Ерин клацнула вимикачем, світло вдарило по очах, і Ріццолі закліпала.

— Що ж це за волокна?

— Я покажу вам. — Ерин замінила зразок під мікроскопом. — Дивіться в окуляр, а я поясню, що це таке.

Ріццолі зазирнула в окуляр і побачила темне волокно, закручене у формі літери С.

— Це з країв клейкої стрічки, — сказала Ерин. — Я обдувала її гарячим повітрям, щоб поступово знімати нашарування. Оці темні волокна спостерігаються по всій довжині стрічки. А тепер я покажу вам, які вони в перерізі. — Ерин дістала з теки фотографію. — Отакий вигляд вони мають під електронним сканувальним мікроскопом. Це волокно дельтоподібної форми, бачите? Трикутничок. Йому надають саме такої форми, щоб зменшити забруднюваність. Така дельтоподібна форма характерна для волокон, із яких роблять килими.

— Отже, це штучний матеріал?

— Так.

— А подвійне променезаломлення? — Ріццолі знала, що коли світло проходить крізь синтетичне волокно, воно часто розщеплюється на два промені, немовби проходячи крізь кристал. Це подвійне заломлення променю називається бірефракцією. Кожен тип волокон має власний індекс, який можна виміряти поляризаційним мікроскопом.

— Це синє волокно має індекс бірефракції 0,063, — сказала Ерин.

— Якийсь конкретний матеріал?

— Тип нейлону, який часто використовується для килимів, бо він міцний, еластичний і мало забруднюється. І, зокрема, оця форма волокон та інфрачервона спектрограма відповідають антронному волокну компанії «Дюпон», яке використовується саме для виготовлення килимів.

— І цей килим темно-синій? — запитала Ріццолі. — Більшість людей обирає для дому інші кольори. Схоже, це був килимок для машини.

— Взагалі-то цей відтінок, синій номер 8-0-2, давно став типовим для салонів люксових американських машин, таких як «кадилаки» і «лінкольни».

Ріццолі одразу зрозуміла, до чого веде Ерин.

— «Кадилаками» часто користуються на похоронах, — сказала вона.

— «Лінкольнами» теж.

Вони обидві думали про одне й те саме: робота убивці пов’язана з мерцями.

Ріццолі намагалася пригадати всіх людей, які можуть контактувати з мертвими тілами. Коп і судмедексперт, яких викликають на місце підозрілої смерті. Патологоанатом з асистентом. Бальзамувальник, розпорядник похорону. Візажист, який накладає макіяж, щоб покійний мав пристойний вигляд перед тими, хто любив його і прийшов побачити востаннє. Тіло проходить через конвеєр живих рук. Частки можуть потрапити до всіх і кожного, хто його торкався.

— Зникла жінка, Ґейл Їґер… — задумливо сказала Ріццолі, подивившись на Ерин.

— Що?

— У неї мати померла минулого місяця.

Джої Валентайн оживляв мертвих.

Ріццолі й Корсак стояли в яскраво освітленій гримерці бюро ритуальних послуг «Вітні» і дивилися, як Джої копирсається в косметичці «Ґрафтобіан». Усередині були крихітні баночки з хайлайтерами, рум’янами й помадами. Здавалося б, звичайна косметичка з театральним гримом, але ці креми й рум’яна були створені для того, щоб вдихнути життя в землисто-бліду шкіру мерців. Оксамитовий голос Елвіса Преслі в портативному магнітофоні співав «Love Me Tender», а Джої замазував розтини й отвори, які лишилися на руках покійниці від численних катетерів і внутрішньоартеріальних вливань.

— Улюблена музика місіс Обер, — пояснив Джої, продовжуючи працювати.

Інколи він позирав на три фотографії, пришпилені до мольберта, який стояв біля косметичної кушетки. Ріццолі припустила, що це фотографії місіс Обер, хоча та жінка не мала практично нічого спільного із сірим, змарнілим трупом, над яким зараз працював Джої.

— Її син каже, що вона фанатка Елвіса, — вів далі Джої. — Тричі їздила в Ґрейсленд[10] відвідати його музей і могилу. Він спеціально приніс цю касету, щоб я слухав, поки роблю макіяж. Знаєте, я завжди в процесі намагаюся слухати їхні улюблені пісні чи мелодії. Це допомагає налаштуватися. Про людину багато дізнаєшся з самої лише її улюбленої музики.

— А який вигляд повинна мати фанатка Елвіса? — запитав Корсак.

— Ну, розумієте, помада яскравіша, зачіска об’ємніша. Абсолютно не так, як у тих, хто слухає, приміром, Шостаковича.

— А яку музику слухала місіс Гелловел?

— Не пригадую.

— Ви лише місяць тому працювали з її тілом.

— Так, але я не всі деталі запам’ятовую. — Джої закінчив накладати на руки тональну основу й підійшов до голови, киваючи в ритмі «You Ain’t Nothing but a Hound Dog». У чорних джинсах і мартенсах він скидався на модного молодого художника. Але за полотно йому правила мертва плоть, а засобами творчості слугували пензлі для макіяжу й баночки.

— Думаю, потрібно пройтися по ній світло-бронзовими рум’янами, — сказав він, діставши баночку, і почав лопаткою змішувати кольори на палітрі з іржостійкої сталі. — Так, для старої фанатки Елвіса — саме те, що треба.

Він втирав рум’яна в щоки покійниці, піднімаючись угору аж до лінії росту волосся, де з-під чорної фарби визирали сиві корені.

— Може, ви пригадуєте, як розмовляли з дочкою місіс Гелловел? — сказала Ріццолі, показавши Джої фотографію Ґейл Їґер.

— Запитайте в містера Вітні. Майже всі переговори веде він. Я лише асистент…

— Але ви з місіс Їґер мали обговорювати макіяж її матері. Адже цим саме ви займаєтеся.

Джої уважніше подивився на фотографію Ґейл Їґер.

— Так, вона була дуже мила жінка.

— Була? — запитливо подивилася на нього Ріццолі.

— Слухайте, ну я новини дивлюся. Ви ж не думаєте, що вона досі жива?

Джої відвернувся і насупився: Корсак ходив по залі, зазираючи в шафи.

— Е-е-е… Детективе! Щось конкретне шукаєте?

— Та ні. Просто дивлюся, що у вас тут, у покійницькій. — Він щось дістав із однієї з шафок. — А оце — плойка?

— Так. Ми нашим клієнтам і голови миємо, і волосся крутимо, і манікюр робимо. Усе, щоб вони мали якомога кращий вигляд.

— Я чув, ви в цьому профі.

— Усі вони задоволені моєю роботою.

— А що, вони самі вам про це кажуть? — зареготав Корсак.

— Я про їхніх родичів. Їхні родичі задоволені.

Корсак відклав плойку.

— Ви працюєте на містера Вітні… Уже сім років?

— Десь так.

— Мабуть, ви пішли до нього, щойно школу закінчили.

— Спочатку я мив автомобілі для процесій і прибирав у цій залі. Відповідав на дзвінки по вечорах, коли просили забрати тіло. Потім містер Вітні дозволив мені допомагати йому з підготовкою тіл. А тепер у нього вже роки беруть своє, і я тут роблю майже все.

— Отже, у вас, мабуть, і ліцензія є?

Джої помовчав.

— Е-е-е, ну, взагалі-то ні. Якось руки не доходять подати заявку. Я просто допомагаю містеру Вітні.

— Чому б не подати заявку? Це крок уперед у кар’єрі, хіба ні?

— Моя робота подобається мені такою, як є.

Він знову зосередився на місіс Обер. Її обличчя тепер укривав рожевий рум’янець. Джої взяв маленьку щіточку і став розподіляти коричневу фарбу по сивих волосинах брів. Його пальці рухалися обережно, майже пестливо. Більшість чоловіків такого віку з ентузіазмом кидалися у вир життя, а Джої Валентайн вирішив проводити дні в товаристві мертвих. Він дбайливо збирав тіла по лікарнях і будинках для літніх людей. Привозив до цієї чистої світлої зали. Обмивав і обтирав їх. Застосовував шампуні, креми й пудри, щоб створити ілюзію, що покійники живі.

— Гарно, — прошепотів він, розтушовуючи рум’яна по щоках місіс Обер, — дуже гарно. Ти будеш прекрасна…

— Отже, ви тут працюєте вже сім років? — запитав Корсак.

— Я ж вам щойно сказав.

— І так і не завдали собі клопоту отримати якісь… документи на підтвердження кваліфікації?

— Чому ви знову про це запитуєте?

— Річ у тім, що ви не отримали б ліцензію і знаєте про це, правда?

Джої мовчки закляк на місці — він саме мав узяти помаду.

— Старий містер Вітні знає про ваше кримінальне минуле? — запитав Корсак.

Джої нарешті підвів голову.

— Ви ж йому не казали?