Але нічого не сталося. І знову — нічого. Погіршай узяв камінець і поклав собі до рота — а раптом це щось солоденьке! 

А тоді ні з того ні з сього почувся шум з маяка. Тіфані розібрала приглушені вигуки і гупання, і — раз чи двічі — брязкіт скла. Гупнуло щось важке, ніби падаючи з гвинтових сходів і рахуючи кожну сходинку. 

Двері відчинилися. Вийшли Нак Мак Фіґлі. Вигляд у них був вдоволений. 

— Все гаразд, — оголосив Пограб. — Чисто. 

— А що це за шум був? 

— Шум? То була перевірка, — відповів Вулі. 

— Малю-сі-сі-сі-кі! — верескнув Погіршай. 

— Я прокинуся, коли пройду у двері, — сказала Тіфані, витягуючи Роланда із човна. — Так завжди було. І цього разу спрацює. Це ж мій сон. 

Тіфані поставила Роланда на ноги і звернулася до фіґля, що стояв найближче: 

— Ти понесеш Погіршая? 

— Ая. 

— І ти не загубишся, не нап’єшся? 

Пограб прибрав ображеного вигляду: 

— Ми ніколи не губимося! — вигукнув він. — Ми завжди знаємо, де ми є! Може, ми іноді і плутаємо, де все решта є, але то вже не наш клопіт! Нак Мак Фіґлі ніколи сі не гублять! 

— А напиваються? — спитала Тіфані, волочачи Роланда до маяка. 

— Так, панночко, не міняйте тему: в житті такого не було, щоб ми розгубилися! Правда, хлопці? — спитав Пограб. 

Почулося ствердне перешіптування. 

— Слова «загубитися» і «Нак Мак Фіґлі» взагалі не можна поєднувати в одному реченні! 

— А напиватися? — не вгавала Тіфані, кладучи Роланда на гальку. 

— То інші губляться, ми — ніколи! — оголосив Пограб. — І цим я хочу поставити кр-р-рапку над і! 

— Сподіваюся, в маяку не буде ніякого пійла, — сказала Тіфані і засміялася. — За винятком гасу від лампи, але хто б це пив! 

Фіґлі враз притихли. 

— А то що таке? — спитав Дурноверхий Вулі, чітко вимовляючи кожне слово. — Часом не таке в великому бутлі? 

— З таким черепком з костомахами на етикетці? — запитав Пограб. 

— Мабуть, так, — відказала Тіфані. — І хто його вип’є, тому буде дуже-дуже погано. 

— Справді? — спитав Пограб задумливо. — Оце на маєш… А наскільки погано буде тому, хто його вип’є? 

— Так погано, що аж вмерти можна, — відповіла Тіфані. 

— Але ми вже й так мертві, — сказав з полегшенням Пограб. 

— Ну тоді просто — буде дуже-дуже погано, — відповіла Тіфані. 

Вона глянула на нього суворо: 

— Воно ще й легкозаймисте. Як добре, що ви його не пили… 

Дурноверхий Вулі гучно зригнув. Запахло парафіном. 

— Ая, добре, — сказав він. 

Тіфані взяла на руки Погіршая. Позаду почулися стишені голоси — це фіґлі перешіптувалися, зібравшись гуртом. 

— Я тобі казов, шо то там черепок і то значи, шо ліпше не чіпати! 

— А Великий Ян казов, шо то значить, шо пійло моцне, як холєра. Та й то, знаєте, не добре тако лишати таке моцне, де невинні душеньки можуть випадково його знайти, вибивши двері, порозгинавши ґрати, розірвавши ланцюги і зірвавши замок зі шафки і тако зовсім випадково нахлебтатися смертельного пійла! 

— А що таке «легкозаймисте»? 

— Це означає — горить вогнем! 

— Мати Василева, тільки аби ніхто не зригнув на свічку! Не подавайте виду, поводьтесь природно, і все буде добре! 

Тіфані усміхнулась. Нак Мак Фіґлів так просто не візьмеш. Можливо, їх захищає віра в те, що вони вже й так мертві. 

Вона озирнулась і подивилась на двері маяка. Уві сні вона ніколи не бачила, щоб ті двері відчинялися. Вона була переконана, що там усе має маячіти, адже в корівнику — повно корів, а в дровітні — дров. 

— Гаразд, — сказала вона Пограбу. — Я понесу Роланда, а ти — Погіршая. 

— А чому б тобі не нести малого? — спитав з надією в голосі Пограб. 

— Малю-сі-сі-сі-кі! — лопотів Погіршай. 

— Погіршая несеш ти, — відрубала Тіфані коротко, хоч насправді хотіла сказати приблизно таке: 

«Я не певна, що все спрацює. Йому буде безпечніше з тобою. Сподіваюся, я прокинуся у своїй спальні. Це було б так добре — прокинутися у своїй спальні…» 

«Звісно, якщо ви всі там опинитесь, то буде не дуже зручно, але це краще, ніж опинитися віч-на-віч з Королевою, що не кажіть…» 

Позаду щось зашурхотіло. Озирнувшись, вона побачила, що море от‑от зникне — вода відходила напрочуд швидко. На її очах скелі та купи водоростей оголилися на дні і тепер стирчали — самітно і сухо. 

— О, все гаразд, — сказала вона. — Я знаю, що це. Це відплив. Море так робить. Воно припливає і відпливає щодня. 

— Справді? — спитав Пограб. — Дивина та й годі. Наче вода з ванни витікає через злив. 

За п’ятдесят ярдів від них останні струмочки води зникли за обривом. Фіґлі вже попрямували туди — подивитися, що ж там таке. 

На мить Тіфані охопило щось схоже на паніку, але не зовсім: це було щось значно повільніше і гидкіше, ніж паніка. Почалося все з їдкого сумніву, а тоді пролунало ключове: а хіба відплив буває таким стрімким? 

Вчитель («Дива Прероди, За одне ябко») не вдавався в деталі. Та ось на дні б’ється в агонії риба. Скільки ж то риби гинуло б щодня з такими відпливами! 

— Треба бути пильними… — сказала вона, йдучи слідом за Пограбом. 

— А то чого? Вода повернеться, чи шо? — спитав він. — Коли б вона мала повернутися, до речі? 

— Е-е-е… мабуть, за пару годин… — сказала Тіфані, відчуваючи, як загальмована огидна паніка наростає. — Та це не точно… 

— Та то море часу! — вигукнув Пограб. 

Вони дійшли до краю, де вже зібралися усі фіґлі. Тонесенькі струмки води ще вилися в них попід ногами, стікаючи за край. 

Внизу була наче якась долина. А вдалині, ген-ген за багато миль звідти, виднілася осяйна смужка моря. 

А на ній — уламки кораблів. Безліч уламків. Галеони, шхуни і кліпери, поламані щогли, обірваний такелаж, дірявий фюзеляж — все лежить жужмом у калюжці, що колись була бухтою. 

Нак Мак Фіґлі, всі як один весело захоплено ойкнули: 

— Затоплені скарби! 

— Золотце! 

— Злитки золота! 

— Коштовності! 

— А чому ви вирішили, що там є скарби? — спитала Тіфані. 

Нак Мак Фіґлі враз сконфузились, наче вона бовкнула якусь дурничку, скажімо, що скелі літають! 

— Та мусять бути! — відповів Дурноверхий Вулі. — А то чого б вони потонули? 

— Авжеж, — підтакнув Пограб. — На потонулих кораблях має бути золото, а то хто б туди спускався, щоб битися з акулами і восьминогами! Викрасти скарби з дна океану — та це найкраща у світі крадіжка! 

Тут Тіфані охопила щонайсправжніша паніка! 

— Це ж маяк! — сказала вона, показуючи рукою позад себе. — Розумієте? Маяк світить, щоб кораблі не налетіли на скелі. Так? Ясно вам? Це ж пастка! Королева десь тут! 

— А може, ми тако швиденько збігаємо і одним оком глянемо, що там у корабликах? — спитав боязко Пограб. 

— Нізащо! Бо… — Тіфані глянула вгору. Вдалині щось зблиснуло. — Море… повертається… 

Те, що скидалося на хмарку ген за небокраєм, стрімко більшало і наближалося, поблискуючи на сонці. Навіть гул уже було чутно. 

Тіфані помчала до берега, вхопила Роланда попід руки і потягла його до маяка. Вона озирнулась і побачила, що фіґлі все ще стоять і, роззявивши рота, витріщаються на велетенську хвилю припливу. 

Погіршай був з ними — він захоплено дивився на хвилю і нахилявся вперед, щоб бавитися з фіґлями. 

Ця картина в’їлась їй в пам’ять: хлопчик і малолюдки, стоять до неї спиною, вдивляючись захоплено у гуркітливу осяйну стіну води, що вже затулила собою пів неба. 

— Ну ж бо! — закричала Тіфані. — Це не відплив був, це все робота Королеви! 

Хвиля підняла потонулі кораблі, і вони закрутились у вирі. 

— Ходімо! 

Тіфані взяла Роланда попід руки і, шпортаючись об каміння, почвалала до маяка… позаду вирувало море… 

…на мить світ осяяло білим світлом… і під ногами захрустів сніг. 

Навколо була тиша і холод земель Королеви. Навкруги — ні душі, лиш тільки сніг і, ген-ген, здаля виднівся ліс. Над ним нависали важкі чорні хмари. 

Попереду, — так далеко, що ледь-ледь вдавалося розгледіти, виднілася якесь радісне марево — зелене торфовисько, камені — і все залите місячним сяйвом.