Задзвонив телефон. Ріццолі вимкнула програвач і взяла слухавку.

— Отже, ви вдома, — сказав Корсак.

— Забігла декілька хвилин тому душ прийняти.

— От я декілька хвилин тому якраз і телефонував. Ви не відповіли.

— Мабуть, не почула. Що сталося?

— Це я у вас хотів запитати.

— Щойно матимемо нову інформацію, я вас першого повідомлю.

— Ага. Сьогодні ви мені зателефонували бодай раз? Я мав дізнатися про ДНК Джої Валентайна від хлопця з лабораторії!

— Я не мала можливості вам розповісти. Цілий день кручуся, мов та білка.

— Не забувайте, що це я дав вам доступ до цієї справи.

— Я не забуваю

— Знаєте, уже минуло годин п’ятдесят, відколи він викрав Каренну Гент, — сказав Корсак.

«І вона мертва уже, мабуть, кілька днів», — подумала Ріццолі. Але на її смерті він не зупиниться. Це лише посилить його апетит. Він дивитиметься на її тіло й бачитиме об’єкт свого бажання. Людину, яку може контролювати. Вона йому не опирається. Холодна пасивна плоть, яка підкоряється всім його принизливим потребам. Ідеальна коханка.

Ріццолі знову тихо ввімкнула музику. Віолончель Александра наповнювала кімнату своїми сумними чарами. Джейн розуміла, до чого веде Корсак і чого він хоче, але не знала, як йому відмовити. Вона підвелася з канапи й вимкнула програвач. Навіть коли запала тиша, здавалося, що віолончель усе ще грає.

— Якщо все буде, як минулого разу, то сьогодні вночі він привезе туди її тіло, — сказав Корсак.

— Ми на нього чекаємо.

— То я в команді чи ні?

— У нас уже достатньо людей.

— А я? Вам не потрібна ще одна тушка?

— Ми вже розподілили позиції. Слухайте, я вам зателефоную, щойно ми…

— Засуньте свої «я вам зателефоную» знаєте куди! Я не буду сидіти біля телефону, наче стара діва, яку пообіцяли запросити на побачення! Я знаю цього вбивцю довше ніж ви. Довше ніж будь-хто взагалі. Як воно, коли хтось ламає всі ваші плани? Коли вас не пускають затримати цю падлюку? Подумайте про це!

Ріццолі думала. І вона розуміла, який гнів пожирає зараз Корсака. Розуміла краще ніж будь-хто, адже сама часто опинялася в таких ситуаціях. Її відсували в тінь, і вона з гіркотою спостерігала, як інші виходять на сцену і святкують перемогу.

— Я виїжджаю, — сказала вона, глянувши на годинник. — Якщо хочете приєднатися до мене, зустрінемося вже там.

— Де ваша засідка?

— На парковці через дорогу від ігрового майданчика. Можемо зустрітися на полі для гольфу.

— Буду.

О другій ночі в «Стоні Брук» повітря було густе й мокре, наче юшка. Ріццолі з Корсаком сиділи в її автівці, припаркованій біля густих кущів. Звідси вони могли бачити всі машини, які в’їжджали до цієї зони зі сходу. Ще декілька машин було розставлено вздовж алеї Еннекін — головної транспортної артерії, яка звивистим шляхом пролягала через усю територію парку. Будь-яку автівку, яка з’їхала б з дороги й зупинилася біля хащі, одразу ж оточили б зусібіч машини поліцейських. У такій пастці будь-яка машина мала потрапити в глухий кут.

Ріццолі в куртці обливалася потом. Вона опустила вікно і вдихнула запах опалого листя й вогкої землі. Запах лісу.

— Комарі налетять, — поскаржився Корсак.

— Мені дихати нема чим. Тут сигаретами пахне.

— Я лише одну закурив. І запаху не відчуваю.

— Курці ніколи не відчувають запаху.

— Слухайте, ви на мене весь час визвіряєтеся, — сказав він. — Якщо я щось не так зробив, то порозуміймося.

Ріццолі дивилася на темну дорогу. Жодної машини не було видно.

— Річ не у вас, — сказала вона.

— Тоді в кому?

Вона не відповіла.

— А, знову Дін, — із розумінням у голосі пробурчав Корсак. — Що він скоїв цього разу?

— Кілька днів тому поскаржився на мене Маркетту.

— Що сказав?

— Що ця справа не для мене. Що я, мабуть, потребую психологічної допомоги, бо маю, бачте, невирішені проблеми.

— Це він про Хірурга?

— А ви як думаєте?

— От придурок!

— А сьогодні я дізнаюся, що ми отримали миттєву відповідь із КОДІС. Такого раніше не бувало. Дінові варто лише пальцями клацнути — і всі навколо починають бігати. Хотіла б я знати, що він тут робить!

— Ну такі вже вони, ці федерали. Вони кажуть, що інформація — це влада. От і приховують від нас інформацію, бо вдають із себе мачо. Ми з вами лише пішаки для Містера — трясця б його — Бонда.

— Це ви плутаєте ФБР із ЦРУ.

— ФБР, ЦРУ, — знизав він плечима. — Усі ці абеткові контори мають купу секретів.

— Це третій, третій, — затріскотіла рація, — бачимо машину, седан нової моделі, прямує на південь по Еннекін.

Ріццолі напружилася, очікуючи відповіді іншої команди.

З наступної машини озвався голос Фроста:

— Другий. Бачимо його. Їде далі на південь. Здається, не збирається гальмувати.

За кілька секунд відповіла п’ята команда:

— П’ятий. Він щойно проїхав через нашу територію на Болд-Ноб-роуд. Виїжджає з парку.

«Не наш клієнт», — подумала Ріццолі. Навіть о цій пізній порі по Еннекін їздили люди. Вона вже втратила лік усім відстеженим машинам. Забагато хибних тривог поміж довгих інтервалів нудьги. Весь адреналін вигорів, і тепер Ріццолі поринала в ступор, спричинений браком сну.

Розчаровано зітхнувши, вона відкинула голову. Крізь переднє скло виднілася чорна хаща, в якій лише де-не-де спалахували світляки.

— Ти, паскудо, — пробурмотіла вона, — йди до мами…

— Кави хочете?

— Так, дякую.

Корсак налив їй зі свого термоса. Кава була міцна, гірка і жахлива на смак, але Ріццолі все одно її випила.

— Сьогодні я постарався. Подвійна порція «Фольгерса»[16]. Це вдихне життя у ваше тіло.

— Гадаю, я вже достатньо випила. Хай би в мою голову життя повернулося.

Ріццолі подивилася на хащу, де в темряві пріло листя і нипали тварини. Зубасті тварини. Вона пригадала погризені рештки Рахітичної Жінки і подумала про єнотів, які жують ребра. Про собак, які ганяють черепи, мов м’ячі. Вона дивилася на цей ліс і уявляла собі аж ніяк не Бембі.

— Я навіть говорити про Гойта більше не можу, — сказала Ріццолі. — Варто мені вимовити це ім’я, і люди починають дивитися на мене із жалістю. Вчора я намагалася провести паралель між Хірургом і нашим новим убивцею і бачила, що думає Дін: «У неї в голові лише Хірург». Він вважає мене одержимою. Хтозна, може, так і є, — зітхнула вона. — Може, тепер так буде завжди. Бачитиму на кожному місці злочину його руку. Всі злочинці матимуть його обличчя.

Вони поглянули на радіо, з якого пролунав голос диспетчера:

— Незаконне проникнення на територію кладовища Фейрв’ю. Є хтось поблизу?

Ніхто не відповідав.

Диспетчер повторив:

— Прохання перевірити кладовище Фейрв’ю. Незаконне проникнення на територію. Команда дванадцять, ви там?

— Команда дванадцять. Десять сорок, Рівер-стрит. Код один. Не можемо перевірити кладовище.

— Ясно. Команда п’ятнадцять, що у вас?

— Команда п’ятнадцять. Вест Роксбері. Усе ще ситуація шість. Люди не розходяться. За нашими оцінками, зможемо дістатися кладовища за півгодини-годину, не раніше.

— Є хтось вільний? — запитав диспетчер, розсилаючи радіохвилі по всіх доступних патрульних машинах.

Теплої суботньої ночі рутинна перевірка території кладовища не була пріоритетною. Мертвим байдуже до підлітків-хуліганів або парочок, які шукають усамітнення. Копи мають перш за все захищати живих.

Тишу порушив один із учасників засідки.

— Це п’ятий. Ми на алеї Еннекін. Кладовище Фейрв’ю зовсім поруч…

Ріццолі натиснула кнопку зв’язку:

— П’ятий, це перший, — кинула вона. — Ви покидаєте свою позицію? Прийом?

— У нас п’ять машин на позиціях.

— Кладовище в нас не в пріоритеті.

— Перший, усі зараз на викликах, — сказав диспетчер. — Зможете виділити одну машину?

— Ні. У мене всі мають лишатися на своїх позиціях. П’ятий, прийом?