Медсестра пакує у великий конверт документи й теки і віддає охоронцеві.

— Це для лікарні. Лікар обов’язково має отримати.

— Його повезуть машиною невідкладної допомоги?

— Так.

— Це небезпечно.

Вона дивиться на мене. Мої зап’ястя так само прикуті до ліжка. Я лежу абсолютно нерухомо, зігнувши коліна. Типова поза пацієнта, якому страшенно боляче від перитоніту.

— Я б через це не переймалася. Йому надто зле, щоб напасти».

— Некрофілія, або любов до всього мертвого, завжди була однією з темних таємниць людства, — сказав доктор Лоренс Цукер. — Це слово грецького походження, але є свідчення, що сама практика існувала вже за часів фараонів. Коли вмирала красива або шляхетна жінка, бальзамувальників не пускали до тіла щонайменше три дні. Ця пересторога мала захистити її від сексуальної наруги з боку чоловіків, які мали підготувати тіло до поховання. Існує багато історичних свідчень про сексуальну наругу над мертвими. Казали навіть, що цар Ірод займався сексом зі своєю дружиною протягом семи років після її смерті.

Ріццолі окинула оком залу для нарад. Її приголомшила моторошна схожість: зібрання втомлених детективів, теки й фотографії, розкидані по столу. Тихий голос психолога Лоренса Цукера, який запрошує їх на екскурсію у світ моторошної свідомості хижаків. І холод. Ріццолі найбільше запам’ятався холод у цій кімнаті. Те, як він проймав її до кісток і як німіли руки. І багато людей були тими самими: детективи Джеррі Сліпер і Даррен Кроу. І її напарник Баррі Фрост. Копи, з якими вона працювала під час розслідування справи Хірурга рік тому.

Інше літо, інше чудовисько.

Однак сьогодні в команді бракувало однієї людини. За цим столом не було детектива Томаса Мура, і Ріццолі сумувала за ним. За його спокійною впевненістю і витримкою. Під час розслідування справи Хірурга вони посварилися, але відтак їхня дружба ожила і відсутність Мура в команді відчувалася дуже гостро.

На його місці, на тому самому стільці, де зазвичай сидів Мур, тепер умостився чоловік, якому Ріццолі не довіряла: Гебріел Дін. Зайшовши до цієї зали, будь-хто одразу ж помітив би, що серед цих копів Дін — чужак. Він вирізнявся всім, починаючи від добре пошитого костюма до військової виправки. І всі відчували його осібність. Ніхто не розмовляв із Діном, він залишався мовчазним спостерігачем, людиною із ФБР, і мета його перебування тут становила таємницю.

— Секс із трупом — акт, про який більшість із нас ніколи навіть не думає, — вів далі доктор Цукер. — Однак такі практики часто згадуються в художній літературі, в історичних джерелах і в матеріалах численних кримінальних справ. Дев’ять відсотків жертв серійних убивць піддаються зґвалтуванням. Джеффрі Дамер, Генрі Лі Лукас і Тед Банді — усі ці серійні вбивці зізнавалися в некрофілії. — Доктор зупинив погляд на фотографіях розтину Ґейл Їґер. — Отже, немає абсолютно нічого дивного, що в піхві жертви було знайдено свіжий еякулят.

— Я думав, що таке чинять лише цілковиті психи, — озвався Даррен Кроу. — Аж такі божевільні, що ходять і белькочуть самі до себе. Так мені колись казав один психолог-криміналіст із ФБР.

— Некрофілію справді колись вважали ознакою вбивць із серйозними психічними розладами, — погодився Цукер. — Ідеться про психічно хворих людей, які живуть в іншій реальності. Багато хто із цих злочинців справді належить до категорії психічно хворих убивць, які не керуються жодною системою і не є ані нормальними, ані розумними. Вони так погано контролюють власні імпульси, що виказують себе. Лишають на місці злочину волосся, сперму, відбитки пальців. Таких піймати найлегше, бо вони не розуміють, що таке кримінальна відповідальність, або не зважають на неї.

— А в цьому разі?..

— Злочинець не є психічно ненормальним. Це цілком інший тип. — Цукер вийняв із теки фотографії з дому Їґерів і розклав їх на столі, а тоді подивився на Ріццолі. — Детективе, ви були на місці злочину.

Вона кивнула.

— Убивця діяв методично, — сказала Ріццолі. — Він узяв із собою все необхідне для злочину. Працював чисто. Майже не залишив зачіпок.

— Була сперма, — нагадав Кроу.

— Але не в такому місці, в якому ми мали б шукати. Ми взагалі могли її не помітити. Правду кажучи, ми мало не проґавили її.

— Яке у вас склалося загальне враження? — запитав Цукер.

— Він добре володіє собою. Розумний. Точнісінько як Хірург, — додала вона, помовчавши.

Цукер дуже пильно подивився на неї. Поруч із ним Ріццолі завжди почувалася незатишно. Його задумливий погляд немовби проймав її наскрізь. Однак, напевно, про Воррена Гойта подумали всі. Старий кошмар повторювався, і хтось іще, крім неї, мав це помітити.

— Погоджуюся з вами, — сказав Цукер. — Убивця добре володіє собою. Він діє за сценарієм ментальних об’єктів, як сказали б деякі психологи-криміналісти. Його поведінка спрямована не на те, щоб відчути задоволення тут і зараз? Ні. Його дії мають на меті дещо чітко визначене, а саме: досягнення абсолютного контролю над жіночим тілом. У нашому випадку: над тілом жертви, Ґейл Їґер. Убивця хоче володіти нею, використовувати її, навіть мертву. Силуючи її до статевого акту в присутності її чоловіка, він утверджує своє «право власності». Стає домінантом щодо них обох, чоловіка і дружини. — Цукер дістав фото розтину. — На мою думку, цікаво, що жертву не було спотворено чи скалічено. Усі кінцівки на місці. Якщо не зважати на природні процеси, характерні для ранньої стадії розпаду, можна сказати, що тіло в доволі доброму стані.

Він подивився на Ріццолі, очікуючи на підтвердження.

— Відкритих ран не було, — сказала вона. — Жертву задушили.

— Це найінтимніший спосіб убити.

— Найінтимніший?

— Уявіть собі, як воно — задушити когось власноруч. Це дуже особисте. Близький контакт. Шкіра до шкіри. Плоть жертви у вас під руками. Ви стискаєте її горло й відчуваєте, як життя вичавлюється з нього.

— Господи! — бридливо кинула Ріццолі.

— Отак мислить він. Так він відчуває. У такому світі він живе. І ми маємо пізнати цей світ. Його збуджує влада над тілом цієї жінки, — сказав Цукер, показуючи на фото Ґейл Їґер. — Він хоче володіти нею, живою або мертвою. У цього чоловіка розвивається особиста прив’язаність до трупа, і він і далі пестить його. Чинить над ним сексуальну наругу.

— Тоді навіщо викидати тіло? Чому б не тримати його поряд років сім, як той цар Ірод? — запитав Сліпер.

— Може, з практичних міркувань? — припустив Цукер. — Наприклад, він мешкає в багатоквартирному будинку. Трупний запах може сполохати сусідів. Понад три дні тримати вдома труп ніхто не став би.

— Три дні? — розсміявся Кроу. — Радше три секунди.

— Отже, ви стверджуєте, що в нього із цим тілом інтимний зв’язок. Трепетний, майже любовний, — сказала Ріццолі.

Цукер кивнув.

— Тоді, напевно, йому було важко просто взяти й викинути її там. У «Стоні Брук».

— Так, це було важко. Усе одно, що розлучитися з коханою.

Ріццолі замислилася про те місце в хащі. Дерева, мерехтіння тіней на землі. Порятунок від міської спеки й галасу.

— Це не просто звалище трупів, — сказала вона. — Можливо, це святилище.

Усі подивилися на неї.

— Що? — перепитав Кроу.

— Детектив Ріццолі озвучила саме той висновок, до якого я вів, — сказав Цукер. — Він використовує це місце не просто для того, щоб викидати зужиті трупи. Ви мали б запитати себе, чому він не засипав їх землею. Чому залишив на поверхні, хоча знав, що їх можуть знайти?

— Бо він їх навідує, — тихо сказала Ріццолі.

— Усі вони — його коханки, — погодився Цукер. — Його жінки в гаремі. Він приходить знову і знову, щоб дивитися на них. Торкатися їх. Можливо, навіть обіймати їх. Саме тому він приніс на собі волосину мертвої жінки. Він торкається трупів, і до його одягу чіпляються їхні волосини. — Цукер поглянув на Ріццолі. — Ота темна волосина, яка випала з голови трупа, відповідає новим знайденим решткам?