Пограб вклав меч у піхви: 

— Ви чули, браття, що казала келда! — крикнув він. — Беріть її на руки і побігли! 

Фіґлі підняли Тіфані і непритомного Роланда. І помчали до гаю, що виднівся вдалині. 

Тіфані запхала руку в кишеню фартушка і дістала звідти пожмаканий згорток тютюну «Веселий Моряк». Це було щось справжнє, на чому можна зосередитися… і згадати один сон… 

Кажуть, що із самого вершечка пагорбів видно море, та одного погожого зимового дня Тіфані вдивлялася в горизонт аж до різі в очах і не побачила нічого, крім розмитої небесної блакиті вдалині. На обгортці «Веселого Моряка» море синє, з білими баранцями хвиль. «От таке має бути море», — думала собі Тіфані. 

Серед дерев вона розгледіла маленьку дрімку. Отже, вона не дуже потужна. Принаймні, Тіфані мала надію… Надія — це все, що в неї, зрештою, було… 

Дерева ближчали. І хмара жахіть теж. Лунали страхітливі звуки — хрускіт кісток, гуркіт каміння, дзижчання комах, шипіння котів… і все це невпинно наближалося… 

І ось вона на піску, білі хвилі б’ються об берег, а потім зникають у гальці з таким звуком, наче бабуся ссе м’ятні льодяники. 

— Трясця! Де то ми? — спитав Дурноверхий Вулі. 

— Ага, і чому ми жовті, як ті гриби?! — вигукнув Пограб. 

Тіфані глянула на фіґлів і захихотіла. Всі вони були вбрані у костюмчики а-ля Веселий Морячок — жовті дощовики і такі ж жовті водонепроникні крислаті капелюхи, що затуляли їм очі. Вони наосліп тинялись берегом і невпинно буцались один об одного. 

«Це мій сон! — подумала Тіфані. — Дрімки використовують те, що знаходять в голові… але це ж мій сон! І я теж можу ним скористатися!» 

Погіршай замовк. Він витріщався на хвилі. 

На гальці лежав човен. Нак Мак Фіґлі, чи то пак жовті грибочки, всі як один обліпили човен і силувалися видряпатися на борт. 

— Що це ви робите? — спитала Тіфані. 

— Забираємося звідси, — пояснив Пограб. — Сон файний, дякую, що нас сюди привела, але лишатися тут не можна. 

— Але тут ми в безпеці! 

— Ага, поки Крулева сюди не пролізла! — відповів Пограбуйко, а тим часом сотня фіґлів вхопилася за весло. — Не бійсі, ми знаємсі на мореплавстві! Ти ж бачила, як Не-Малий-Не-Великий-Джорджі і Бобчик-Горобчик рибалили в струмку? Ми фест тямимо в риболовецтві і навігації, не хвилюйсі. 

Вони таки справді зналися на човнах: весла позапихали у кочети і спустили човен на воду. 

— А тепер дай-но нам малого сюди, — крикнув Пограб з-за стерна. Непевно цибаючи по слизькій гальці, Тіфані ступила в холоднющу воду і подала Погіршая Пограбу. 

Погіршай тішився невимовно. 

— Малюсі-сі-сі-кі! — верещав малий, коли фіґлі всадовляли його на борту. Наміру припиняти сі‑сі-сі-кати Погіршай явно не мав, бо це був єдиний його жарт. 

— Файно, — сказав Пограб, запихаючи малого під сидіння. — А тепер — будь чемним хлопчиком і не верещи, як різаний, за тими цукерками, бо дядько Пограб намне тобі вуха! 

Погіршай захихотів ще дужче. 

Тіфані побігла на берег і допомогла Роланду прийти до тями. Він розплющив очі і глянув на неї затуманеним поглядом. 

— Що таке? — сказав він. — Мені наснився дивний сон… 

А тоді заплющив очі і знесилено осів на землю. 

— Сідай у човен! — вигукнула Тіфані, волочучи його по гальці. 

— Абодайго! Ми беремо зі собов отой лантух непотребу? — спитав Пограб, вхопивши Роланда за пояс і вкинувши на дно човна. 

— Аякже! — відповіла Тіфані, видряпуючись на борт. Вона лягла плазом на дно, і човен поплив. Весла рипіли і розтинали хвилі. Човен йшов уперед. Раз чи двічі він хитнувся, коли набігли великі хвилі, та потім плавно ковзав по воді. Фіґлі сильні і веслують вправно, хоч і на кожному веслі висіло ціле гроно малолюдків, а дехто стояв у товаришів на плечах, щоб дістати до весла чи бодай вхопитися за що вдасться. 

Тіфані підвелася і щосили намагалася не зважати на те зрадницьке відчуття, що почало зароджуватися десь у животі. 

— Курс на маяк! — крикнула вона. 

— Ая, на маяк! — вигукнув Пограб. — Крулева не любить світла, — вишкірився в усмішці Пограб. — Файний сон. А небо ти бачила? 

— Небо як небо, блакитне, — відповіла Тіфані. 

— Це не зовсім небо, — пояснив Пограб. — Дивись наскрізь. 

Тіфані озирнулася. Небо. Блакитне. Але над берегом, що віддалявся, була смужка жовтого. Вона була далеко, сотні миль звідси, але посередині, нависаючи над світом, виднілося велетенське, як ціла галактика, рятувальне коло — воно здавалось сіро-блакитним через відстань. 

На колі велетенськими літерами — більшими за місяць, писало задом наперед таке: 

КЯРОМ ЙИЛЕСЕВ 

— Ми що, на обгортці? — спитала Тіфані. 

— Ая, — відповів Пограб. 

— Але море наче… справжнє. Воно солоне і мокре. І холодне. Зовсім не як фарба! Я не уявляла його таким солоним і холодним! 

— Ти це серйозно? Тоді пояснення одне: ззовні — фарба, а зсередини — море. Ми, той во, різними світами набігалися, і я тобі скажу таке: всесвіт на-а-а-абагато складніший, ніж може здатися ззовні. 

Тіфані вийняла з кишені пожмакану обгортку і зосередила всю свою увагу на ній. Рятувальне коло. Маяк. А от самого веселого моряка нема. Але там була малесенька цятка, яка, якщо уважно придивитися, скидалася на човен. 

Тіфані глянула на небо. На фоні велетенського рятівного кола збиралися штормові хмари — продовгуваті й обтріпані на вітрі. 

— А вона нас швидко знайшла, — пробурчав Вільям 

— Ні, — сказала Тіфані. — Це мій сон. Так не буде. Веслуйте! 

Плутаючись і плентаючись, хмари пропливли над їхніми головами, а тоді — пірнули у море. Хвилі їх розсмоктали, наче вир навиворіт. 

Влив дощ та такий сильний, що над водою здійнялася імла. 

— І це все? — здивувалася Тіфані. — Це все, на що вона здатна? 

— Ой, сумніваюся, — відповів Пограб. — Хлопці, налягайте на весла! 

Човен стрімголов мчав уперед, стрибаючи на хвилях поміж дощ. 

Та всупереч усім законам фізики, човен тепер мав плисти вгору! Вода здіймалася стіною, а човен відкочував назад. 

Щось виринало з глибини. Щось біле розсувало воду. З лискучого купола, що п’явся з моря у штормове небо, бив фонтан. 

Він ріс і ріс, а кінця-краю й видно не було. Врешті-решт з’явилося око — малесеньке, як порівняти з головою, завбільшки з гору, на якій воно закліпало і сфокусувалося лиш на одному — на їхньому човнику. 

— Ото тобі голова! Великий Ян буде мав що копати, цілий день! — вигукнув Пограб. — Ліпше відкладемо то на завтра! Веслуйте, хлопці! 

— Це мій сон, — вичавила із себе Тіфані, силуючись не видавати тривогу. — Отже це — кит. 

«Запах кита мені, щоправда, не снився ніколи, — додала вона про себе. — Але запах є, та ще й який — усюдисущий, масний запах солі, води, риби і мулу…» 

— Що воно їсь? — спитав Дурноверхий Вулі. 

— Стривайте, — сказала Тіфані, коли човен хитнувся на гребні хвилі. — Кит нам не страшний, бо він їсть тільки крихітні такі… 

— Веслуйте, наче вогонь у дупу припікає! — гаркнув Пограб. 

— А звідки ти знаєш, що воно їсть тільки шось маленьке? — запитав Дурноверхий Вулі, коли кит роззявив пащеку. 

— Бо я цілий огірок віддала за науку про морських чудовиськ, — відповіла Тіфані, коли кит проплив повз. — Кити не мають зубів! 

Почувся хрускіт, і повітря аж згустилося від утробного смороду з риб’ячої пащеки, що зяяла сотнями велетенських гострих зубів! 

— Та що ж ти не кажеш? — сказав Вулі. — Не гнівайсі, але, здається, риба-кит з твоєю наукою не згідна!