— І що було зроблено? — запитала Ріццолі.

— Коротко? Нічого. Жодних арештів, адже не було підозрюваних.

— Звісно, велося слідство, — докинув Конвей, — але уявіть ситуацію, детективе. Тисячі загиблих на війні людей. Понад сто п’ятдесят масових поховань. Іноземні миротворці, які намагаються тримати ситуацію під контролем. Озброєні бандити, які блукають по розбитих бомбами селищах, шукаючи свіжої крові. І цивільні, в яких не згасає давня ненависть. Справжній Дикий Захід з перестрілками, які спалахували через наркотики, сімейну ворожнечу або особисту помсту. І майже завжди відповідальність покладали на міжетнічні стосунки. Як можна було відрізнити одне вбивство від іншого, якщо їх було так багато?

— Для серійного убивці — просто рай на землі, — підсумував Дін.

Ріццолі поглянула на Діна. Її не здивувала інформація про його воєнну службу — це вона вже й так встигла збагнути з його витримки і впевненості. Він явно бував у місцях бойових дій і знав сценарій, який завжди розігрують переможці на війні: приниження ворога, захоплення трофеїв…

— Наш убивця був у Косово, — сказала вона.

— Якраз таке місце, де в нього справи йшли просто прекрасно, — сказав Конвей. — Де насильницька смерть нікого не дивує. Убивця може прийти в таке місце, зробити що завгодно й піти собі — і ніхто навіть не помітить його. Немає способу дізнатися, скільки таких убивств могли здатися наслідком війни.

— Отже, можна припустити, що це імміґрант, — сказала Ріццолі. — Біженець, який недавно виїхав із Косово.

— Така версія існує, — сказав Дін.

— Версія, про яку ви знали від самого початку.

— Так, — без вагань відповів він.

— Ви приховували надзвичайно важливу інформацію і спостерігали за тим, як тупі копи натикаються на стіни, бігаючи із зав’язаними очима.

— Я дозволив вам дійти власних висновків.

— Так, але без повної картини. Це допомогло б нам, — сказала вона, показавши на фото.

Дін і Конвей перезирнулися і Конвей сказав:

— Боюся, це навіть не все, чого ви не знали.

— Не все?

Дін видобув із великої теки ще одне фото з місця злочину. Ріццолі думала, що готова до чого завгодно, але четверта фотографія пройняла її до кісток. Вона побачила молодого білявого чоловіка з ріденькою борідкою. Він був радше сухорлявим, аніж м’язистим. На кістлявому тілі виднілися ребра, плечі виступали вперед, наче білі шарніри. Ріццолі явно бачила вираз обличчя юнака: м’язи застигли маскою жаху.

— Цю жертву знайшли 29 жовтня минулого року, — пояснив Дін. — Тіла дружини виявити не вдалося.

Ріццолі ковтнула і відвела погляд від обличчя жертви.

— Знову Косово?

— Ні. Фейєтвіль, Північна Каліфорнія.

Ошелешена Ріццолі поглянула на нього. Витримала його погляд. Щоки їй заливав рум’янець гніву.

— Скільки ще було вбивств, про які ви не сказали мені? Скільки ще цих клятих випадків?

— Це все, що нам відомо.

— Тобто могли бути й інші?

— Могли. Але в нас немає повного доступу до інформації.

Ріццолі кинула на нього недовірливий погляд.

— Це у ФБР немає повного доступу до інформації?

— Агент Дін хоче сказати, що могли бути випадки поза межами нашої юрисдикції, — втрутився Конвей. — Ідеться про країни, в яких не здійснюється повний облік злочинів. Пам’ятайте, ми говоримо про зони збройних конфліктів і політичної нестабільності. Саме такі місця мали б приваблювати нашого вбивцю. Там він почувається зручно, як удома.

«Убивця, який вільно долає океани. Чий ареал полювання не обмежений кордонами держав». Вона швидко пригадала все, що знала про Домінанта. Те, як швидко він нав’язує жертвам свою волю. Як прагне контакту з мертвою плоттю. Його універсальний ніж. І волокна з парашутної тканини — темно-зелені. Обмірковуючи останні слова Конвея, вона відчувала на собі погляди обох чоловіків. Вони випробовували її і хотіли дізнатися, чи вона виправдає їхні сподівання.

Ріццолі поглянула на останню з фотографій.

— Ви сказали, що того разу він здійснив напад у Фейєтвілі.

— Так, — відповів Дін.

— У тих краях є військова база, якщо не помиляюся?

— Форт Бреґґ. Приблизно за десять миль на північний захід від Фейєтвіля.

— Скільки людей там розквартировано?

— Приблизно сорок одну тисячу осіб, які перебувають на регулярній службі. Там Вісімнадцятий повітряно-десантний корпус, Вісімдесят друга повітряно-десантна дивізія і Командування спецоперацій сухопутних військ.

Дін одразу ж відповів їй — отже, цю інформацію він вважав актуальною. Він уже встиг сам знайти її і тримав усі дані в голові.

— І тому ви залишили мене із зав’язаними очима? Бо ми маємо справою з людиною, яка пройшла воєнну підготовку. Яка вбиває за гроші.

— Ми самі діяли із зав’язаними очима. — Дін нахилився вперед, так близько до неї, що Ріццолі тепер не бачила Конвея і кабінет, а лише його обличчя. — Коли я прочитав звіт для ПЗНЗ, складений поліцією Фейєтвіля, то подумав, що тут повторюється Косово. Місце вбивства мало знайомий типовий вигляд. Убивця все одно що автограф на ньому поставив — ясно було, що це він. Поза вбитого чоловіка. Тип леза, який використовувався для coup de grâce. Посуд, який поставили на коліно жертві. Викрадення дружини. Я негайно полетів у Фейєтвіль і два тижні брав участь у розслідуванні, яке проводили місцеві правоохоронці. На жодного підозрюваного вийти не вдалося.

— Чому ви мені раніше про це не розповіли?

— Через те, ким може виявитися наш убивця.

— Та нехай навіть генералом! Я мала від самого початку знати про вбивство у Фейєтвілі.

— Якби це безпосередньо мало значення для розслідування в Бостоні, я сказав би вам.

— Ви кажете, що у Форт Бреґґу сорок одна тисяча осіб на регулярній службі?

— Так.

— Скільки з них служили в Косово? Гадаю, ви вже ставили це запитання.

Дін кивнув.

— Я попросив у Пентаґоні список усіх службовців, які служили в Косово під час убивств. Домінанта я не знайшов. Лише декілька з тих людей живуть нині в Новій Англії. Їх усіх перевірили. Нашого вбивці серед них немає.

— І я маю вам повірити?

— Так.

— Мені доведеться дуже постаратися, — розсміялася вона.

— Ми всі тут стараємося вірити одне одному, Джейн. І я думаю, що можу вам довіряти.

— Щодо чого? Ви поки що не сказали нічого, що вимагало б секретності.

Запала тиша. Дін поглянув на Конвея, а той майже непомітно кивнув йому. Вони дійшли мовчазної згоди показати їй головну частину головоломки.

— Ви чули колись про фарбування овечої шкури, детективе? — запитав Конвей.

— Гадаю, воно не має нічого спільного зі справжньою овчиною.

— Правильно, — усміхнувся він. — Це армійський жаргон. Ідеться про те, що ЦРУ інколи залучає військовиків, підготованих до спецоперацій, для виконання певний завдань. Так було в Нікараґуа і Афганістані, коли власні загони спеціального призначення ЦРУ потребували підкріплення. У Нікараґуа багатьох спецназівців «перефарбували» для мінування бухт. В Афганістані «зелені берети» працювали як інструктори для моджахедів. На час роботи на Розвідувальне Управління ці військові, звісно, стають оперативними кадрами ЦРУ. У Пентаґоні облік їхньої діяльності не ведеться. Військові не мають даних про їхні дії.

Ріццолі поглянула на Діна.

— Отже, список, який ви отримали в Пентаґоні… Список службовців із Фейєтвіля, які побували в Косово…

— Неповний, — закінчив він.

— Наскільки неповний? Скількох людей там немає?

— Я не знаю.

— Хіба ви не запитували в ЦРУ?

— Я наткнувся на стіну.

— Вони не називають імен?

— І їх не можна примусити, — сказав Конвей. — Якщо він брав участь у спецопераціях за кордоном, вони цього ніколи не визнають.

— Навіть якщо він почав убивати вдома?

— Особливо якщо він почав убивати вдома, — сказав Дін. — Це ж катастрофа для їхнього іміджу. А що як він даватиме свідчення? Скільки неоднозначної інформації може потрапити в пресу? Думаєте, у ЦРУ хочуть, щоб усі знали, що їхня людина вдирається в домівки і перерізає горлянки законослухняним громадянам, а потім ґвалтує жіночі трупи? Це неодмінно потрапить на перші шпальти.