— Ні, — відповів Роланд. — Звідси нема виходу. Ти ж бачила… дрімок… це дуже потужний сон…
— То чому ми біжимо?
— Щоб сховатися… від неї. Якщо довго не потрапляти їй на очі, то… Пчих каже, що вона забуде…
«Не думаю, що вона мене скоро забуде», — подумала Тіфані.
Роланд спинився, але Тіфані висмикнула руку і побігла далі, міцно притискаючи до себе вкляклого від подиву Погіршая.
— Куди ти біжиш? — крикнув їй вслід Роланд.
— Геть звідси, подалі від неї!
— Вернись! Ти ж біжиш назад!
— Ні! Я біжу вперед!
— Але ж це сон! — крикнув навздогін Роланд, що вже її майже догнав. — Ти біжиш довкола!
І Тіфані вибігла на галявину… ту саму галявину.
Джмелинки акурат приземлилися: одна — ліворуч від Тіфані, а друга — праворуч, а попереду стала Королева.
— Знаєш, — сказала вона. — Я думала, що ти спроможна на більше. Ну ж бо, віддай малого. А тоді я вирішу, що з тобою робити далі.
— Не такий вже це й великий сон, — пробурмотів Роланд позаду Тіфані. — Якщо довго бігти, то опинишся там, звідки почав…
— Спеціально для тебе зроблю ще менший сон, ніж ти сам, — мовила Королева солодко. — Оце буде тобі наука!
Кольори враз стали яскравішими, а звуки — гучнішими. Тіфані навіть щось внюхала, а це було ой як дивно, бо раніше тут нічого не пахло.
Це різкий запах, який годі забути. Запах снігу. А з-під снігу, крізь дзижчання комах, пробивалося ледь чутне:
— Абодайго! Як то звідси вийти?
Розділ 11
Пробудження
По той бік галявини, у чоловіка, що лущив горіхи, залишився лиш один горіх. Завбільшки він був як Тіфані. І погойдувався туди-сюди. Чоловік вгатив його молотом, аж той покотився.
«Дивись на те, що справжнє…» — сказала собі Тіфані і засміялася.
Королева здивовано зміряла її поглядом:
— Тобі весело? — спитала вона. — Що тут кумедного? Що тебе так веселить?
— Просто, згадалося дещо, — відповіла Тіфані. Королева втупилася в неї, як це роблять люди без почуття гумору, коли з ними жартують.
«А ти не дуже то й кмітлива, — подумала Тіфані. — Тобі й не треба було бути кмітливою. Ти можеш собі все потрібне намріяти. Ти просто віриш у свої сни, тож думати тобі не треба».
Тіфані озирнулась до Роланда і прошепотіла йому на вухо:
— Розлущ горіх! Не дивись на мене, просто розлущ горіх!
Хлопець здивовано закліпав.
— Що ти йому там шепочеш? — різко кинула Королева.
— Я попрощалася з ним, — відповіла Тіфані, міцно обіймаючи брата. — Я не віддам тобі брата, чим би ти мені не погрожувала!
— А ти знаєш, якого кольору твої нутрощі? — спитала Королева.
Тіфані мовчки заперечно кивнула.
— А зараз дізнаєшся, — відповіла Королева, солодко усміхаючись.
— Ти не така могутня, як із себе вдаєш, — сказала Тіфані.
— Ти знаєш, ти маєш рацію, — відказала Королева. — Щоб таке зробити, слід володіти дуже могутньою магією. Та я можу змусити тебе повірити, що я з тобою зробила… щось жахливе. Більшого й не треба, моя люба дівчинко. Ну що ж, благай пощади, а то потім буде пізно.
Тіфані завагалась, а тоді сказала:
— Ні, не благатиму.
Королева нахилилася до неї. Її сірі очі заповнили собою увесь світ.
— Це буде незабутньо, — сказала вона.
— Сподіваюся, — відповіла Тіфані. — Лущ горіх!
На мить Королева спантеличилась: вона погано реагувала на раптові повороти.
— Що?
— Ага, добре, — пробубнів Роланд.
— Що ти сказала? — запитала Королева, коли хлопчик побіг до чоловіка з молотом.
Тіфані копнула Королеву в ногу. Відьми так не роблять, але хай буде — так роблять дев’ятирічки! Може, вона б і хотіла придумати щось краще, але ж черевики в неї важкі, і копняк вдався на славу!
Королева вхопила її за плечі і потрясла нею:
— Навіщо ти це зробила? — спитала вона. — Чому ти не слухаєшся мене? Всім було б так добре, якби вони мене слухались!
Тіфані витріщилася на Королеву. Її очі все ще були сірі, але зіниці скидалися на срібні дзеркала.
«Я знаю, хто ти, — пролунали в голові Дуже Задні Думки. — Ти — та, хто нічого не вчиться. Ти нічого не знаєш про людей. Ти… дитина, яка просто постаріла».
— Хочеш цюцю? — прошепотіла Тіфані.
Позаду почувся вереск. Тіфані вивернулася від Королеви і побачила Роланда, що відчайдушно намагався вирвати молот з рук чоловіка: він таки спромігся вибороти молот і замахнувся ним над головою так, що звалив наповал ельфа позад себе. Молот ось-ось мав гепнути вниз, але тут…
Королева смикнула її різко і засичала:
— Цюцю? Я тобі покажу цю…
— Абодайго! Крулева! Вона схопила келду! Стара карга!
— Ні крулевам! Ні панам! Нак Мак Фіґлі!
— Порву, як мавпа газету…
— Хапаймо її!
Тіфані, либонь, єдина особа в усіх відомих світах, котра зраділа, почувши галас Нак Мак Фіґлів.
Вони висипалися невпинним потоком із розлущеного горіха.
Дехто досі був у смокінгу та краватці-метелику. Дехто встиг передягтися у кілт. Та всі без винятку були у войовничому настрої і, щоб не гаяти часу та настрою, гамселили один одного.
На галявині стало… голо. Справжні чи не дуже, але люди бачили біду і втікали подалі, коли на них сунула гуркітлива хмара, що невпинно кляне, лається і борюкається в куряві, мелькаючи рудими чупринами і блакитними тільцями.
Тіфані вирвалася від Королеви й, обіймаючи Погіршая, побігла у траву, щоб за усім цим спостерігати здалеку. Великий Ян промчав повз, несучи над головою ельфа, що намагався щосили вирватися. А тоді він спинився і підкинув його високо-високо в небо.
— І-і-і-і-і гу-у-уп, на голову сі приземлило! — верескнув Великий Ян, знову радісно кинувшись у бій.
Нак Мак Фіґлів годі було ані затоптати, ані розчавити. Вони атакували групами, вилазячи один одному на спини, щоб верхній забіяка міг врізати противнику кулаком, — а краще — головою, прямісінько в писок. А коли ворог опинявся на землі, то вже справа техніки — закопати його ногами.
Нак Мак Фіґлі мали свою тактику: наприклад, вони завжди обирають найбільшого ворога. Пограбуйко якось сказав, що в них легше поцілити кулаком. А ще — малолюдки ніколи не зупиняються. І вороги просто виснажуються, і все. Це щось на кшталт атаки войовничих ос з отакенними кулачиськами!
Вони не одразу зрозуміли, що вже нема з ким воювати, — всі поборені. Вони ще трохи погамселили один одного, а тоді вгамувались і взялись обшукувати кишені полеглих — а раптом там є пара копійок?
Тіфані підвелася.
— Не зле, не зле, браття, — сказав Пограб, озираючись довкола. — Дали ми їм прикурити і навіть не прийшлосі читати поезію!
— Як ви опинилися в горісі? — спитала Тіфані. — Ніяк не доберу…
— Це був єдиний вихід, — відповів Пограбуйко. — Вхід мав бути відповідний. То є тєжко — найти дорогу уві сні.
— Особливо, як си троха макнув писок, — сказав Дурноверхий Вулі, широко всміхаючись.
— Що? Ви напилися? — спитала Тіфані. — Я боролася з Королевою, а ви тим часом пиячили в пабі?
— Та яке, ти шо! — вигукнув Пограб. — Ти пам’ятаєш той сон про бал? Ти там ще така гарна була, в сукенці пишній? То ми там застрягли.
— Але ж я вбила дрімку!
Пограб трохи завовтузився:
— Ну, — сказав він, — ми не так легко вибралися, як ти. То було троха довше.
— Поки всьо не вихлебтали, — пояснив Дурноверхий Вулі.
Пограб на нього люто зиркнув:
— Я б це так не формулював!
— То сон не скінчився, так? — спитала Тіфані.
— Поки хочеш пити, то де сі скінчит! — пояснив Дурноверхий Вулі. — Але там не тільки пійло було, ще всі ка‑на-пе.
