Містечко Ньютон було фешенебельним і дорогим. Передмістя, де мешкали високооплачувані професіонали. Парк «Стоні Брук», за три милі на південний схід, належав до практично такого самого шикарного передмістя, як Ньютон. Чи був убивця мешканцем одного із цих передмість? Чи вистежував він здобич, коли ходив із дому на роботу? Якщо так, то з вигляду мав бути своїм у таких районах Бостона й не викликати підозри. І якщо він мешкав у Ньютоні, то йшлося про типового білого комірця з типовими для цього прошарку смаками.

І жертвами собі він теж обирав білих комірців.

У неї вже в очах мерехтіло від перетинів бостонських вулиць, але вона вперто сиділа перед картою і не йшла спати. Через крайнє виснаження її огорнув якийсь туман. Сотні деталей мішалися в голові. Ріццолі думала про свіжу сперму в трупі, який розкладався. Про скелетоподібні безіменні рештки. Про волокна з темно-синього килима. Про вбивцю, який приніс на собі волосину попередньої жертви. Про електрошокер, ніж для полювання і складену нічну сорочку.

І про Гебріела Діна. Що в усьому цьому забули федерали?

Ріццолі схилила голову на руки, почуваючись так, наче ось-ось вибухне від усієї цієї інформації. Вона хотіла вести цю справу. Навіть наполягала на цьому. А тепер знемагала під тягарем. Утома не давала змоги мислити, а збудження відганяло сон геть. Вона вже подумала, чи не так настає нервовий зрив, а тоді безжально відігнала цю думку. Джейн Ріццолі ніколи не дозволила б собі бути такою безхребетною, щоб піддатися нервовому зриву. На роботі їй траплялося переслідувати злочинця по дахах, вибивати двері й боротися за власне життя в темному підвалі.

А ще вона вбила людину.

Але вона ще ніколи не почувалася такою близькою до того, щоб зірватися.

«В’язнична медсестра грубо накладає джґут на мою праву руку, наче в неї не латекс, а ґумочка для волосся. Мені неприємно, вона проходить по руці проти росту волосся, але їй байдуже. Для неї я лише черговий симулянт, який підняв її з ліжка і порушив зазвичай позбавлений подій режим чергування у в’язничній клініці. Медсестра вже немолода, принаймні з вигляду. У неї опухлі повіки й вищипані брови-ниточки. Її дихання пахне сном і сигаретами. Але це жінка, і я дивлюся на обвислу шкіру її шиї, коли вона схиляється над моєю рукою, щоб знайти підходящу вену. Ось сонна артерія, в якій пульсує яскраво-червона кров, а ось, поруч, яремна вена, в якій нуртує темніший потік. Я добре обізнаний з будовою жіночої шиї, і цю теж роздивляюся, хоч вона й неприваблива.

Латеральна підшкірна вена на моїй руці вже напнулася, і медсестра задоволено щось мимрить. Вона розпаковує змащений спиртом тампон і проводить по моїй шкірі. Це недбалий лінивий жест — звичка, не більше. Професійний медик мав би працювати по-іншому.

— Зараз буде боляче, — попереджає медсестра.

Коли вона встромляє голку в мою шкіру, я не здригаюся. Вона потрапляє прямо у вену, і кров стримить у пробірку-вакутейнер[12]із червоним ковпачком. Я тисячі разів працював із чужою кров’ю, але зі своєю — ніколи, тому зацікавлено подивляю на неї, зауважуючи, що вона густа й темна, кольору стиглої вишні.

Пробірка майже повна. Медсестра від’єднує її та чіпляє до голки іншу. Ця пробірка — із пурпуровим ковпачком. Це для розгорнутого аналізу крові. Коли інша пробірка також наповнюється, медсестра витягує голку з моєї вени, знімає джґут і притискає ватку до місця уколу.

— Тримайте, — наказує вона.

Я безпорадно побрязкую наручником на лівому зап’ясті, прикованому до спинки ліжка.

— Не можу, — розбито кажу я.

— Господи! — зітхає медсестра.

Жодного співчуття, лише роздратування. Бувають люди, які зневажають слабких, і вона саме із цієї породи. Якби дати їй абсолютну владу над вразливими людьми, вона легко могла б перетворитися на таких само чудовиськ, які катували євреїв у концентраційних таборах. Під білим халатом з іменним бейджем, під словами «дипломована медсестра» ховається жорстокість.

— Потримайте, — каже жінка, зиркнувши на охоронця.

Той нерішуче притискає пальці до ватки. Торкатися мене він не хоче, але не тому, що боїться насильства з мого боку. Я завжди поводився добре і ввічливо. Зразковий в’язень. Ніхто з охоронців мене не боїться. Що його тривожить, то це моя кров. Він бачить, як червоне просочується крізь ватку, і уявляє собі, як усілякі кошмарні мікроби пристають до його пальців. Коли медсестра розкриває пакет із перев’язувальним матеріалом і фіксує ватку на місці, охоронець полегшено зітхає. Він одразу ж іде до раковини й миє руки з милом. Мені аж смішно, що він так боїться звичайнісінької крові. Але замість розреготатись, я лежу на ліжку і не рухаюся, зігнувши коліна й заплющивши очі. Інколи в мене виривається тихий стогін болю.

Медсестра виходить із моїми аналізами крові, а охоронець, ретельно вимивши руки, сідає поруч на стільці.

І чекає.

Здається, що в цій холодній стерильній палаті минають цілі години. Від медсестри нічого не чути, ніби вона лишила нас і забула. Охоронець совається на стільці, розмірковуючи, чого вона так довго.

А я знаю.

Тепер прилади уже завершили опрацьовувати мою кров. Медсестра тримає результати в руках. Вона спантеличена показниками. Усі підозри про симуляцію зникли геть. Вона бачить докази. На папірці надруковано, що в моєму тілі вирує небезпечне запалення. Що мої скарги на біль у животі правдиві. Вона оглянула мій живіт, переконалася, що в мене посмикуються м’язи. Чула, як я стогнав від її дотику. І все одно не дуже вірила в симптоми. Надто довго вона була медсестрою у в’язниці. Досвід зробив її недовірливою до скарг в’язнів. У її очах ми всі — симулянти й пройдисвіти, а всі наші симптоми — просто спосіб видурити чергову дозу.

Однак із лабораторії надходять об’єктивні результати. Кров уміщують в апарат, який підраховує всі показники. І медсестра не може не зважати на величезний рівень білих кров’яних клітин. Отже, вона зараз на телефоні, радиться з лікарем: “У мене тут в’язень із сильним болем у череві. Кишковий шум чути, однак його живіт м’який у правому нижньому секторі. І мене дуже непокоять його аналізи крові…”

Розчиняються двері, і я чую, як взуття медсестри човгає по вкритій лінолеумом підлозі. Коли вона звертається до мене, в її тоні вже не насмішка, як раніше, а ввічливість і навіть повага. Вона знає, що має справу з дуже хворою людиною, і тепер відповідальна за все, що зі мною станеться. Я раптом перетворююся з об’єкта презирства на бомбу з годинниковим механізмом, яка може зруйнувати її кар’єру. Медсестра і так зволікала надто довго.

— Ми відправимо вас до лікарні, — повідомляє вона. — Його потрібно відвезти негайно, — додає й дивиться на охоронця.

— У Шаттак? — запитує він.

Йдеться про лікарню імені Лемюеля Шаттака в Бостоні. Туди доправляють в’язнів.

— Ні, це надто далеко. Так довго чекати ми не можемо. Я домовилася з лікарнею в місті Фічбурзі.

У неї занепокоєний голос, і тепер охоронець теж стурбовано позирає на мене.

— То що з ним таке? — запитує він.

— Можливо, у нього розірвався апендикс. Я підготувала всі документи й зателефонувала у відділ невідкладної допомоги лікарні Фічбурґа. Його повезуть машиною невідкладної допомоги.

— От чорт! Тоді мені доведеться поїхати з ним. Скільки це триватиме?

— Очевидно, його покладуть на лікування. Думаю, буде операція.

Охоронець зиркає на годинник. Він думає про те, коли закінчиться його зміна. І про те, чи з’явиться хтось, щоб підмінити його в лікарні. Він думає не про мене, а про власний розклад. Про власне життя. Я для нього лише ускладнення.