За вікном студенти вставали з газону і збирали рюкзаки, обтрушуючи травинки з одягу. Усе навколо купалося в золотавому м’якому світлі пообіднього сонця. «Що чекає на цих студентів сьогодні?» — подумала Ріццолі. Можливо, безтурботний вільний вечір із розмовами, піца й пиво. І глибокий сон без кошмарів. Невинний сон.

«Якого я вже ніколи не матиму».

Застрекотів її телефон.

— Перепрошую, — сказала вона, відкинувши кришку.

Телефонувала Ерин Волчко із лабораторії волосся, трасології[8] та волокон.

— Я перевірила скотч, який зняли з тіла доктора Їґера, — сказала Ерин. — Детективу Корсаку я вже відправила результати факсом, але знала, що вам теж цікаво.

— Що ми маємо?

— Багато коротких темних волосинок, які прилипли до клейкої частини стрічки. Їх було вирвано зі шкіри рук жертви, коли зняли скотч.

— А волокна?

— Аналогічно. Але є дещо дуже цікаве. На скотчі, який зняли зі щиколоток жертви, було виявлено одну темно-каштанову волосину двадцять один сантиметр завдовжки.

— Його дружина — білявка.

— Я знаю. Саме тому ця волосина становить інтерес.

«Убивця, — подумала Ріццолі. — Це його волосина».

— А на корені є епітеліальні тканини?

— Так.

— Отже, ми зможемо ідентифікувати ДНК. І якщо воно співпаде із ДНК сперми…

— Не співпаде.

— Звідки ви знаєте?

— Бо це аж ніяк не волосина убивці… Якщо він не зомбі, — додала Ерин, помовчавши.

Щоб потрапити до лабораторії, детективам бостонського відділу убивств достатньо було пройти через затишний освітлений сонцем коридор у південне крило «Шредер Плаза». Ріццолі безліч разів проходила цим коридором, і часто її погляд линув до вікон, які виходили на метушливий квартал Роксбері. Власники місцевих магазинів на ніч барикадували їх металевими ґратами і замикали на висячі замки. Усі припарковані тут машини були захищені пристроями від викрадення «Клаб». Але сьогодні Ріццолі не думала ні про що інше, крім пошуку відповідей, тому не дивилася у вікна, а йшла просто до кімнати S269 — лабораторії волосся, трасології та тканин. У цьому приміщенні без вікон, захаращеному мікроскопами й газовими хромографами, царювала криміналістка Ерин Волчко. Сюди не мали доступу ані сонячні промені, ані зовнішній світ. Вона дивилася лише на ті світи, які відкривалися під скельцями мікроскопів. Як і у всіх, хто довго сидить перед мікроскопом, у неї були завжди прискалені очі, притому одне дужче. Коли увійшла Ріццолі, Ерин, крутнувшись на стільці, обернулася до неї.

— Я спеціально поклала волосину під мікроскоп, щоб ви могли подивитися.

Ріццолі сіла, зазирнула в окуляр і побачила волосину, розтягнену вздовж поля.

— Це темна волосина, яку я знайшла на скотчі, знятому зі щиколоток доктора Їґера, — сказала Ерин. — На скотчі не було інших подібних волосин. Є короткі волосини з кінцівок, а також із голови жертви — на скотчі, яким було заклеєно його рот. Але ця довга — особлива. І доволі загадкова. Не збігається ані з волоссям жертви, ані зі зразками, які ми знайшли на щітці його дружини.

Ріццолі налаштувала об’єктив мікроскопа, роздивляючись волосину.

— Вона точно людська?

— Так.

— Тоді чому вона не може належати вбивці?

— Подивіться на неї. Скажіть, що ви бачите.

Ріццолі замислилася, пригадуючи все, що знала про криміналістичну експертизу волосся. Розуміла, що експертка недарма просить її уважно подивитися — адже чула, який схвильований у неї голос.

— Волосина хвиляста, завиток ступеня один або два. А ще ви казали, що довжина — двадцять один сантиметр.

— Так. Характерна для жінок, — відповіла Ерин. — Для чоловіка надто довга.

— То ви через довжину думаєте, що це не волосина вбивці?

— Ні. За довжиною стать визначити неможливо.

— Тоді на що я повинна звернути увагу?

— Корінь. Нічого дивного не помічаєте?

— Він здається якимось розшарпаним. Як пензель.

— Саме так! Ми називаємо такі корені щіткоподібними. Вивчаючи таке скупчення волокон, можна визначити стадію росту волосся. Які ваші припущення?

Ріццолі уважно подивилася на схожий на цибулину корінь у тонесенькій плівці.

— На корінці щось прозоре.

— Епітеліальна клітина, — пояснила Ерин.

— Отже, волосина перебувала у стадії активного росту.

— Так. Сам по собі корінь трохи збільшений. Ця волосина перебувала у пізньому анагені[9]. Фаза активного росту саме закінчувалася. А оця епітеліальна клітина може дати нам ДНК.

Ріццолі підвела голову і подивилася на Ерин.

— Не розумію, до чого тут зомбі.

— Не треба розуміти мене буквально, — тихо розсміялася Ерин.

— Тоді про що ви говорили?

— Подивіться ще раз на цю волосину. Вивчіть її уважно від кореня до кінчика.

Ріццолі знову схилилася над мікроскопом і помітила темну ділянку.

— Колір неоднорідний.

— Дивіться ще.

— Неподалік від кореня на волосині є темна ділянка. Що це?

— Це називається навколокореневим потемнінням, — пояснила Ерин. — Протока сальної залози сполучається з фолікулом. До складу виділень сальної залози входять ферменти, які відповідають за нищення клітин. Це такий вид перетравлювання. Тому біля кореня ми бачимо оце набухання і темну ділянку. Саме це я хотіла вам показати. Навколокореневе потемніння. Через нього немає ані найменшої вірогідності, що це волосина вбивці. Можливо, це з його одягу. Але не з голови.

— Чому?

— Бо лише після смерті людини корінь стає щіткоподібним, а ділянка навколо нього темніє.

Різко підвівши голову, Ріццолі подивилася на Ерин.

— Після смерті?

— Так. Скальп, з якого випала ця волосина, уже розкладався. Маємо типові процеси, характерні для розпаду. Ця волосина не могла належати вбивці — хіба що він постав із могили.

Ріццолі довго не могла здобутися на слова.

— Скільки часу минає після смерті, перш ніж настають ці зміни? — запитала нарешті вона.

— На жаль, за навколокореневим потемнінням неможливо визначити, як давно настала смерть. Волосину могли вирвати коли завгодно в інтервалі від восьми годин до кількох тижнів після смерті. І навіть волосся із забальзамованих трупів теж могло б мати такий вигляд.

— А якщо вирвана в живої людини волосина полежить якийсь час? Тоді теж відбуватимуться ці процеси?

— Ні. Такий розпад маємо лише, якщо волосина лишається в шкірі мертвої жертви. Її вирвали вже після смерті. — Ерин зустрілася поглядом із ошелешеною Ріццолі. — Ваш невідомий контактував із трупами. Ця волосина пристала до його одягу, а потім до клейкої стрічки, коли він зв’язував щиколотки доктору Їґеру.

— Отже, була ще одна жертва, — тихо сказала Ріццолі.

— Я могла б запропонувати іншу гіпотезу. — Ерин підійшла до іншого столу і взяла маленьку тацю зі шматком скотчу, який лежав догори клейкою стороною. — Цей шматок було знято із зап’ясть доктора Їґера. Я хотіла би дещо показати вам під ультрафіолетом. — Натисніть, будь ласка, он той вимикач.

Ріццолі вимкнула світло. У темряві маленька ультрафіолетова лампочка Ерин моторошно світилася синьо-зеленим. «Краймскоп», який використовував Мік у будинку Їґерів, був набагато потужнішим, але й тут на ділянці клейкої стрічки почали проступати приголомшливі деталі. Скотч, знайдений на місці злочину, може бути справжнім скарбом для слідчого. На клейкій поверхні залишаються фрагменти тканин і волосся, відбитки пальців і навіть клітини шкіри, які містять ДНК злочинця. В ультрафіолетовому світлі Ріццолі побачила декілька порошинок і темних коротких волосин. А на краєчку стрічки було щось схоже на тонесеньку бахрому.

— По всій довжині країв стрічки, знятої із зап’ясть і щиколоток, неперервною лінією ідуть ці волокна, бачите? — заговорила Ерин. — Може навіть здаватися, що це штучна бахрома.

— Але це не так?

— Не так. Якщо ви де-небудь поклали рулон скотчу, до країв чіпляються частки поверхні, на якій він лежить. Волокна. Хай би куди ми пішли, за нами тягнуться сліди місць, у яких ми побували раніше. І за цим убивцею теж.