— Секунду. — Ріццолі схопила ручку і занотувала ці дані. — Так, це буде зручно.

— Повернення до Бостона у четвер. Виліт із Вашинґтона рейсом шість-чотири-нуль-шість о дев’ятій тридцять ранку, прибуття до Бостона о десятій п’ятдесят три.

— Я ночую у Вашинґтоні?

— Про це попросив агент Дін. Ми забронювали вам номер у готелі «Вотерґейт». Чи, можливо, ви б хотіли зупинитися в іншому готелі?

— Ні. Е-е-е… Нехай буде «Вотерґейт».

— Завтра о десятій лімузин відвезе вас до аеропорту. У Вашинґтоні вас також зустріне лімузин. Назвіть, будь ласка, ваш номер факсу.

За кілька секунд факс Ріццолі ожив, а вона сіла на ліжко, втупившись у рівненькі рядки програми на наступні два дні. Її збентежила швидкість, з якою розгорталися всі ці події. Зараз вона понад усе хотіла б поговорити з Томасом Муром. Запитати в нього поради. Уже взяла була телефон, але потім повільно опустила його. Дінове попередження дуже налякало її. Вона вже не вірила, що телефонна лінія безпечна. Їй раптом спало на думку, що вона не виконала свій ритуал вечірньої перевірки квартири. Нею оволоділо бажання переконатися, що у фортеці безпечно. Діставши пістолет із шухляди, вона, як і щовечора протягом цього року, обійшла в пошуках чудовиськ свою квартиру.

«Дорога докторе О’Доннел!

У минулому листі ви запитували, коли я усвідомив, що відрізняюся від інших. Щиро кажучи, я не впевнений, що справді від них відрізняюся. Мені здається, що я просто чесніший і свідоміший. Що в мене кращий контакт із тими примітивними потягами, які манять нас усіх. Я впевнений, що ви також чуєте ці тихі поклики. Що заборонені картини спалахують у вашій свідомості, мов блискавки, освітлюючи — на одну-єдину мить — кривавий ландшафт вашого несвідомого.

Наприклад, ви гуляєте в лісі і бачите незвичного яскравого птаха. Ваш безпосередній імпульс — перш ніж його розчавить важкий черевик моральності — полягає у прагненні вполювати цю пташину. Вбити її.

Це інстинкт, закладений у ДНК. Ми всі — мисливці, які протягом мільярдів років гартувалися у кривавому горні природи. У цьому я такий самий, як ви чи будь-хто інший. Мене трохи смішать усі ці психологи і психіатри, які протягом останнього року вирушають в експедиції просторами моєї психіки. Вони намагаються мене зрозуміти, порпаються в моєму дитинстві, немовби десь у минулому був момент чи випадок, який зробив мене таким, який я тепер. Боюся, що розчарував їх усіх, адже такого визначального моменту не було. Натомість я сам узявся їх розпитувати, чому вони вважають, ніби відрізняються від мене? Я запитую, чи не бачили вони картин, яких соромилися чи боялися, яких не могли забути.

Смішно дивитись, як вони це заперечують. Вони брешуть мені і можуть брехати собі, але я зауважую непевність в їхніх очах. Люблю підштовхувати їх до краю і змушувати глянути вниз, у темну безодню їхніх фантазій.

Єдина різниця між ними і мною полягає в тому, що я своєї безодні не боюся і не соромлюся.

Однак мене вважають ненормальним. Це мене потрібно вивчати. І от я кажу їм усе те, що вони таємно прагнуть почути. Те, що достеменно їх потішить. Протягом години, поки вони говорять зі мною, я задовольняю їхню цікавість, адже саме вона є справжньою причиною їхнього візиту. Ніхто не ділитиметься своїми фантазіями так, як я. Ніхто не візьме їх на прогулянку такими забороненими місцями. І в той самий час, коли вони намагаються скласти мій психологічний профіль, я складаю їхні, оцінюючи їхню спраглість до крові. Я говорю і дивлюся на їхні обличчя. Читаю ознаки збудження. Розширені зіниці. Витягнуті вперед шиї. Червоні щоки. Затамоване дихання.

Я розповідаю про свою поїздку до Сан-Джиміньяно, міста, яке здіймається над пагорбами Тоскани. Походжаючи між сувенірними крамницями і літніми терасами кафе, я натрапив на музей, присвячений винятково темі тортур. Як ви знаєте, це якраз моя сфера зацікавлень. Всередині скупе освітлення має відтворювати напівтемряву середньовічних кам’яних мішків. А ще воно кидає тінь на обличчя туристів, і вони можуть не соромитися палкої цікавості, з якою поглядають на експонати.

Один із них особливо популярний. Йдеться про венеціанський пристрій початку XVII століття. Він призначений для покарання жінок, визнаних винними у сексуальному контакті з Сатаною. Це виготовлений із заліза механізм у формі груші. Його вводять у вагіну безталанної засудженої. З кожним поворотом гвинта груша розширюється, поки не розірве лоно. Наслідком є смерть. Вагінальна груша — це лише один із цілої низки стародавніх інструментів, призначених, щоб калічити груди й піхви в ім’я святої церкви, яка боролася із сексуальною силою жінок. Я цілком буденно розповідаю про ці деталі своїм лікарям. Більшість із них ніколи не відвідувала таких музеїв. Поза сумнівом, їм було б соромно зізнатися в бажанні побачити щось таке. Однак навіть розповідаючи їм про чотиристоронні пили для грудей і пояси вірності, якими калічили жінок, я спостерігаю за їхніми поглядами. Під позірною відразою і жахом я хочу побачити захоплення. Збудження.

Так, усі вони прагнуть деталей».

Літак сів. Ріццолі прибрала лист Воррена Гойта і визирнула у вікно. Сіре небо висіло низько і обіцяло дощ. На обличчях аеродромного персоналу блищав піт. Вона подумала, що надворі парко, мов у лазні. Але зараз її потішило б тепло, адже від слів Гойта вона промерзла до кісток.

У лімузині по дорозі в готель вона крізь затемнені вікна дивилася на місто, яке досі відвідувала лише двічі. Удруге — під час міжінституційної конференції в будівлі імені Гувера — штабі ФБР. Того разу вона прилетіла увечері. Їй запам’яталося, в якому вона була захваті від підсвічених прожекторами обелісків. І тиждень безпробудних пиятик, коли Ріццолі намагалася дорівнятися до чоловіків за кількістю випитих келехів пива і розказаних солоних жартів. Гормони, сп’яніння і незнайоме місто — усе це звелося до бездумного сексу з одним із учасників конференції, копом з міста Провіденс (звісно, одруженим). Ось таким запам’ятався їй Вашинґтон — жалі й заплямовані простирадла. Це місто навчило її, що вона іноді не може встояти перед сумними і банальними сценаріями. Що нехай вона і вважає себе рівною будь-кому з чоловіків, але наступного ранку зле саме їй.

У черзі на реєстрацію в готелі «Вотерґейт» вона дивилася на стильну білявку, яка стояла перед нею. Ідеальна зачіска і червоні туфлі на запаморочливо високому підборі. Ця жінка справді пасувала до цього готелю. Ріццолі болісно усвідомила, які на ній подряпані й незграбні сині туфлі. Низький підбор. Взуття для дівчини-копа, щоб ходити — і ходити багато. «Немає чого соромитися, — подумала вона. — Це я, і я саме така. Дівчина з Рів’єр, якій платять за полювання на монстрів».

— Чим можу допомогти, мем? — звернувся до неї адміністратор.

Ріццолі підсунула свою валізу ближче.

— На моє прізвище має бути зарезервований номер. Ріццолі.

— Так, ваше ім’я є у списку. А також для вас повідомлення від містера Діна. Зустріч призначено на третю тридцять.

— Зустріч?

Він поглянув на неї з-за свого комп’ютера.

— Ви не в курсі?

— Гадаю, що в курсі. Адреса є?

— Ні, мем. Але о третій за вами заїдуть.

Він дав їй пластикову картку-ключ від номера й усміхнувся.

— Схоже, для вас про все подбали.

***

Чорні хмари вкривали небо. Наближалася гроза, і волосинки на руках Ріццолі настовбурчилися. Вона стояла біля входу, обливаючись потом у важкому від близького дощу повітрі, й чекала на лімузин. Однак біля неї, проїхавши під навісом, зупинилося темно-синє «вольво».

Ріццолі зазирнула у вікно з боку пасажира і побачила за кермом Гебріела Діна.

Клацнули дверцята, і вона прослизнула всередину й сіла поруч. Не очікувала, що зустрінеться з ним так скоро, і почувалася заскоченою зненацька й роздратованою тим, який він спокійний і зібраний, тоді як вона ще розбурхана перельотом.