження видно, як він виходить?

Кенеді кивнув.

— Думаю, ви забажаєте подивитися самі.

— Його дії якісь дивні, — сказав Арлен. — Ми кілька разів переглядали цей запис, але зрозуміти не можемо.

Вони спустилися сходами до конференц-зали лікарні. У кутку стояла тумба на колесах, а на ній — телевізор і відеомагнітофон. Арлен не заперечував, коли Кенеді заволодів пультом і сам усе повмикав. Пультом має розпоряджатися альфа-самець, а Кенеді почувався достатньо впевненим у собі, щоб не перейматися суперництвом.

Кенеді вставив касету й сказав:

— Що ж, погляньмо, як із цим упорається колега з бостонського відділу убивств.

Ці слова кидали їй виклик. Він натиснув кнопку.

На екрані з’явилося зображення зачинених дверей.

— Цю камеру встановлено на стелі на першому поверсі, у вестибюлі, — пояснив Арлен. — Оці двері ведуть просто надвір, на парковку для співробітників лікарні, на схід від будівлі. Це один із чотирьох виходів. Унизу на екрані час зйомки.

— Десять по п’ятій, — прочитала Ріццолі.

— Згідно з реєстраційними записами відділення невідкладної допомоги, в’язня доправили до операційної близько четвертої сорок п’ять. Отже, за двадцять хвилин він покинув будівлю. А тепер дивіться. Близько п’ятої одинадцять відбувається дещо незрозуміле.

Минали секунди екранного часу. А тоді, о 5 : 11 : 13, в об’єктиві раптом з’явився силует і спокійно й неквапно попрямував до дверей. Він був спиною до камери. Поліцейські бачили акуратно підстрижене каштанове волосся над комірцем білого халата. На чоловікові були штани, які зазвичай носять хірурги, і бахіли. Він дійшов до дверей і взявся був за ручку, аж тут раптом зупинився.

— Дивіться, що буде, — сказав Арлен.

Чоловік повільно розвернувся і звів погляд до камери.

Ріццолі подалася вперед. У неї пересохло в горлі, вона пожирала очима обличчя Воррена Гойта. Здавалося, що він дивиться на неї так само уважно, як вона на нього. Він попрямував до камери спостереження, і Ріццолі побачила щось у нього під пахвою. Якийсь згорток. Гойт ішов далі, аж поки не зупинився просто під об’єктивом.

— Ось тут відбувається дещо геть божевільне, — сказав Арлен.

Не відводячи погляд від камери, Гойт підвів праву руку, виставив її долонею вперед, немовби присягаючись у суді говорити лише правду. А лівою рукою він показав на розкриту долоню правої. І посміхнувся.

— І що воно таке? — запитав Кенеді.

Ріццолі не відповіла. Вона мовчки дивилася, як Гойт розвернувся, пішов до виходу і зник за дверима.

— Прокрутіть іще раз, — тихо попросила вона.

— А ви можете пояснити, що це він робить із руками?

— Прокрутіть іще раз.

Кенеді сердито зиркнув на неї і натиснув перемотування, а потім відтворення.

Гойт знову пішов до дверей. Поглянув у камеру. Підійшов до неї, уважно вдивляючись у тих, хто спостерігав за ним.

Кожен м’яз у Ріццолі напружився, серце калатало. Вона чекала його наступного жесту, який уже розгадала.

Він підвів руку.

— Зупиніть, — сказала Ріццолі. — Ось тут!

Кенеді натиснув на паузу.

Гойт застиг на екрані з посмішкою на обличчі, спрямувавши лівий указівний палець на розкриту долоню правиці.

Ріццолі приголомшив цей образ.

Арлен порушив мовчання, запитавши:

— Що це означає? Ви розумієте.

— Так, — відповіла Ріццолі, проковтнувши слину.

— І що ж це? — гаркнув Кенеді.

Її руки лежали на колінах, стиснуті в кулаки. Вона підвела їх і показала долоні. На обох були шрами, які залишив Гойт, напавши на неї рік тому. Товсті нарости, нарубцьовані над місцями, які він пробив у її руках своїми скальпелями.

Арлен і Кенеді дивилися на шрами.

— Це Гойт вам зробив? — запитав Арлен.

— Він на це й натякає, — кивнула вона. — Саме тому показує на долоню. — Вона подивилася на екран, де й далі стояв Гойт, широко посміхаючись і підвівши руку до камери. — Такий собі жарт, який лише ми з ним розуміємо. Це він привітався. Хірург говорить зі мною.

— Мабуть, ви добряче поламали йому кайф, — сказав Кенеді, махнувши пультом на екран. — Погляньте! Він мовби каже «Руки вгору».

— Або «Я прийду по тебе», — тихо додав Арлен.

Від його слів у Ріццолі мороз пішов поза шкурою. «Так, я знаю, що ми обов’язково зустрінемося. Лише не знаю, де й коли».

Кенеді знову натиснув кнопку відтворення. Вони побачили, як Гойт опустив руку і попрямував до виходу. Коли він повернувся спиною до камери, Ріццолі уважно подивилася на згорток у нього під пахвою.

— Зупиніть знову, — попросила вона.

Кенеді клацнув пультом.

Ріццолі нахилилася вперед і торкнулася екрану.

— Що це тут? Схоже на згорток рушника.

— Це і є рушник, — сказав Кенеді.

— Навіщо він узяв його?

— Йому потрібен не рушник, а те, що всередині.

Ріццолі спохмурніла, замислившись про щойно побачене в операційній. Пригадала порожню тацю для інструментів біля столу. Поглянула на Арлена.

— Інструменти. Він узяв хірургічні інструменти.

— З операційної зник набір для лапаротомії, — кивнув Арлен.

— Лапаротомія? Що це?

— Хірургічне розрізання черева, — повідомив Кенеді.

На екрані Гойт зник за дверима, і тепер вони бачили лише порожній вестибюль і зачинені двері. Кенеді вимкнув запис і озирнувся на Ріццолі.

— Схоже, ваш хлопчик прагне якнайшвидше повернутися до роботи.

Ріццолі здригнулася, коли застрекотів її телефон. Шукаючи його, вона відчувала, як калатає серце. Двоє чоловіків спостерігали, як вона підводиться й розвертається до вікна.

Телефонував Гебріел Дін:

— Ви знаєте, що в нас о третій зустріч із антропологом-криміналістом?

— Я буду вчасно, — сказала вона, глянувши на годинник.

Вона ще могла встигнути.

— Ви де?

— Слухайте, я приїду.

Ріццолі поклала слухавку.

Глибоко вдихнувши, вона подивилася у вікно. «Я не можу впоратися з усім цим, — подумала вона. — Чудовиська напосідають звідусіль…»

— Детективе Ріццолі? — покликав її Кенеді.

Вона озирнулася на нього.

— Вибачте, я маю повернутися в Бостон. Зателефонуйте мені одразу, щойно матимете бодай якісь новини про Гойта.

Він кивнув і всміхнувся.

— Гадаю, довго чекати не доведеться.

Вона менш за все хотіла говорити з Діном, але в’їжджаючи на парковку біля будівлі моргу, побачила, як він виходить зі своєї машини. Ріццолі швидко припаркувала авто і зупинила двигун, сподіваючись перечекати кілька хвилин, щоб дати йому час першим увійти до будівлі й у такий спосіб уникнути зайвих розмов із ним. На жаль, він устиг її помітити і тепер чекав. Обійти цю перешкоду вона не могла. Вибору не було.

Джейн Ріццолі вийшла під палюче сонце й попрямувала до нього кроком людини, яка дуже поспішає.

— Ви не повернулися на нашу нараду сьогодні, — сказав він.

— Мене викликав до себе Маркетт.

— Він мені про це казав.

Вона зупинилася й поглянула на нього.

— Що він вам казав?

— Що один із ваших злочинців утік із в’язниці.

— Саме так.

— І вас це вивело з рівноваги.

— Це вам теж Маркетт сказав?

— Ні. Але ви не повернулися на нараду, тому я подумав, що це вас непокоїть.