Та понад все вона хотіла, заплющуючи очі, більше не чути засапаного дихання… 

Наметів вже не було. Окрім декількох уламків крейди, яблучних качанів, прим’ятої трави і пари курячих пір’їн — від мандрівної школи не залишилося й сліду. 

Почулося тихе: 

— Пс-ст! 

Тіфані глянула собі під ноги. Ропух виповз з-під кінського щавлю. 

— Міс Тік казала, що ти повернешся, — озвався він. — Здається, ти хочеш дещо дізнатися, еге ж? 

— Все! — сказала Тіфані. — Тут повно людців! Я не розумію й половини того, що вони кажуть! Вони називають мене відьмою! 

— Ага, так, — відповів ропух. — У тебе завелися Нак Мак Фіґлі! 

— І сніг був, а потім щез! За мною гнався вершник без голови! І один із… як ви сказали, вони називаються? 

— Нак Мак Фіґлі, — відповів ропух. — Ще відомі як піксі. Вони ж себе називають Вільні Малолюдці. 

— Отож, один із них буцнув головою коня! Той впав! То був величезний кінь! 

— Це схоже на фіґля, — мовив ропух. 

— Я дала їм молока, а вони його порозливали! 

— Ти дала Нак Мак Фіґлям молока? 

— Ну так, ти назвав їх піксі. 

— Не піксі, а піксями. Вони молока не п’ють, це точно. 

— Вони звідти, звідки й Дженні? — поцікавилася Тіфані. 

— Ні. Вони повстанці, — відповів ропух. 

— Повстанці? Проти кого вони повстали? 

— Проти всіх. Проти всього, — пояснив ропух. — Гаразд, бери мене на руки. 

— Навіщо? 

— Бо коло криниці стоїть жінка і підозріло на тебе дивиться. Поклади мене в кишеню, заради всього святого. 

Тіфані схопила ропуха і усміхнулася жінці: 

— Я роблю жабарій із висушених жаб. 

— Як мило, люба, — відповіла жінка і поспіхом пішла геть. 

— Це не смішно, — озвався ропух із фартушка. 

— Та люди і так не слухають, — відказала Тіфані. 

Тіфані сіла під деревом і витягла ропуха з кишені. 

— Фіґлі намагалися вкрасти наші яйця і нашого барана, — сказала вона. — Та я їх завернула. 

— Тобі вдалося щось відібрати у Нак Мак Фіґлів? — спитав ропух. — Вони що, похворіли? 

— Та ні, вони були… досить милі. Вони навіть зробили мою хатню роботу. 

— Фіґлі зробили хатню роботу? — здивувався ропух. — Вони ніколи не пораються по хаті! Кепські з них помічники! 

— А ще був вершник без голови! — продовжила Тіфані. — Без голови! 

— Еге, це головна кваліфікаційна вимога, — сказав ропух. 

— Що відбувається, ропуше? — спитала Тіфані. — Це фіґлі вторглися у наш світ? 

Ропух мав збентежений вигляд: 

— Міс Тік не хоче, щоб ти втручалася, — відповів він. — Вона скоро приведе підмогу… 

— А вона встигне? — не вгавала Тіфані. 

— Не знаю. Ймовірно. Але ти не… 

— Я хочу знати, що відбувається! 

— Вона пішла по відьом, — сказав ропух. — Вона вважає, що ти не повинна… 

— Краще розповідай мені все, що знаєш, ропуше, — урвала Тіфані. — Тут нема міс Тік. Тут є лиш я. 

— Інший світ зіткнувся із нашим, — сказав ропух. — Ну ось, розповів. Задоволена? Так вважає міс Тік. Але все відбувається швидше, ніж вона думала. Чудовиська повертаються. 

— Чому? 

— Бо нема кому їх спинити. 

На мить запала тиша. 

— Але ж є я, — промовила Тіфані. 

Дорогою додому все було спокійно. Небо залишалось блакитним, вівці не мали наміру мчати в повітрі задом наперед, все було вкрите відчуттям розжареної пустки. 

Щуроміх сидів на стежці, що вела до хати, в лапах він тримав здобич. Щойно він побачив Тіфані, то вхопив здобич у зуби і почав завзято бігати подвір’ям, підібгавши хвіст, як це роблять коти, що завинили. Тіфані поцілила в нього грудкою землі. 

Добре, що це не блакитно-рудавий чоловічок у нього в зубах. 

— Ви тільки на нього подивіться, — сказала Тіфані. — Оце так халамидник! Як би я хотіла, щоб він не ловив пташенят! От безсоромне! 

— В тебе ж нема капелюха, чи не так? — озвався ропух із кишеньки фартуха. — Ненавиджу, коли нічого не видно! 

Вони зайшли у молочарню, де Тіфані зазвичай могла побути на самоті вдень. 

В кущах неподалік дверей було чутно, як хтось стишено перемовляється. Говорили приблизно таке: 

— І шо відьма сказала? 

— Вона сказала, шо хоче аби котиско перестав лапати бідних пташенят. 

— І всьо? А шоб йому! Та то ся зробе! 

Тіфані щонайделікатніше посадила ропуха на стіл. 

— Чим тебе годувати? — спитала вона. Тіфані знала, що правила доброго тону велять пригощати гостей. 

— Я призвичаївся до слизнів, хробаків і всякого такого, — сказав ропух. — Це було непросто. Та ти не хвилюйся, якщо в тебе такого нема. Гадаю, ти не чекала ропуха в гості. 

— Можу я запропонувати трохи молока? 

— Це дуже чемно з твого боку. 

Тіфані принесла молока і налила трохи у мисочку. 

Вона спостерігала, як ропух повз до мисочки. 

— Ти був прекрасним принцом? — спитала вона. 

— Ага, так, мабуть, — відповів ропух, сьорбаючи молоко. 

— То чому міс Тік тебе зачаклувала? 

— Міс Тік? Та вона не змогла б, — відповів ропух. — Це серйозні чари — обернути когось на жабу, але залишити людську свідомість. Ні, це зробила фея-хрещена. Ніколи не задирайся із жінкою, що має паличку із зіркою на кінчику, моя панно. Вони схильні до нападів люті. 

— Навіщо вона так вчинила? 

Ропух збентежився: 

— Я не знаю, — сказав він. — Ця вся історія оповита загадкою. Я тільки знаю, що колись був людиною. Принаймні мені так здається. Мені аж сироти від цих думок виступають. Іноді я прокидаюся посеред ночі і думаю: чи я справді був людиною? Чи ж я був просто ропухом, і вона змусила мене думати, наче колись я мав людську подобу? Оце справжні муки, еге ж? А що, як мені нема на що обертатись назад? — ропух глянув на Тіфані своїми жовтими схвильованими очками. — Зрештою, обернути ропуха на людину значно простіше, аніж стошістдесятифунтову людину у восьмиунцієву жабу? Правда ж? Куди ж подіти зайвий матеріал, ось це не дає мені спокою! Це ж, розумієш, просто відходи! Ось це мене непокоїть. Тобто, в мене є пара спогадів із людських часів, але чи це справді мої спогади? Чи це просто думки? Як впевнитись, що вони справжні? Якось я з’їв слимака з душком і прокинувся серед ночі від крику, але то був не справжній крик, а квакання. Дякую за молоко, дуже смачне. 

Тіфані мовчки дивилася на ропуха. 

— Знаєш, — сказала вона, — а магія — то набагато складніше, ніж я думала. 

— Пурх-пурх! Ціп, ціп! Ох, бідолашна я пташечка! 

Тіфані підбігла до вікна. 

На стежці, наче підбитий птах, кружляв фіґель. Він змайстрував собі щось на кшталт шматяних крилець і шапочку із солом’яним дзьобом. 

— Ціп-ціп! Тьох-тьох! Сподіваюся, ту нема ніяких котисок! О, бідолашна я пташка! — верещав він. 

А трохи віддалік Щуроміх, гроза усіх пташенят, підкрадався все ближче і ближче. Щойно Тіфані розтулила рота, щоб закричати, як кіт стрибнув і приземлився на синьолюдка всіма чотирма лапами. 

Принаймні, туди, де синьолюдок щойно був, — бо той, виписавши в повітрі сальто, приземлився Щуроміхові просто на морду і міцно вчепився йому у вуха. 

— Ага! Котиску, попавсі! — горлав чоловічок. — А на тобі презентик від пташечки, ти, халамиднику! 

І він добряче лупнув кота по носі. Щуроміх вертнувся і приземлився на спину, очі йому закотилися. Він тихенько попискував від страху, коли синьолюдок приземлився йому на карк і щосили верескнув: 

— ЦІП! 

Кіт зірвався на рівні лапи і, як це вміють тільки коти, прошмигнув рудавим видивом крізь відчинені двері і повз Тіфані у сховок під мийкою.