Потік води відніс їх від кита. І тепер Тіфані могла розгледіти цілу голову і, важко пояснити, але кит дуже скидався на Королеву. 

Лють повернулась. 

— Це мій сон, — викрикнула Тіфані кудись у небо. — Він мені снився тисячу разів! І тобі тут не місце! І кити не їдять людей! Навіть останній дурень це знає! 

Хвіст завбільшки з поле здійнявся у повітря, а тоді гучно ляснув по воді. Кит рвонув уперед. 

Пограб скинув жовтого капелюха і вийняв з піхов шабелину. 

— Ая, тіко спробуй! — сказав він. — Животик заболить, це я тобі обіцяю! 

— Ая, ми прорубаємо собі шлях на волю! — викрикнув Дурноверхий Вулі. 

— Ні, веслуйте! — вигукнула Тіфані. 

— Ще такого не було, щоб Нак Мак Фіґлі показали ворогу спину! — Верескнув Пограб. 

— А ви й не покажете, бо на веслах сидять задом наперед! — зауважила Тіфані. 

Пограб змирився, здається: 

— Ая, я й не подумав, — мовив він, сідаючи на лавку. 

— Веслуйте! — наполягала Тіфані. — Ми вже майже біля маяка! 

Буркочучи собі під ніс, фіґлі налягали на весла: хоч вони й веслували вперед, та все одно човен обертало не туди. 

— А та гора-голова вже там, — сказав Пограб. — Яка вона завбільшки, як гадаєш, Вільяме? 

— А чи я знаю. Велика. Ду-у-уже велика, — відповів Вільям-співець, що веслував на другому веслі. — Навіть дозволю собі визнати, що вона гр-р-рандіозно здор-р-ровецька! 

— Аж така? 

— Так, абсолютно. Гр-р-рандіозно здор-р-ровецька — то вичер-р-рпний опис. 

«І вона вже майже тут», — подумала Тіфані. 

«Має вдатися. Це ж мій сон. Ось тепер…» 

«Ось-ось…» 

— А які її координати, Вільяме? — продовжив невимушену бесіду Пограб, акурат у той момент, коли човен пролетів повз китову голову. 

— Це дуже влучне питання, Пограбе, — відповів Вільям. — І моя відповідь така: дуже близько! 

«Ось-ось, — подумала Тіфані. — Я пам’ятаю, що міс Тік казала не вірити у сни, але вона мала на увазі, що на них не можна уповати». 

«Ось-ось… сподіваюся… Він ніколи не…» 

— Власне, я б навіть наважився сказати, що напр-р-рочуд близько… — почав був Вільям. 

Тіфані ковтнула слину і сподівалася, що кит не ковтне їх. Човен і пащу кита розділяли якісь тридцять ярдів води. 

Раптом на тих тридцяти ярдах виросла стіна, що мигтіла і поскрипувала, пливучи на всіх парах. 

Тіфані глянула вгору, роззявивши рота від здивування. Білі вітрила розвівалися на фоні грозових хмар, з яких не вщухаючи лився дощ. 

Тіфані побачила такелаж і моряків, що сиділи на реях, і весело усміхнулась. 

Корма корабля, на якому плив Веселий Моряк, зникла у стіні дощу та імли, але Тіфані встигла розгледіти самого капітана за штурвалом — білобородого і вбраного у жовтий дощовик. Він помахав Тіфані перш ніж судно розчинилося в тумані. 

Тіфані спромоглася зіп’ятися на ноги і стати міцно на дні човна, яким кидало в розбурханому морі, наче тріскою. Вона прокричала до кита, що горою височів над ними: 

— Ти маєш гнатися за ними! Ось як має бути! Ти за ним женешся, а вони — за тобою! Так казала Бабуня Болячка! Якщо ти риба-кит, то ти не можеш ослухатися! Так було у моєму сні! Такі мої правила! Мені краще знати, бо я цей сон бачила тисячу разів! 

— Веєка либка! — верещав Погіршай. 

І це здивувало Тіфані більше, ніж поява кита. Човен хитало на хвилях, а Тіфані уважно приглядалася до малого: 

— Веєка либка! — повторив Погіршай. 

— Правильно! — відповіла Тіфані радісно. — Велика рибка! А що цікаво у цій рибці, то це те, що кити — не риби! Це ссавці, як корови! 

«Що це ти зробила? — почулись Задні Думки, коли фіґлі витріщились на неї, а човен закрутився у водяному вирі. — Він уперше сказав щось, що не стосується солодощів і пісяння, а ти його виправила?» 

Тіфані придивилася до кита. Не все було гаразд: це кит, який їй снився не раз після оповіді Бабуні Болячки, тож Королеві не так уже й просто втрутитись у не її історію. 

Кит неохоче бовтався у воді, а тоді пірнув, щоб наздогнати корабель Веселого Моряка. 

— Нема веєкої либки! — прокоментував Погіршай. 

— Це ссавець… — зірвалося Тіфані з язика перш, ніж вона спам’яталась. 

Фіґлі не зводили з неї очей. 

— Він має навчитись говорити правильно, — пробурмотіла вона присоромлено. — Це поширена помилка… 

«Небавом ти обернешся на таку собі міс Тік, — сказали Задні Думки. — Ти хочеш такою бути?» 

— Так, — пролунав голос, і Тіфані усвідомила, що то її власний. Лють у ній закипала. — Так! Я така! Я уважна і мислю логічно, я перевіряю в книжках те, що мені невідоме! Коли я чую, що люди говорять неправильно, я серджуся! От зі сиром я дуже добре даю собі раду. Я читаю швидко! І я думаю! І завжди ношу із собою шворку! Ось така я! 

Вона замовкла. Тепер уже й Погіршай на неї витріщався. Він закліпав оченятами. 

— Велика молська колова втонула… — пискнув несміливо хлопчик. 

— Так! Правильно! Розумничок! — відповіла Тіфані. — Вдома я дам тобі одну цукерку. 

Вона зауважила, що Нак Мак Фіґлі, всі як один усе ще на неї схвильовано витріщалися. 

— Можна далі веслувати? — спитав Пограб, нервово тягнучи руку. — Поки риба-кит, ой, корова сі не повернула? 

Погляд Тіфані ковзнув повз фіґлів. Маяк уже недалеко. З крихітного острівця стирчала невеличка пристань. 

— Так, веслуйте! І… дякую вам, — сказала вона, трохи вгамувавшись. 

Корабель та кит зникли в стіні дощу, а море, майже спокійно, хлюпало об берег. 

На камені при березі сиділа дрімка, випроставши перед собою бліді товсті ніжки. Вона вдивлялася в море і, здається, не звертала уваги на човен, що наближався до берега. «Вона думає, що вдома, — здогадалась Тіфані. — Я створила сон, який їй подобається». 

Фіґлі висипали на пристань і прив’язали човен до пірса. 

— Ми на місці, — сказав Пограб. — Відрубаємо дрімці голову і гайда додому! 

— Ні! — вигукнула Тіфані. 

— Але то… 

— Не чіпайте їй. Просто… не чіпайте її і все. Дрімка нас не зачіпить. 

«І вона знає, яким має бути море, — додала Тіфані про себе. — Вона сумує за морем. Ось чому сон такий реалістичний. Сама б я так не зробила». 

З моря виповз краб і сів поруч з дрімкою — мріяти свої крабові сни. 

«Здається, дрімка застрягла у власному сні, — подумала Тіфані. — Цікаво, а вона колись прокинеться, чи ні?» 

Тіфані повернулась до Нак Мак Фіґлів: 

— Я завжди прокидалася, коли приходила до маяка, — мовила вона. 

Фіґлі уважно розглядали червоно-білу вежу і всі як один оголили шабелини. 

— Ми Крулеві не довіряємо, — сказав Пограб. — Вона вроїть тобі думку, що ти в безпеці, і коли ти втратиш пильність, вона нападе. Вона за дверима стоїть, зуб даю. Тому ми заходимо перші! 

Це був план. Не пропозиція. Тіфані кивнула і спостерігала, як Нак Мак Фіґлі скупчилися навколо маяка. 

Коли на пристані залишились тільки вона з Погіршаєм та непритомним Роландом, Тіфані вийняла з кишені ропуха. Той розплющив очі і втупився в море. 

— То мені сниться чи я на пляжі, — сказав він. — Ропухам не сняться сни, до речі. 

— У моєму сні ропухам сняться сни, — пояснила Тіфані. — А це — мій сон. 

— Тоді це дуже небезпечний сон, — відказав ропух без ані найменшої вдячності в голосі. 

— Ні, це прекрасний сон! — заперечила Тіфані. — Чудовий! Глянь, як вода міниться на сонці! 

— А де рятувальні кола і попереджувальні знаки, чи можна тут плавати, чи ні? — поскаржився ропух. — Нема. І протиакульних сіток теж нема. Мати Василева, а професійні рятувальники де? Можуть хіба снитися… 

— Це пляж, — сказала Тіфані. — Що ти таке верзеш? 

— Не знаю… воно само, — відповів ропух. — Ти б могла мене поставити на землю? Чую, мігрень насувається… 

Тіфані поставила ропуха на землю, а той почимчикував до водоростей, що лежали неподалік. Звідти небавом почулося цямкання і приплямкування. 

Море стихло. Море було спокійне. Саме час, підказував здоровий глузд, щоб сталося щось жахливе.