— Ні! — випалила Тіфані. — Ні. Не треба, — вона взяла лопатки для масла. — Я з ним дам раду, — додала вона, усміхаючись. — Я дам раду. 

Коли малолюдок пішов, вона знову взялася за масло… пац-пац-пац. 

А коли закінчила, то відклала лопатки і кінчиком пальця (дуже чистого пальця) намалювала тонку звивисту лінію, а тоді — ще одну, щоб утворився символ хвилі. Під ними вона намалювала одну пряму лінію — то був Крейдокрай. 

Земля під хвилею. 

А тоді вона швиденько стерла малюнок і взяла штамп, який вчора зробила — вирізьбила зі шматка яблуневого дерева, що їй подарував місцевий тесля, містер Блок. 

Тіфані обережно приклала штамп до масла. 

На лискучій, жовтогарячій поверхні полінця виблискували гібридний місяць, і на його фоні — відьма, верхи на мітлі. 

Вона усміхнулася, і це була усмішка Бабуні Болячки. Колись усе буде інакше. 

Та починати слід з малого. Як із жолудя виростає дуб. 

А тоді Тіфані взялася робити сир… у молочарні, на фермі, поміж розлогих полів, що переходили у пагорби, поснулі під високим літнім сонцем, там паслися отари овець, що поволі снували по торфовиську, наче білі хмарки по зеленому небу, і де‑не-де, наче ті комети, шугали вівчарки. Так було завжди і так буде завжди у безкрайому світі пагорбів. 

Картина, в якій Тіфані опинилася на початку книжки, існує насправді. Написав її Річард Дадд і називається вона «Майстерний змах казкового лісоруба». Побачити її можна у «Tate Gallery» в Лондоні. 

Вона невеличка, всього 21 на 15 дюймів. Художник писав її дев’ять років і завершив роботу в середині дев’ятнадцятого століття. Я не знаю відомішої «ельфійської» картини. Вона дивна, дуже дивна. Вона випромінює літню спеку. 

Про Річарда Дадда люди знають таке: «він збожеволів, вбив свого батька, його замкнули в психлікарні до кінця життя, де він продовжив писати свої дивні полотна». У принципі, так все і було, але це страхітливий підсумок життя такого талановитого та вправного майстра, який страждав від не менш страхітливого психічного розладу. 

Нак Мак Фіґлів на картині нема, та я певен, що один точно був, але його довелося замалювати, бо той показував непристойні жести. Фіґлі на таке мастаки. 

Ага, ще одне: вівчарів справді ховають із шматочком необробленого руна в труні. Навіть богам зрозуміло, що вівчар має повсякчас дбати про своїх овець. А в тих богів, яким це невтямки, не варто й вірити. 

Слово «полуднесоння» я вигадав, та було б добре, якби таке існувало насправді.