Королева була не важчою за маля. Вона відчайдушно змінювала личини просто в обіймах Тіфані — то вона була чудовиськом, то небаченим звіром з кігтями та щупаками. Та врешті-решт вона обернулася на маленьку сіреньку істоту, схожу на мавпочку, — з великою головою і круглими очицями. Вона засапалась, і її маленька запала грудка то здіймалася, то опускалася від частого дихання.
Тіфані підбігла до каменів. Арка все ще стояла на місці. «Вона ніколи не падала», — подумала Тіфані. Королева безсила, нема в неї ніяких чарів, самі фокуси. Убогі фокуси.
— Тримайся звідси подалі, — сказала Тіфані, ступаючи у прохід між каменями. — Ніколи не повертайся. Ніколи не зазіхай на моє.
Істота була така слабка і мала, наче немовля, що Тіфані додала:
— Сподіваюся, десь є хтось, хто за тобою заплаче. Сподіваюся, Король повернеться.
— Тобі мене шкода? — вишкірилася істота, що колись була Королевою.
— Так, трохи, — відповіла Тіфані. «Так, як Міс Жін Робінсон», — подумала вона.
Вона поставила істоту на землю. Вона поклигала геть по снігу, озирнулася і враз знову обернулася на прекрасну Королеву.
— Тобі не перемогти, — мовила Королева. — Завжди є шпарка, в яку я прослизну. Людям сняться сни…
— Іноді ми таки прокидаємося, — відказала Тіфані. — Не повертайся… а то пожалкуєш…
Тіфані зосередилася на каменях, і крізь отвір тепер виднівся тільки навколишній краєвид.
«Треба придумати, як закрити перехід назавжди», — пролунали в голові Задні Думки. Хоча, ні, це вже були Дуже-Дуже Задні Думки.
В голові роїлося від думок. Вона відійшла подалі і сіла на траву, обійнявши коліна. «Уяви-но собі, якщо це не мине, — думала вона. — Довелося б носити беруші і затички до носа, насунути на голову великий чорний капюшон, і то б не було спокою із тим суперзором і суперсприйняттям…»
Вона зажмурилась, а тоді — зажмурилася ще сильніше.
Вона відчула, як сили покидають її. Це було наче поринати у сон, вислизаючи з явної яви у звичайний буденний стан… яви. В очах рябіло і мутніло.
«Ось так ми й живемо, — подумала вона. — Ми сновигаємо у напівсні, бо у явній яві жити неможливо…»
Хтось постукав їй по черевику.
Розділ 14
З малого жолудя виростає дуб
— Гей, ти куди пропала? — гукнув Пограб, витріщившись на неї. — Ми от‑от мали завдати прочуханки юристам, зирк, а тебе нема, і Крулеви нема!
«Сни у снах, — думала Тіфані, обперши голову на лікті. — Та снам кінець: ось Нак Мак Фіґлі, і вони, поза всілякими сумнівами, справжні».
— Все позаду, — озвалася вона.
— Ти її закатрупила?
— Ні.
— То вона повернеться знову, — сказав Пограб. — Вона така тупа. У снах мудра, але, повір мені, тупа, як пень.
Тіфані кивнула. В очах вже не мигтіло. Явна ява минулася, як і сон.
Та вона пам’ятатиме, що то був не сон.
— Як ви втекли від тієї гігантської хвилі? — спитала Тіфані.
— Та, ми фест бігуни, — відповів Пограб. — І маяк там був моцний. Води набігло — най то качка копне!
— Акули приплили, та й таке, — додав Не-Такий-Як-Середній-Джок-Але-Більший-За-Малого-Джок-Джока.
— Ага, пару акулок було, — здвигнув плечима Пограб. — І восьминожки були…
— То був молюск, — виправив його Вільям-співець.
— І ми його пустили на кебаб, — сказав Дурноверхий Вулі.
— Малюсики-фіґлюсики! — верескнув Погіршай, осяяний раптовим спалахом красномовства.
Вільям ввічливо кахикнув і сказав:
— Велика хвиля винесла на берег мор-р-ре затонулих кор-р-раблів зі скар-р-рбами. То ми трохи затрималися на грабіж…
Нак Мак Фіґлі показали їй пригорщі золотих монет та коштовного каміння.
— Це справжні коштовності, ви впевнені? — спитала Тіфані. — Казкове золото на ранок обертається на порох!
— Ая? — спитав Пограб. Він задивився кудись у далечінь. — Ну, хлопці, ви чули, що сказала келда? В нас є пів години, щоб то все спродати!
— То ми пішли? — спитав він уже тепер у Тіфані.
— О, так… Добре. Дякую.
І вони щезли, мить — і розчинились у блакитно-рудавому мареві.
Тільки Вільям-співець на мить затримався. Він вклонився Тіфані.
— Ти непогано дала собі раду, — сказав він. — Ми тобою пишаємося. І Бабуня б тобою пишалася. Пам’ятай це. Тебе люблять.
А тоді і він розчинився в повітрі.
Роланд застогнав. Він усе ще лежав на траві. Та тепер заворушився.
— Малюсиків нема, — засумував Погіршай. Запала тиша, і він додав:
— Абодайго, нема ні йного.
— Хто це такі? — пробурчав Роланд, намагаючись підвестись.
— Все складно, — пояснила Тіфані. — Ти щось пам’ятаєш?
— Все, як уві сні, — відповів Роланд. — Море пам’ятаю, ми бігли кудись, і я горіх розлущив, а там було безліч маленьких людців, і я ходив на лови у якийсь тінявий ліс…
— Спиться та й сниться, — делікатно зауважила Тіфані.
Вона підвелась і подумала: треба тут трохи затриматися. Не знаю чому, просто таке відчуття. Можливо, я колись знала, та тепер забула. Треба зачекати…
— Ти дійдеш до села? — спитала вона.
— Так. Думаю, зможу. Але що я…
— То візьми із собою Погіршая, добре? А я трохи відпочину…
— Точно? — спантеличено запитав Роланд.
— Так. Я швидко. Заведеш Погіршая на ферму. Скажеш, що я скоро прийду. Скажи їм, що зі мною все добре.
— Малюсики, — сказав Погіршай. — Абодайго! Спатки хоцю.
Роланд вагався.
— Та йдіть уже! — наказала Тіфані і махнула рукою.
Коли хлопці, озирнувшись на прощання, щезли за гребнем пагорба, Тіфані сіла і скулилася на траві поміж чотирма залізними колесами. Десь там, удалині, виднівся курган Нак Мак Фіґлів. Хоч вона й бачила малолюдків всього декілька хвилин тому, спогад про них був уже якийсь дивний, бентежний: так, ніби їх ніколи й не було насправді.
Може, піти до кургану і перевірити, чи є там димовий отвір? І чи Тіфані зможе його знайти? А як його там нема? А як є, а в норі нема нікого, крім кроликів?
Ні, все це було насправді, переконувала вона себе. Я маю це пам’ятати.
Десь у сірому досвітньому небі квилив канюк. Тіфані дивилася, як він кружляє у сонячних променях, аж поки від нього не відділилася маленька цятка.
То було надто високо — навіть для малолюдків.
Тіфані зірвалася на рівні ноги, коли Гаміш падав сторчма головою з неба на землю. Аж раптом над ним відкрився парашут, і він плавно, наче пушинка, став спускатися додолу.
Мішкуватий парашут мав у-подібну форму. І коли він приблизився, то Тіфані вдалося краще розгледіти силует… такий знайомий силует.
Гаміш приземлився. А на нього — пара її панталонів у дрібну трояндочку.
— Оце було круто! — вигукнув Гаміш, виборсуючись із ногавиці. — Годі приземлятися на голову!
— То мої найкращі панталони, — втомлено зауважила Тіфані. — Ти їх поцупив, коли сушилося прання?
— Ая! Такі гарнюні, такі чистюні, — сказав Гаміш. — Тільки мереживо пообрізати довелося, але я його не викинув, десь є, то можеш пришити, як хочеш.
Він обдарував Тіфані сонцесяйною усмішкою фіґля, що вряди-годи не приземлився на голову.
Тіфані зітхнула. Їй подобалося мереживо. Не так то в неї й багато речей, що служать просто прикрасою.
— Залиш собі, — сказала вона.
— О, добре, залишу, — відповів Гаміш. — Ага, той во… До тебе гості. Там, над долиною. Дивись-но.
В небі виднілися ще дві постаті — більші за канюка. Вони летіли так високо, що їх було добре видно у променях світанкового сонця. Тіфані дивилася, як вони кружляли, спускаючись на землю.
То був хтось на мітлі.
«Я знала, що треба зачекати!» — подумала Тіфані.
У вухах забулькотіло. Вона озирнулась і побачила, як Гаміш закивав чимдуж п’ятами. Канюк підхопив його і здійнявся в небо. Цікаво, він злякався, чи просто уникав зустрічі… з кимось.
