— Вітаю у Вашинґтоні, Джейн, — сказав він. — Як долетіли?

— Непогано. Я можу й звикнути їздити на лімузинах.

— А номер?

— Набагато кращий за ті, що в мене зазвичай бувають.

Він знову зосередився на дорозі, а по губах пробігла тінь усмішки.

— Отже, це не була суцільна мука?

— Хіба я таке казала?

— Однак вигляд у вас не надто втішений.

— Я б утішилась, якби дізналася, навіщо прилетіла.

— Я все поясню на місці.

Читаючи назви вулиць, Ріццолі усвідомила, що вони їдуть на північний захід, у напрямку, протилежному до штаб-квартири ФБР.

— Хіба нам не в будинок Гувера?

— Ні, у Джорджтаун. Він хоче, щоб зустріч відбулася в нього вдома.

— Хто?

— Сенатор Конвей. — Дін поглянув на неї. — Ви ж зброю не брали?

— Пістолет ще лежить у валізі, спакований.

— Добре. Сенатор Конвей не пускає до себе нікого з вогнепальною зброєю.

— Міркування безпеки?

— Душевний спокій. Він служив у В’єтнамі. Бачив достатньо зброї, більше не хоче.

На вітровому склі застукотіли перші краплини дощу.

— Хотіла б я те саме сказати про себе, — зітхнула Ріццолі.

Кабінет сенатора Конвея було обставлено меблями з темного дерева і шкіри. «Чоловічий кабінет і чоловіча колекція», — подумала Ріццолі, зауваживши на стінах катани. Власник цієї колекції, чоловік зі сріблястим волоссям, привітав їх теплим потиском руки і ввічливими словами, однак його вугільно-чорні очі проймали наскрізь, і вона відчула, що її оцінюють. Цю перевірку вона витерпіла лише тому, що зрозуміла: якщо йому не сподобається побачене, то далі нічого не буде. Він побачив жінку, яка сміливо дивилася на нього у відповідь. Жінку, яка не дбала про політичні тонкощі, а пристрасно шукала правди.

— Сідайте, будь ласка, детективе, — запросив він. — Ви щойно з Бостона і, мабуть, хотіли б трохи розслабитися й акліматизуватися.

Секретарка принесла тацю з кавою і порцеляновими чашками. Ріццолі стримувала своє нетерпіння, поки та розливала каву, додаючи вершки і цукор. Нарешті секретарка вийшла і зачинила за собою двері.

Конвей поставив чашку, з якої так і не пив. Насправді кави йому не хотілося, і тепер, коли вони покінчили з церемоніями, він перейшов до суті.

— Дякую вам, що приїхали, — сказав він Ріццолі.

— Навряд чи я мала вибір.

У відповідь на її прямоту він посміхнувся. Конвей дотримувався всіх соціальних ритуалів, обмінюючись із людьми потисками рук і виявляючи гостинність. Однак Ріццолі підозрювала, що сенатор — подібно до більшості корінних мешканців Нової Англії — цінував відвертість так само, як вона.

— Отже, до справи? — запитав він.

Вона теж поставила чашку на столик.

— Саме цього я б хотіла.

Дін підвівся і пройшов до письмового столу, приніс звідти велику пухку теку, вийняв фотографію і поклав перед Ріццолі на журнальний столик.

— 25 червня 1999 року, — сказав він.

Вона подивилася на бородатого чоловіка, який сидів, прихилившись до вибіленої стіни, забризканої кров’ю, і витягнувши перед собою босі ноги. Він був одягнений у темні штани і білу пошматовану сорочку. На коліні стояли чашка і блюдечко.

Ріццолі ще розмірковувала, поспіхом намагаючись осмислити побачене, а Дін уже поклав на стіл інше фото.

— 15 липня 1999 року.

Жертвою знову виявився чоловік, але цього разу чисто виголений. Він теж помер, сидячи спиною до залитої кров’ю стіни.

Дін показав іще одну фотографію — третього чоловіка. Але цього разу тіло виявилося роздутим. Черево розпирало від газів.

— 12 вересня цього ж року, — сказав він.

Ріццолі була ошелешена цією галереєю мерців, акуратно розкладених на поверхні столика з вишневого дерева. Ці свідчення про звірства здавалися разюче невідповідними до делікатного дзенькоту чашок і ложок. Дін і Конвей мовчки чекали. Вона передивилася фото по черзі, примушуючи себе розпізнати унікальні для кожного випадку деталі. Однак усі вони були варіаціями однієї теми, яку вона вже бачила в будинках Їґерів і Гентів. Мовчазний свідок. Подоланий і присилуваний дивитися на невимовне.

— А жінки? — запитала вона. — Мали бути тіла жінок.

Дін кивнув.

— Лише в одному випадку вдалося точно встановити особу. Це була дружина чоловіка номер три. Її знайшли напівзакопаною в лісі приблизно за тиждень після того, як було зроблено це фото.

— Як її убили?

— Задушили.

— Посмертне сексуальне насильство?

— На останках знайшли свіжу сперму.

Ріццолі глибоко вдихнула, а потім тихо запитала:

— А інші дві жінки?

— Зважаючи на те, що процес розпаду встиг зайти далеко, точно встановити їхні особи не вдалося.

— Однак тіла було знайдено?

— Так.

— Чому ж ви не змогли ідентифікувати їх?

— Бо в нас там було більше, ніж два тіла. Набагато більше.

Ріццолі підвела погляд і піймала себе на тому, що дивиться просто у вічі агентові Діну. Мабуть, він спостерігав за нею протягом усього цього часу, очікуючи на її здивовану реакцію. У відповідь на мовчазне запитання він передав їй три досьє.

Вона відкрила перше і знайшла протокол розтину одного з убитих. За звичкою перескочила на останню сторінку і прочитала висновок:

«Причина смерті — великий крововилив унаслідок однієї різаної рани, яка цілком розітнула ліву сонну артерію і ліву яремну вену».

«Домінант, — подумала вона. — Його робота».

Ріццолі прибирала аркуші на місце, і раптом звернула увагу на першу сторінку протоколу. І спинилася на деталі, яку не помітила була у своєму бажанні якомога швидше прочитати висновок.

Вона побачила ці слова у другому абзаці:

«Аутопсію проведено 16 липня 1999 року о 22.15 у пересувному пункті медичної допомоги, розташованому у Джяковіці, Косово».

Ріццолі взяла два інші досьє і одразу ж знайшла місця проведення аутопсії: «Печ, Косово», «Джяковіця, Косово».

— Розтини проводилися в польових умовах, — повідомив Дін. — Інколи з мінімумом обладнання. Намети й ліхтарі, відсутність водопровідної води. І було стільки тіл, що ми не давали собі з ними ради.

— Розслідування воєнних злочинів, — промовила Ріццолі.

— Я був у першій команді ФБР, яка прибула у червні 1999 року, — підтвердив він. — Ми приїхали за запитом Міжнародного трибуналу з питань колишньої Югославії. На це перше завдання відправили шістдесят п’ять осіб. Наша робота полягала в тому, щоб знайти і зберегти свідчення про один із наймасштабніших злочинів в історії. Ми проводили балістичну експертизу на місцях масових розстрілів. Ексгумували тіла понад сотні албанських жертв і, мабуть, пропустили ще декілька сотень, яких не змогли знайти. І протягом усього цього часу вбивства не припинялися.

— Убивства з метою помсти, — сказав Конвей. — Цілком очікувані з огляду на обставини цієї війни. Або взагалі будь-якої війни. Ми з агентом Діном обоє колись служили в морській піхоті. Я — у В’єтнамі, а агент Дін брав участь у «Бурі в пустелі». Ми бачили речі, яких досі не маємо сил обговорювати. Речі, які змушували нас замислитися, чому ми, люди, вважаємо себе кращими за тварин. Під час війни серби нищили албанців, а після війни — Армія визволення Косова убивала мирних сербів. В обох сторін руки по лікоть у крові.

— Спочатку ми подумали, що й ці вбивства такі самі, — промовив Дін, показуючи на фото на журнальному столику. — Повоєнна помста. Наша місія полягала не в боротьбі з беззаконням. Трибунал запросив нас лише опрацювати докази воєнних злочинів. А такі вбивства до нашої сфери не входили.

— Однак ви все одно їх розслідували, — зазначила Ріццолі й поглянула на реквізити ФБР на протоколі аутопсії. — Чому?

— Бо я тоді зрозумів, про що йдеться, — сказав Дін. — Ці вбивства скоювалися не на етнічному ґрунті. Двоє чоловіків були албанці, один серб. Однак було дещо спільне. Усі ці чоловіки мали молодих дружин. Вродливих жінок. І їх викрали. На момент третього убивства я знав почерк убивці. Знав, з чим ми маємо справу. Однак ці справи підпадали під місцеву юрисдикцію, а Трибунал, який нас туди направив, не міг у це втручатися.