Наступний намет задекорували історичними сценками — переважно то були зображення королів, які тнуть одне одному голови, але були ще схожі цікавинки на цю тематику. Вчитель, вбраний у червону, підбиту кролячим хутром, мантію, стояв при вході, почепивши на голову старого циліндра з увіткнутими в нього прапорцями. Він мав невеличкий мегафон і націлив його на Тіфані. 

— Смерті королів крізь віки? — запропонував він. — Дуже освітній матеріал, багато крові! 

— Та не дуже, — відповіла Тіфані. 

— О, міс, вам слід конче знати, звідки ви родом! — сказав учитель. — Звідки ж бо вам знати, куди ви прямуєте? 

— Я із древнього роду Болячок, — відказала Тіфані. — І я прямую подалі від вас. 

Вона знайшла те, що шукала, у ятці з ілюстраціями тварин, серед яких, на її превелику радість, був верблюд. 

На вивісці писало таке: Корисні істоти. Сьогодні: Наші Друзі Їжачки. 

Вона задумалась, наскільки те річкове чудо могло бути корисним, і цей урок — то, здається, єдина нагода, щоб знайти відповідь на запитання. Декілька дітей сиділо на лавці в очікуванні уроку, але вчитель все ще стояв при вході і рекламував подію, в надії заповнити порожні місця. 

— Привіт, дівчинко, — сказав він, і це була його перша велика помилка. — Ти хочеш знати все-все про їжаків, еге ж? 

— Я вже знаю. Була у вас на занятті минулого літа, — відповіла Тіфані. 

Чоловік придивився до неї уважніше, і усмішка вмить щезла з його обличчя. 

— А, так, — сказав він. — Пам’ятаю. Це ти засипала мене тими… запитаннячками. 

— І на сьогодні в мене теж є запитання, — відповіла Тіфані. 

— Сподіваюся, вони не стосуються того, як родяться малятка їжаків? — поцікавився чолов’яга. 

— Ні, — терпляче пояснила Тіфані. — Це стосується зоології. 

— Зоології? Це довге слово, еге ж? 

— Та ні, зовсім ні, — відповіла Тіфані. — Покровительство — ось це довге слово. А зоологія — то доволі коротке. 

Вчитель прищурився. Діти на кшталт Тіфані — то справжня морока. 

— Та ти розумниця, як я бачу, — зауважив він. — Та я не знаю жодного вчителя зоології у цих краях. Ветеринари є, зоологів — нема. Тебе цікавить якась конкретна тварина? 

— Зеленозуба Дженні. Глибоководне чудовисько з великими іклами та кігтями, і очима, завбільшки з тарілку супу. 

— Якого розміру? Ти маєш на увазі великі тарелі, на цілу порцію? З крекерами, чи, може, навіть з хлібними рулетиками? Чи ти про маленькі тарілочки, в яких подають пів порції до салату? 

— Такі на вісім дюймів в діаметрі, — сказала Тіфані, яка ніколи в житті не замовляла ані супу, ані салату. — Я поміряла. 

— Оце так загадка, — мовив вчитель. — Здається, такого не знаю. Воно точно не корисне. Ось у цьому я певен. Звучить як якась вигадка. 

— Я теж так спершу думала, — сказала Тіфані. — Та все-таки я б хотіла довідатися про нього трохи більше. 

— Ну, тоді спробуй піти до неї. Вона тут новенька. 

Вчитель тицьнув пальцем на маленький намет в кінці ряду. Він був геть чорний і доволі обшарпаний на вигляд. Ані тобі вивісок, ані знаків оклику. 

— Чого вона навчає? — спитала Тіфані. 

— Важко сказати, — відповів вчитель. — Вона каже, що мисленню, але я уявлення не маю, як цього можна навчити. З тебе одна морквина, дякую. 

Коли Тіфані підійшла ближче, то побачила маленьку записку, пришпилену до намету. Там писало літерами, більше схожими на шепіт, а не на крик: 

Тіфані прочитала оголошення і усміхнулася. 

— Є хто? — спитала вона. Дзвоника не було, тож вона голосно мовила «стук-стук». 

Жіночий голос десь зі середини відповів: 

— Хто там? 

— Тіфані. 

— Яка Тіфані? 

— Тіфані, яка налаштована серйозно. 

— О, це звучить багатообіцяюче. Заходь. 

Тіфані відгорнула заслінку. Всередині намету була темінь, задуха і спекота. Тендітна постать сиділа, скулившись за маленьким столиком. У неї був дуже гострий тонкий ніс, а на голові стримів великий чорний солом’яний капелюх із паперовими квітами. Він геть не личив такому обличчю. 

— Ви відьма? — спитала Тіфані. — Я не маю нічого проти, якщо так. 

— Яке нахраписте питання! — сказала жінка, і вигляд у неї був вельми збентежений. — Барон не дозволяє відьмам перебувати у вашому краю, ти ж знаєш, і перше, що питаєш, чи я відьма? 

— Ну, ви ж бо вся в чорному, — пояснила Тіфані. 

— Будь-хто може носити чорне, — відповіла жінка. — Це нічого не означає. 

— І у вас солом’яний капелюх з паперовими квітами, — не вгавала Тіфані. 

— Ага! — вигукнула жінка. — Це все спростовує! Відьми носять гостроверхі капелюхи. Всі це знають, дурне дитя. 

— Однак відьми ще й дуже кмітливі, — спокійно заперечила Тіфані. Щось таке було в очах жінки, що під’юджувало її не спинятись. — Вони всюди можуть прослизнути. Мабуть, вони й не схожі зовні на відьом. І відьма, яка сюди прийде, знатиме напевно про заборону Барона, тож вона одягатиметься так, як відьма б ніколи не одяглась! 

Жінка пильно на неї глянула: 

— Оце так кмітливі умовиводи, — мовила вона врешті-решт. — З тебе б вийшла прекрасна ловчиня на відьом! Ти знала, що колись відьом палили на вогнищах? Який би в мене не був капелюх, він все одно доводить, що я відьма, так? 

— Власне, жаба на вашому капелюсі теж дала мені підказку, — відповіла Тіфані. 

— Взагалі-то, я ропух. 

— Ви надто жовті, як на ропуха. 

— Це я щось трохи прихворів, — пояснив ропух. 

— І ви розмовляєте! — сказала Тіфані. 

— Ваше слово проти мого, — квакнув ропух, ховаючись у паперових квітах. — Ви нічого не доведете! 

— Сірників не маєш, правда? — спитала жінка. 

— Не маю. 

— От і добре. Просто перевіряю. 

Знову запала мовчанка, і жінка зміряла Тіфані поглядом, наче щось вирішуючи подумки. 

— Мене звати, — мовила вона врешті, — міс Тік. І я справді відьма. Це добре ім’я для відьми. 

— Ви про нервовий тік? — запитала Тіфані, насупивши брови. 

— Перепрошую? — холодно спитала міс Тік. 

— Тік, — відповіла Тіфані. — Таке трапляється. Але скипидар допоможе… 

— Я мала на увазі, що це ім’я звучить загадково, — пояснила міс Тік. 

— О, ви про коаламбур[4], чи то пак про гру слів, — сказала Тіфані. — У такому разі, краще б ви були міс Тик, дерево таке заморське, з твердою деревиною. Ось це б звучало «загадково», або ще краще — міс Цок… 

— Бачу, ти не здашся без бою, — мовила міс Тік. — І переможця може й не бути. 

— Ви справді відьма? 

— Та годі вже, — урвала міс Тік. — Так, так, я відьма. Утримую тварин, що можуть розмовляти, а також не можу втриматись, щоб не виправляти помилки: не коаламбур, а каламбур, щоб ти знала. А ще в мене є небувалий інтерес до чужих справ і, так, гостроверхий капелюх! 

— То можна відпустити пружину? — спитав ропух. 

— Так, — відповіла міс Тік, усе ще уважно роздивляючись Тіфані. — Можеш відпустити. 

— Люблю пускатись берега, — мовив ропух, підповзаючи до краю капелюха. 

Почулося клацання, а тоді звук підйомного мосту — і центр капелюха поволі — з-поміж паперових квітів, що почали відпадати — ривками підійнявся вгору. 

— Е-е-е-е… — вичавила зі себе Тіфані. 

— У тебе є питання? — спитала міс Тік. 

І на останньому оберті коліщаток вершечок капелюха зіп’явся догори, як крапка, поставлена над і.