«Я вже боролася з ним і мало не загинула. Не знаю, чи маю я сили на ще один раз. Чи можу загнати чудовисько назад до клітки».

Навколо лікарні поліції не було. Ріццолі зупинилася в коридорі, чекаючи на офіцерів в уніформі, але побачила лише кількох медсестер із сірими від жаху обличчями. Дві з них обіймалися, намагаючись заспокоїтися, інші тихо про щось говорили.

Вона зігнулася й пролізла під жовтою стрічкою. Ніхто її не зупинив. Підійшла до розсувних автоматичних дверей, які з шипінням розійшлися, впустивши її до операційного передпокою. Ріццолі побачила плями й гарячкове плетиво кривавих слідів на підлозі. Спеціаліст уже пакував свої прилади. Місце злочину вистигло, з нього все вичавили, і тепер залишалося хіба що вигнати звідси всіх і все помити.

Але хоча місце злочину й вистигло, хоча тут побувало надто багато людей, Ріццолі ще могла прочитати історію цих подій, адже її було написано на стінах кров’ю. Жінка бачила засохлі сплески кровотечі з пульсуючої перерізаної артерії. Кривава хвиля навскіс тягнулася по стіні, доходячи аж до дошки з графіком чергування хірургів, списками пацієнтів, палат і назв операцій. Увесь день було розписано. Ріццолі подумала про те, що сталося з пацієнтами, яким раптом скасували операції, бо операційна перетворилася на місце злочину. Про те, якими можуть бути наслідки не проведеної вчасно холецистектомії[13] — хай би що означало це слово. Побачивши цей щільний розклад, Ріццолі зрозуміла, чому з місцем злочину впоралися так швидко. Це приміщення мало послужити живим. Не можна було просто взяти й закрити на невизначений термін одну із найбільш навантажених операційних у Фічбурзі.

Криваві зиґзаґи йшли через дошку з розкладом, а потім у куток. І тяглися далі на іншій стіні. Тут вони були меншими, адже артеріальний тиск падав. Патьоки крові переміщувалися нижче по стіні, аж до підлоги, і закінчувалися плямою-озером біля столу реєстрацій.

«Телефон. Той, хто помирав тут, намагався зателефонувати».

За зоною реєстрації починався широкий коридор, який вів до окремих операційних палат. Чоловічі голоси й потріскування рацій привели Ріццолі до однієї з них. Вона увійшла в прочинені двері, проминула ряд умивальників. Асистент хірурга байдуже глянув на неї. Ніхто не зупиняв її, навіть коли вона увійшла до операційної номер чотири й зупинилася, ошелешена слідами кривавої різанини. Тіла жертв уже прибрали, але повсюди — на стінах, шафах і довгих столах — була їхня кров. Підлогою тягнулися плями. Тут убивця пробудився зо сну.

— Мем! Мем!

Двоє чоловіків у штатському стояли біля шафи з інструментами й незадоволено дивилися на Ріццолі. Вищий із них пішов до неї. Його бахіли прилипали до закривавленої підлоги. Йому було за тридцять. У манері триматися простежувалася самовпевнена зверхність, характерна для всіх чоловіків з великими м’язами. «Компенсація мужності за те, що його голова швидко лисіє».

Перш ніж він устиг запитати в неї очевидне, вона показала посвідчення.

— Джейн Ріццолі, бостонський відділ розслідування убивств.

— Що тут робить колега з Бостона?

— Вибачте, я не знаю вашого імені.

— Сержант Кенеді, підрозділ розшуку втікачів.

Офіцер поліції штату Массачусетс. Ріццолі хотіла була потиснути йому руку, але помітила, що він у латексних рукавичках. У будь-якому разі він, мабуть, і не збирався простягнути їй руку.

— Чим вам допомогти?

— Можливо, я допоможу вам.

— Як?

Кенеді, здається, був не в захваті від цієї перспективи.

Ріццолі подивилися на криваві патьоки на стінах.

— Чоловік, який це зробив… Воррен Гойт…

— Ну?

— Я дуже добре знаю його.

Тепер до них підійшов невисокий чоловік. Він мав бліде обличчя й великі вуха, наче в Дамбо. Хоча він явно теж був коп, але, на відміну від Кенеді, не кинувся захищати свою територію.

— Агов, я вас знаю. Ви Ріццолі. Це ви його посадили.

— Я працювала разом із колегами.

— Та ну. Це ви його вистежили в Літії.

На відміну від Кенеді, він був не в рукавичках і потиснув їй руку.

— Детектив Арлен, поліція Фічбурґа. Ви аж із самого Бостона приїхали заради цього?

— Вирушила, щойно дізналася. — Погляд Ріццолі знову зупинився на стінах. — Ви ж розумієте, з ким маєте справу?

— У нас усе під контролем! — відрізав Кенеді.

— Ви знаєте, що це за вбивця?

— Ми знаємо, що він скоїв тут.

— Але чи достатньо знаєте його?

— Ми маємо всі дані на нього із Суза-Барановскі.

— Але там охоронці теж гадки не мали, який він небезпечний. Інакше цього просто не сталося б.

— Ніколи ще не траплялося такого, щоб я не зміг знайти втікача й відправити назад, — сказав Кенеді. — Усі вони припускаються одних і тих самих помилок.

— Він не з таких.

— Він лише на шість годин випередив нас.

— Шість годин… — Ріццолі похитала головою. — Ми вже його втратили.

— Та ми опитуємо всіх навколо! — розлютився Кенеді. — Виставили патрулі на дорогах, перевіряємо машини, попередили засоби масової інформації. Його фото показують по всіх місцевих телеканалах. Як я й казав, усе під контролем.

Ріццолі не відповіла. Вона знову дивилася на криваві смуги.

— Хто тут загинув? — тихо запитала вона.

Відповів Арлен:

— Анестезіолог і медсестра. Анестезіолога знайшли біля цього стола. А медсестру далі, біла дверей.

— Вони не кричали? Не кликали на допомогу?

— Навряд чи вони були здатні на бодай якісь звуки. Їм обом перерізали гортань.

Ріццолі обійшла стіл і зупинилася біля металевої підпорки, на якій висів мішечок із розчином для внутрішньовенних ін’єкцій. Трубочка і катетер валялися на підлозі в калюжі води. Під столом лежав розбитий на друзки шприц.

— Вони мали робити йому анестезію, — сказала Ріццолі.

— Його почали готувати до операції ще в пункті невідкладної допомоги, — повідомив Арлен. — Хірург оглянув, і потім його доправили просто сюди. Згідно з діагнозом, розірвався апендикс.

— А сам хірург чому не прийшов одразу? Де він був?

— Оглядав іншого пацієнта в пункті невідкладної допомоги. Піднявся сюди хвилин за десять-п’ятнадцять після того, як усе закінчилося. Пройшов у розсувні двері, побачив мертвого в’язничного охоронця біля столу для реєстрацій і одразу ж кинувся телефонувати. Сюди прибігли майже всі з відділення невідкладної допомоги, але нікому з жертв вони вже нічим не могли зарадити.

Ріццолі побачила на підлозі змазані плями й сліди. Забагато людей тут побувало, зчинивши такий хаос, що годі було розібратися.

— А чому охоронця не було поряд із в’язнем? — запитала вона.

— В операційній має бути стерильно. Сюди не можна без спеціального одягу. Мабуть, охоронцеві сказали зачекати там.

— Але хіба законодавство штату Массачусетс не вимагає, щоб в’язень весь час був у наручниках, коли його вивозять за межі в’язниці?

— Так.

— Навіть на операції, навіть під анестезією Гойтові мали прикувати до столу ногу або руку.

— Так.

— І ви знайшли наручники?

Арлен і Кенеді перезирнулися.

— Наручники лежали на підлозі під столом, — сказав Кенеді.

— Отже, він був у наручниках.

— До певного моменту…

— Навіщо їм знадобилося відпускати його?

— Може, з медичних міркувань? — припустив Арлен. — Наприклад, щоб зробити ще одне внутрішньовенне вливання? Покласти його по-іншому?

— Їм довелося б покликати охоронця, щоб відімкнути наручники, — заперечила Ріццолі. — А охоронець не міг зайти, зняти з в’язня наручники, а потім вийти, лишивши його вільним.

— Отже, охоронець втратив пильність, — сказав Кенеді. — У всіх у відділі невідкладної допомоги склалося враження, що стан Гойта вкрай тяжкий. І що він надто потерпає від болю, щоб напасти. Вони явно не очікували…

— Господи… — прошепотіла Ріццолі. — Він не втратив своїх навичок.

Вона подивилася на візок із обладнанням для анестезії та помітила, що одну із шухляд висунуто. Усередині під яскравими лампами операційної виблискували ампули з тіопенталом — анестетиком для операції. «Вони збиралися робити йому анестезію», — подумала Ріццолі. Ось він лежить на столі під крапельницею. Стогне від болю. Обличчя перекошене. Ніхто з них і гадки не має, що буде далі. Вони зайняті своєю роботою. Медсестра думає про те, які інструменти підготувати для хірурга. Анестезіолог підраховує дози, відстежуючи серцевий ритм пацієнта на моніторі. Може, вона зауважує прискорене серцебиття і думає, що це через біль. Вона не розуміє, що він готується до стрибка. До вбивства.