Тіфані стояла на голій землі і дивилася навкруги. 

Вона бачила село і річку, їхню ферму і замок Барона, а за полями, які вона добре знала, вона бачила сиві ліси і вересовища. 

Вона заплющила очі, а тоді розплющила. Моргнула і знову розплющила. 

Ані сліду магічної брами, невидимих будинків чи дивних знаків. 

На мить їй здалося, що повітря дзижчить і запахло снігом. 

Коли вона прийшла додому, то подивилася у словнику значення слова «вторгнення». Воно означало — вриватися. 

«Вторгнення почнеться тут», — так сказала міс Тік. 

І тепер з-за верхньої полиці за нею пильно стежили маленькі невидимі оченята… 

Міс Тік зняла капелюха, запхала руку всередину і смикнула за мотузочку. Поклацуючи і поплескуючи, він обернувся на доволі поношеного солом’яного капелюха. Вона підняла з долівки паперові квіти й акуратно прилаштувала їх до капелюха. А тоді сказала: 

— Хух! 

— Ти ж не даси малій просто так взяти і піти? — спитав ропух, що сидів собі на столі. 

— Як так? 

— Вона, поза сумнівом, має Перші Погляди і Задні Думки. А це потужна комбінація. 

— Вона трохи така всезнайка, — сказала міс Тік. 

— Власне. Як ти. Вона тебе вразила, ну зізнайся? Я знаю, що так, бо ти була до неї недобра, а ти така з усіма, хто западає тобі в душу. 

— Обернути тебе на жабу? 

— Стривай-но, подумаю… — відповів саркастично ропух. — Шкіра краща, ноги — гарніші, шанси на поцілунок принцеси — в сотню разів вищі… так, будь ласка. Я готовий, моя пані. 

— Ропух — то ще не найгірша подоба, — сказала міс Тік похмуро. 

— Сама якось спробуй, — відповів ропух. — Менше з тим, мала мені сподобалася. 

— І мені, — сказала міс Тік квапливо. — Вона чує, що старенька загинула, бо якісь недоумки мали її за відьму, і вирішує стати відьмою, щоб такого більше не повторилося! Чудовисько ричить на неї з річки, а вона гепає його пательнею по голові! Ти чув колись вислів: «Кожній землі — своя відьма»? Ось ця земля має, закладаюся. Крейдяна відьма? Нечувано. Відьми люблять граніт і базальт, тверду породу! Ти ж бо знаєш, що таке крейда? 

— Певен, що ти мені зараз розповіси. 

— Це шкаралупки мільярдів крихітних безборонних морських істот, що померли мільйони років тому, — вела далі міс Тік. — Це… крихітні кісточки. М’якенькі. Вогкенькі. Сиренькі. Та навіть вапно краще за це. Та вона виросла на крейді і вона… міцна і спритна. Вона вроджена відьма. На крейді! Немислимо! 

— Вона гепнула Дженні по голові! — вигукнув ропух. — Та в малої талант! 

— Можливо, та цього мало. Дженні не дуже розумна, — відказала міс Тік. — Вона має лиш перший рівень шкідливості. Та й вона розгубилась, опинившись у струмку, адже її домівка — стоячі води. Бувають значно, значно гірші за неї. 

— Що це означає — «чудовисько першого рівня шкідливості»? — поцікавився ропух. — Ніколи не чув, щоб так її називали. 

— Я ж не лише відьма, я ще й вчителька! — сказала міс Тік, обережно припинаючи капелюха. — Тож я роблю класифікації. Записую все акуратно — двома кольорами, рівним почерком. Дженні — одна з істот, яку вигадали дорослі, щоб віднадити дітей від небезпечних місць, — зітхнула вона. — Якби ж вони тільки думали, перш ніж вигадувати чудовиськ. 

— Ти маєш залишитися і допомогти їй, — сказав ропух. 

— Але я тут абсолютно безсила, — відповіла міс Тік. — Я тобі вже це казала. Це крейда. І пам’ятаєш того рудоволосого? Нак Мак Фіґель говорив з нею! Застеріг її! Я в житті такого не бачила! Якщо вони на її боці, то невідомо, на що вона ще спроможна! 

Міс Тік взяла ропуха і мовила до нього: 

— Знаєш, що тут з’являтиметься? — спитала вона. — Всі ті істоти, замкнені у старих оповідках. Всі ті причини, через які слід триматися стежки і не відчиняти заборонені дверцята, не говорити заборонених слів і не розсипати сіль. Всі ці казки, що наганяють на дітей нічні жахіття. Всі ці чудовиська, що ховаються під найбільшим у світі ліжком. Є місце, де всі ці історії справжні і всі нічні жахіття — збуваються. І вони прийдуть сюди, якщо їх не спинити. Якби не Нак Мак Фіґлі, то я б уже хвилювалася. Кажу, як є: я піду по допомогу. На це піде два дні, якщо без мітли! 

— Нечесно лишати її на самоті з ними, — кинув ропух. 

— Вона й не буде сама, — відповіла міс Тік. — Ти будеш із нею. 

— Ага, — сказав ропух. 

Тіфані ділила ванну кімнату із Збиткою та Ганною. Вона прокинулася, коли ті лягали в ліжко, і лежала в темряві, прислухаючись до того, як стихало їхнє дихання і як їм снилися молоді вівчарі з голим торсом. 

Надворі літні блискавки шугали над пагорбами і грім гримів… 

Грім і Блискавка. Для неї це спочатку були собаки, а вже потім — звуки і світло грози. Бабуня завжди мала при собі псів, — що вдома, що надворі. То вони скидаються на чорно-білі смужки десь у далині торфовища, то тут як тут, захекані, глипають на бабуню. Половина цуценят в околиці — діти Блискавки, їх натренувала Бабуня Болячка. 

Тіфані з родиною ходила на змагання вівчарок. Усі без винятку вівчарі Крейдокраю ходили, а найкращі навіть виходили на майдан — показати, як їхні собаки виконують команди. Собаки там заганяють овець, розділяють їх, заганяють у загони. Іноді втікають чи й цапають одне одного, бо навіть у найкращого собаки може видатися кепський день. Та бабуся ніколи не виходила на змагання з Блискавкою та Громом. Вона тільки опиралася на парканець, — пси лежали в ногах, — уважно спостерігаючи за видовиськом і попахкуючи люлькою. Тато казав, що як усі виступлять, судді нервово зиркатимуть на бабуню, ніби питаючи її думки. Власне, на неї зиркали усі вівчарі. Бабуня ніколи не виходила на майдан, бо вона була головною суддею. Якщо бабуся вважала вас добрим вівчарем, якщо вона кивнула вам, коли ви полишали майдан, якщо вона пахкала люлькою і промовляла «Годиться», то ви землі під ногами не чули на радощах, ви враз ставали царем царів! 

Коли Тіфані була малою і ходила з бабунею на горби, то Грім і Блискавка няньчили її, лежачи неподалік, поки та собі бавилася. Вона так пишалася собою, коли бабуся дозволила їй керувати собаками, щоб зібрати отару. Вона захоплено бігала туди-сюди і враз у раз вигукувала «Сюди!», «Вперед!» і «Назад!» — і, о, небеса, собаки прекрасно працювали! 

Тіфані знала, що вони б і так чудово зробили свою роботу, що б вона там не командувала. Бабуня собі сиділа неподалік, курила люльку, а собаки навчилися читати її думки. Вони слухалися лише Бабуню Болячку… 

Небавом гроза стихла і було чутно тільки лагідний дощ. 

Щуроміх, їхній кіт, увірвався до кімнати і стрибнув до неї на ліжко. Почнемо з того, що він великий, але зґрабний. А ще він товстий: він розповзається по будь-якій пласкій поверхні великою хутряною калюжею. Він ненавидить Тіфані, але ніколи не дозволить, щоб особисте перегородило йому шлях до теплої ночівлі. 

Вона, либонь, заснула, бо її розбудили якісь голоси. 

Здавалося, що вони дуже близько, але звучали напрочуд тихо. 

— А бодай би то! Як то файно сказано «найди відьму», але шо то має значити, га, ану повіч мені! Ті всі великі подвиги — то на йне лице мені! 

— Джорджі казов, шо та на річці, як він рибалив, була велика дівка! 

— Дуже то нам поможе, ага! Та вони всі нівроку дівки! 

— Ну і відьми носят вострі капелюхи! 

— І шо, мудрагелю, буде спала в капелюсі тая відьма?! 

— Хто тут? — прошепотіла Тіфані.