— Коли о десятій ранку його оглядала судмедексперт, вона виявила посмертну зміну кольору шкіри, — сказав Корсак. — На її думку, він помер уночі, між дванадцятою і третьою.

— Хто його знайшов?

— Медсестра з його клініки. Коли вранці він не прийшов і не відповів на дзвінки, вона приїхала сюди. Знайшла його приблизно о дев’ятій. А його дружини тут немає.

— Дружини? — перепитала Ріццолі, поглянувши на Корсака.

— Ґейл Їґер, тридцять один рік. Зникла.

Ріццолі знову відчула такий само холод, що й перед вхідними дверима.

— Викрадення?

— Я лише сказав, що вона зникла.

Ріццолі подивилася на сильне тіло Річарда Їґера. Не вірилося, що він піддався смерті.

— Розкажіть мені про цих людей, про їхній шлюб.

— Щасливе подружжя — так усі кажуть.

— Так завжди кажуть.

— У даному разі це схоже на правду. Одружені лише два роки. Цей будинок купили рік тому. Вона — медсестра в його клініці, тому в них однакові коло спілкування і графік роботи.

— Яка близькість.

— Так. Я б звихнувся, якби цілий день повсюди натикався на дружину. Але ці двоє, здається, добре ладнали. Минулого місяця він на цілі два тижні взяв відпустку, просто щоб побути з нею вдома після смерті її матері. Як ви гадаєте, скільки може заробити хірург-ортопед за два тижні? П’ятнадцять-двадцять тисяч баксів? Йому дорого обійшлося піклування про неї.

— Отже, вона цього потребувала.

— Усе одно так не кожен вчинив би, — знизав плечима Корсак.

— Отже, ви не бачите причин, з яких вона б захотіла його покинути?

— Жодної. І ще менше причин його прирізати.

Ріццолі глянула на вікна. За деревами й кущами не видно було сусідніх будинків.

— Ви сказали, що він помер між дванадцятою і третьою.

— Ага.

— Сусіди щось чули?

— У будинку зліва нікого немає — мешканці поїхали до Парижа. Нічогенько люди живуть… А сусіди справа міцно спали.

— Він вдерся в будинок?

— Так, крізь кухонне вікно. Комашину сітку зірвано. Далі було використано інструмент для розрізання скла. На квітнику сліди сорок четвертого з половиною розміру. І сліди крові в цій кімнаті — з таким само відбитком підошви.

Корсак дістав хусточку й витер чоло — він належав до тих нещасливих людей, для яких просто не існує достатньо потужних антиперспірантів. За кілька хвилин розмови з Ріццолі плями поту під пахвами збільшилися.

— Покладімо його на простирадло, — сказав один із працівників моргу.

— Голову тримай! У нього ж голова відвалюється!

— О чорт!

Ріццолі й Корсак мовчки дивились, як доктора Їґера боком кладуть на одноразове простирадло. Від трупного заціпеніння тіло заклякло під кутом дев’яносто градусів, і люди з моргу тепер сперечалися про те, як у цій недоладній позі класти його на ноші.

Раптом Ріццолі помітила на підлозі якийсь білий черепок біля того місця, де сидів Їґер. Вона опустилася навпочіпки й підняла маленьку скалочку порцеляни.

— Розбита чашка, — сказав Корсак.

— Що?

Біля вбитого знайшли блюдце і чашку. Схоже на те, що вони були в нього на коліні й упали. Ми вже спакували черепки, щоб зняти відбитки пальців. Не запитуйте мене, що воно таке, — додав він, помітивши її здивований погляд, і знизав плечима.

— Щось символічне?

— Ага. Ритуальне чаювання з мерцем.

Ріццолі подивилася на скалочку порцеляни, що лежала в її обтягнутій латексом долоні, намагаючись зрозуміти, що вона означає. В животі в неї скрутився тугий вузол. Страшне відчуття впізнання: перерізане горло, руки й ноги, зв’язані скотчем, проникнення до помешкання вночі через вікно, заскочені зненацька жертви.

І зникла жінка.

— Де спальня? — запитала Ріццолі.

Вона не хотіла її бачити. Боялася її бачити.

— Так, саме спальню я хотів вам показати.

У коридорі, який вів до спальні, на стінах висіли чорно-білі фотографії в рамках. Не усміхнені сімейні портрети, як у багатьох будинках, а приголомшливі фото оголених жінок. Анонімні тіла, адже обличчя були затемнені. Або моделі відвертали голову від камери. Ось жінка обіймає дерево. Гладенька шкіра, притиснута до шорсткої кори. А ось жінка сидить, схилившись уперед, і довге волосся спадає між голими стегнами. Ось вона тягнеться до неба, і від фізичного напруження на шкірі блищить піт. Ріццолі вдивлялася у фото, яке хтось зачепив — тепер воно висіло криво.

— Це все одна й та сама жінка, — сказала вона.

— Це вона.

— Місіс Їґер?

— Збочення, правда?

Вона завважила ніжний колір шкіри Ґейл Їґер.

— Мені це аж ніяк не здається збоченням. Красиві фото.

— Ну хоч як, а спальня отам, — і Корсак показав їй на двері.

Ріццолі зупинилася на порозі. У кімнаті стояло величезне двоспальне ліжко. Схоже було, що ковдру різко здерли, розбудивши людей, які тут спали. Ворс на жовтувато-рожевому килимі здибився двома смугами, які вели від ліжка до дверей.

— Схоже на те, що їх витягнули з ліжка.

— Наш злочинець застав їх сонними, — кивнув Корсак. — Упорався з ними якось і зв’язав їм зап’ястя і щиколотки. Тягнув їх по килимі в передпокій, а там уже почалася дерев’яна підлога.

Ріццолі була ошелешена діями вбивці. Вона уявляла собі, що він стояв там, де й вона зараз, і дивився, як спить подружжя. Вікно без фіранки високо над ліжком давало достатньо світла, щоб розрізнити, хто жінка, а хто чоловік. Він мав спершу напасти на доктора Їґера — логічно було спочатку взяти під контроль чоловіка, а жінку поки що не чіпати. Це Ріццолі могла собі уявити — як він підходить і нападає. Але що далі?

— Навіщо витягувати їх зі спальні? — запитала вона. — Чому не вбити доктора тут, на місці?

— Не знаю. Тут уже все сфотографували, — сказав Корсак, показуючи на спальню. — Можете заходити.

Ріццолі неохоче увійшла до кімнати, оминаючи сліди на килимі, й наблизилася до ліжка. Вона не побачила крові на ковдрі чи простирадлі. На одній з подушок лежала довга білява волосина. «Сторона місіс Їґер», — подумала вона. Обернувшись до нічного столика, побачила фотографію подружжя. Так, Ґейл Їґер справді була білявка, до того ж гарна, зі світло-блакитними очима і золотим пилом веснянок на засмаглій шкірі. Доктор Їґер обіймав її за плече, випромінюючи силу й упевненість чоловіка, який знає, що його зовнішність справляє враження. М’язистий чоловік. Не з тих, хто помирає в спідньому, зі зв’язаними руками й ногами.

— На стільці, — сказав Корсак.

— Що?

— Подивіться на стілець.

Вона озирнулася й побачила стілець у старовинному стилі, зі спинкою з поперечками. На сидінні лежала обережно складена нічна сорочка. Підійшовши, Ріццолі помітила на кремовому атласі яскраво-червоні краплі.

У неї на потилиці ворухнулося волосся, і декілька секунд вона не могла дихати.

Простягнула руку й підняла один із кутиків нічної сорочки. Під складкою теж була кров.

— Ми не знаємо, чия це кров, доктора Їґера чи його дружини, — сказав Корсак.

— Коли він склав сорочку, на ній уже була кров.

— Але більше ніде в кімнаті крові немає. Це означає, що сорочку заплямували деінде. А потім він приніс її сюди, до спальні. Акуратно склав і лишив на цьому стільці як прощальний подаруночок. Вам це нічого не нагадує? — запитав Корсак, трохи помовчавши.

— Ви ж самі знаєте, — відповіла вона, ковтнувши слину.

— Убивця відтворює старий підпис вашого чувака.

— Ні, тут дещо інше. Та тут узагалі все по-іншому. Хірург ніколи не нападав на подружжя.

— Акуратно складена нічна сорочка. Клейка стрічка. Жертви, заскочені в ліжку.

— Воррен Гойт обирав самотніх жінок. Жертв, із якими швидко міг упоратися.

— Але подивіться, як багато спільного! Кажу вам, це хтось наслідує Хірурга. Якийсь псих, який начитався про нього в газетах.

Ріццолі й далі дивилася на нічну сорочку, згадуючи інші спальні, інші місця вбивств. Усі вони відбулися влітку, коли стояла страшна спека, така, як тепер. Жінки спали з відчиненими вікнами, і чоловік на ім’я Воррен Гойт пробирався до їхніх будинків. Він приносив свої темні фантазії та скальпелі, інструменти для проведення кривавих ритуалів. А жертви були при тямі, вони відчували кожен дотик леза. Вона подивилася на нічну сорочку, і перед очима постало обличчя Хірурга — звичайнісіньке, цілком банальне, яке вона все ще бачила в кошмарах.