Ріццолі заклякла. Серце калатало в грудях, а вона чекала, що буде далі.

— Гарного вам дня, — сказав чоловічий голос.

Машина знову їхала, набираючи швидкість.

Пункт оплати проїзду. Вони були на платній дорозі.

Вона думала про всі містечка, які лежать на захід від Бостона. Про порожні поля і шматки лісу, де ніхто ніколи не зупиняється. Місця, де навіть тіла її не знайдуть. Вона пригадала тіло Ґейл Їґер, роздуте, із чорними прожилками. І Марлу Джин Вейт, висохлу до кісток посеред лісової тиші. Така доля будь-якої плоті.

Вона заплющила очі, дослухаючись до шуму під колесами. Швидкість дуже велика. Вони зараз уже виїхали з Бостона. Що думатиме Фрост? Адже він чекав, що вона зателефонує… Як швидко він зрозуміє, що сталося щось лихе?

«Немає значення. Він не знатиме, де шукати. Ніхто не знатиме».

Ліва рука почала німіти під вагою її власного тіла. Врешті поколювання стало нестерпним. Вона перекотилася на живіт і припала обличчям до шовковистої тканини парашута, тієї самої, що стала саваном для Ґейл Їґер і Каренни Гент. Здавалося, ніби в складках парашута відчувається трупний запах. Запах гниття. Її охопила відраза, і вона підібгала коліна, підвела голову і одразу ж ударилася. Череп пройняло болем. Валіза, хоча й маленька, залишала дуже мало місця для руху, і знову починався напад клаустрофобії.

«Візьми себе в руки. Чорт забирай, Ріццолі, візьми себе в руки».

Але вона не могла не уявляти собі Хірурга. Пам’ятала його обличчя, коли він схилився над нею, а вона лежала на підлозі того підвалу і не могла поворухнутися, чекаючи на удар його скальпеля. Пам’ятала, як думала, що їй цього не уникнути. Що найкраща надія, яка в неї залишається — це надія на швидку смерть.

І що краще б він убив її одразу.

Вона примусила себе вдихати повільно і глибоко. Потилицею скотилося щось тепле. Голову знову вколов біль. Вона розсікла шкіру голови, і тепер кров бігла густим струмочком, всотуючись у тканину парашута. «Доказ, — подумала вона. — Мій шлях позначений моєю кров’ю. Але де я знову поранилася?»

Вона підвела руки і пробігла пальцями над головою, шукаючи, що там могло розрізати її шкіру. Ріццолі намацала гладеньке пластикове покриття металевої кришки багажника. А потім її шкіру щось раптом вкололо. Гвинтик.

Ріццолі спинилася, щоб дати перепочинок втомленим рукам і почекати, доки кров стече з очей. Прислухалася до рівного шуму.

Авто не скидало швидкості. Бостон залишився далеко позаду.

«Тут, у лісі, просто чудово. Я стою серед дерев. Їхні верхівки протикають небо, наче шпилі собору. Цілий ранок дощило, але зараз промені сонця рвуться крізь хмари і линуть на землю. Туди, де я закріпив чотири залізні кілки і наготував мотузку. З листя ще капає, а більше не чутно жодного звуку.

А ось шурхіт пташиних крил. Підвівши голову, я бачу трьох воронів, які сидять над головою. Вони дивляться вниз дуже уважно, ніби передчуваючи, що буде далі. Вони вже знають, для чого призначено це місце, і зараз чекають, плещучи своїми чорними крилами. Їх привела сюди надія поласувати мертвечиною.

Сонце зігріває землю. Від вологого листя здіймається пара. Я повісив рюкзак на гілку, щоб не змок. І він обвисає, наче важкий плід. Його тягне вниз вага інструментів. Немає потреби перевіряти вміст. Я все ретельно зібрав, пестячи холодну сталь кожного інструмента перед тим, як спакувати його. Навіть рік за ґратами не позбавив мене навичок. Коли пальці обіймають скальпель, відчуття так само приємне й знайоме, як потиск руки давнього друга.

А зараз я маю привітати одну давню подругу.

Вийшовши на дорогу, я чекаю.

Від хмарок залишилася пара. Тепер душно і тепло. Дорога — це лише дві ґрунтові колії. Бур’яни здіймають голови, вони не прим’яті — жодної машини тут останнім часом не проїжджало. Я чую каркання і бачу трьох воронів. Виявляється, вони летіли зі мною і тепер чекають на виставу.

Усі люблять дивитися.

З-за дерев чути шум двигуна. Я чекаю, серце починає битися швидше, руки стають мокрими від нетерпіння. Он уже видно авто. Великий чорний бегемот повзе по ґрунтовій дорозі поважно і неквапно. До мене везуть давню подругу.

Гадаю, зустріч затягнеться надовго. Поглянувши вгору, я бачу, що сонце ще високо. Попереду ще багато годин світла. Багато годин літньої насолоди.

Я виходжу на середину дороги, і лімузин зупиняється переді мною. Виходить водій. Ми не маємо потреби у словах, лише дивимося один на одного і всміхаємося — як двоє братів, споріднених не за кров’ю, а за бажаннями і прагненнями, які ми поділяємо. Нас поєднали слова на сторінці. У довгих листах ми виплітали свої фантазії і виковували наш союз. Слова лилися з наших кулькових ручок, як шовкові волокна павутини, яка нас поєднала і привела до цього лісу, де хижими очима дивляться ворони.

Ми разом обходимо авто. Йому кортить її трахнути. Я бачу, як випинаються в нього штани, і чую гострий брязкіт ключів у руках. У нього розширені зіниці, а на верхній губі поблискує піт. Ми стоїмо біля багажника і обоє жадаємо поглянути на нашу гостю. Чекаємо першого погляду. Першого аромату переляканої здобичі.

Він вставляє ключ і повертає його. Кришка піднімається.

Вона, зіщулившись, лежить на боку. Кліпає на нас, бо по очах вдарило сонце. Я так уважно дивлюся на неї, що не одразу помічаю білий бюстгальтер, який визирає з маленької валізи. Я не одразу усвідомлюю, що це означає. І лише коли мій партнер нахиляється, щоб вийняти її, я все розумію.

“Ні!” — кричу я.

Але вона вже витягнула руки перед собою і тисне на гачок.

Його череп вибухає кривавим фонтаном.

Дивно, але все це — мов ґраційні рухи в балеті. І коли його тіло падає назад. І коли вона бездоганно точно цілиться в мене.

Я лише встигаю ледь смикнути головою, а з пістолета вже вилітає друга куля.

Я не відчуваю, як вона зачіпає мою шию позаду.

Дивний балет триває, але тепер уже танцює моє власне тіло. Руки здіймаються в повітря, описуючи коло, а я лечу вперед, ніби стрибаючи у воду. Падаю, але не відчуваю болю — лише шум від удару. Лежу й чекаю болю, але його немає. Лише відчуття подиву.

Я чую, як вона вибирається з багажника. Понад годину вона лежала скручена, і тепер їй потрібно декілька хвилин, щоб ноги знову почали слухатися.

Вона підходить до мене. Штовхає ногою моє плече і перекочує мене на спину. Я при тямі і дивлюся на неї, цілком усвідомлюючи, що має статися. Вона наставляє пістолет на моє обличчя, руки тремтять, вона дихає різко і коротко. Засохла на лівій щоці кров — наче бойовий малюнок. Кожен м’яз її тіла налаштований на убивство. Всі інстинкти в ній кричать натиснути на гачок. Я дивлюся на неї без страху, стежу за битвою, що розігрується в її очах. Думаю, який спосіб поразки вона обере. В руках вона тримає зброю, яка знищить її ж. Я — лише каталізатор.

Убий мене — і наслідки тебе розчавлять.

Лиши мене жити — і я назавжди оселюся у твоїх кошмарах.

Вона тихо схлипує. Повільно опускає пістолет. “Ні”, — шепоче вона. А тоді, ще раз, уже вголос і з викликом: “Ні”. Потім стає прямо і глибоко вдихає.

І йде назад до машини».

Ріццолі стояла на галявині і дивилася на чотири залізні кілки, встромлені в землю. Два для рук, два для ніг. Поруч лежала наготована мотузка, уже з петлями для зап’ясть і щиколоток. Їй не хотілося замислюватися про очевидне призначення цих кілків. Натомість вона обійшла територію по-діловому, як звичайний коп, який роздивляється місце злочину. Намагалася не думати про те, що це її кінцівки мали прив’язати до кілків і її плоть мали різати інструментами із Гойтового рюкзака. Вона бачила, що на неї дивляться колеги. Чула, як вони починають говорити тихіше, варто їй підійти. Пов’язка на розсіченій голові явно свідчила про травму, і всі поводилися з Ріццолі так, наче вона з крихкого скла. Терпіти цього вона не хотіла, особливо тепер, коли понад усе мала вірити, що вона не жертва. Що вона цілком володіє своїми емоціями.